Українці щойно відзначили ювілей Івана Франка. Сказані красиві й потрібні слова про велич цієї геніальної людини, про значення зробленого ним для нашої Батьківщини. Проте, відверто кажучи, не залишає почуття тривоги. Є у нас хибна традиція, якої варто було б давно позбутися: відсвяткувати ювілей того чи іншого видатного діяча — і тут же забути про нього. Неприпустимо, щоб подібне трапилося і з Іваном Яковичем — тим більше, що попри «високі» епітети, він і зараз залишається непрочитаним.
Саме тому «День» пропонує читачам два післяювілейних матеріали, які висвітлюють деякі, проте вельми суттєві аспекти діяльності Франка — історика культури, літературознавця, політичного мислителя, чільника українського громадського руху.
Івана Франка більшість українців сприймають, передусім, як письменника, публіциста й громадського діяча. Водночас нерідко поза увагою залишається його наукова діяльність. І це незважаючи на те, що він залишив після себе велику кількість наукових праць у галузі історії літератури, фольклористики, психології творчості тощо. До того ж ще й мав офіційний докторський ступінь, наданий йому у Віденському університеті. Звісно, деякі з його праць із часом утратили свою наукову цінність. Тим не менше, більшість із них залишаються актуальними до сьогоднішнього дня.
Якщо говорити про наукові інтереси І.Франка в галузі історії літератури, то його найбільше цікавила творчість Тараса Шевченка й Івана Вишенського. Спочатку він хотів написати докторську дисертацію на тему «Політична поезія Шевченка 1844 — 1847 рр.». Однак така тема на той час виглядала занадто радикально. Тому І. Франко відмовився від цієї ідеї. Після цього він задумав дисертацію по творчості Івана Вишенського, інтерес до якого в той час зріс серед українських дослідників. Хоча дисертаційна робота була написана й мала безсумнівну наукову вартість, проте І. Франко так і не зміг захистити її у Львівському університеті. Довелося їхати до Відня й захищати там іншу дисертаційну роботу з літературної історії старохристиянського духовного роману «Варлаам і Йоасаф».
Тим не менше, І. Франко видав монографію «Іван Вишенський і його твори», а також ряд наукових і науково-популярних статей, присвячених цьому письменнику й полемічній літературі кінця ХVI — початку ХVII ст. Працюючи над дисертацією по творчості І. Вишенського, І. Франко неминуче мав звернутися до історії Острога й Острозької академії. Адже в цьому місті бував І. Вишенський. Саме тут був надрукований єдиний за його життя твір. До того ж тут письменник-полеміст написав послання до князя В.-К. Острозького.
Працюючи над роботою по творчості І. Вишенського, І.Франко почав виявляти інтерес до Острозького культурного осередку. Уже в статті «Иоанн Вишенский», яка була надрукована російською мовою в журналі «Киевская старина», І. Франко говорить, що І. Вишенський, судячи з його послання до В.-К. Острозького, бував у Острозі. Зокрема, тут його обурив народний звичай класти пироги та яйця на могилі покійника. В іншій науково-популярній статті, яка спочатку була надрукована в журналі «Хлібороб» (Коломия) під назвою «Іван Вишенський. Руський писатель ХVI віку», Острозькому культурному осередку, зокрема академії, І. Франко приділив набагато більше уваги. Виникнення її він пов’язав із католицькою експансією на українські землі. На думку дослідника, князь В.-К. Острозький «зрозумів, що без просвіти Русь не може двигнутися з упадку й православ’я не може отстоятися перед напором латинства. І ось він великим коштом завів у своїм місті Острозі вищу школу, або, як тоді звали, Академію, і запросив до її ведення славного грецького ученого Кирила Лукаріса, що опісля був патріархом константинопольським. Побіч нього працювали як учителі при тій школі також розумні і вчені русини: Герасим Смотрицький, отець славного Мелетія Смотрицького, і галичанин Іван Княгиницький, пізніший монах Йов, основатель Скиту Манявського. Крім школи, завів князь Острозький в Острозі друкарню, в котрій видав декілька дуже гарних книжок для науки народу і оборони православ’я».
У цьому випадку І. Франко досить повно використав інформацію, яка існувала тоді про Острозьку академію. Очевидно, є сенс також погодитися, що академія виникла в результаті конфесійного протистояння й осмислювати її діяльність варто саме в такому контексті. Далі І. Франко у своїй статті говорить про видання Острозької друкарні, особливо звертаючи увагу на видання Біблії. В іншому місці статті, дещо повторюючись, він говорить, що князь В.-К. Острозький «заложив у своїм місті Острозі першу руську Академію (коло р. 1577), де вчили молодих русинів язиків: церковного, латинського і грецького, а також різних вищих наук». Як бачимо, І. Франко спеціально підкреслював, що цей навчальний заклад був школою вищого типу. Вражає те, що дослідник, не будучи знайомим з документами, які зараз нам відомі (Азбука 1578 р. й заповіт Гальшки Острозької від 1579 р.), досить точно визначив дату заснування Острозької академії — 1577 р. Зараз ряд авторитетних дослідників вважають, що академія була заснована або наприкінці 1576 р., або десь на початку 1577 р. І. Франко навіть висловлює думку, що І. Вишенський був при дворі князя. Це він аргументує тим, що письменник-полеміст звертався до князя з посланням з Афону. Припускає, що, можливо, І. Вишенський був учнем Острозької академії. Звичайно, це гіпотези, але гіпотези не такі вже й безпідставні. Особливо, що стосується служби І. Вишенського у В.-К. Острозького. Відомо, що князь мав слугу на прізвище Вишенський. У полемічному творі «Антиризис» єпископ Іпатій Потій повідомляє, що йому лист від князя В.-К. Острозького від 21 червня 1593 р. був переданий «через пана Василя Суразького й через пана Вишенського».
Тема «І. Вишенський та Острозька академія» проходить червоною ниткою через дисертаційну роботу І. Франка, присвячену письменнику-полемісту. Розглядаючи твори письменника, він, зрозуміло, звертається й до «Послання до князя Василя Острозького». Вважав, що цей твір з’явився після прочитання написаного в Острозі «Апокрисиса» Христофора Філалета. Розглядаючи біографію письменника, І. Франко пише, що той жив в Острозі й служив при дворі В.-К. Острозького, до якого відчував певний пієтизм. Адже ім’я цього князя, вважає І. Франко, полеміст «поставив на чолі одного зі своїх перших посланій, і то без жодної внутрішньої, речової потреби». І. Франко так малює гіпотетичну картину служби в князя: «Життя при дворі такого великого пана, як Острозький, котрий з маєтків своїх мав мільйон річного доходу, а при дворі мав притулок тисячам найрізноманітніших людей, шляхти, вчених, артистів і простих ошуканців та пройдисвітів, було, без сумніву, великою школою для молодого чоловіка. Не треба думати, що життя йшло для нього в розкоші і вигодах; противно, тут він привчався і не доїдати і не досипляти, змушений був ненастанно держатися на осторозі, догоджувати тисячі дрібних і великих забаганок, прислуговувати всякому, зносити часті, не раз прямо самодурські униження і оскорби, та зате вчитися заглядати на дно життя, відрізняти правдивий блиск від фальшивого, міг користати з товариства людей учених і бувалих, стикатися ненастанно з людьми найрізніших станів, від простих підданих хліборобів аж до примасів та сенаторів і королів, і все це мусило значно розширювати круг його відомостей і поглиблювати його світогляд, особливо коли у нього була душа не лакейська, а схильна до вдумливості, критики та глибоко моральна. Тільки такою всесторонньою школою життя ми можемо вияснити собі те обширне знання світу і людей, яке зустрічаємо у нашого автора при його невеликій, та й то, здається, досить пізно набутій книжній ученості; тим знанням дійсного життя, звичаїв і характерів людських Вишенський різко і корисно відчувався від других сучасних і пізніших писателів духовного походження, хоч і значно вченіших від нього...»
Як бачимо, ці міркування ґрунтуються не на якихось реальних фактах, зафіксованих у джерелах, а на інтуїції автора. Тим не менше, таке «інтуїтивне знання» не варто відкидати. І. Франко добре розумів психологію письменника. І тому, знаючи творчість І. Вишенського, прийшов саме до таких міркувань. Є в дисертації безпосередні згадки про Острозьку академію, вчених людей, які були пов’язані з нею. Особливу увагу він приділяє острозьким письменникам-полемістам Герасиму Смотрицькому, Василю Суразькому, Христофору Філалету.
Своєрідним доповненням до дисертаційного дослідження І. Франка стала його стаття «Новий причинок до студій над Іваном Вишенським», уперше надрукована в «Записках Наукового товариства імені Шевченка». Він пише, що у своїй дисертаційній роботі він не розібрав один твір І. Вишенського, на який також не звернули увагу його критики. Це — збірне послання афонських ченців, опубліковане князем В.-К. Острозьким 1598 р. в додатку до семи послань патріарха Мелетія Пігаса проти унії в т. зв. Острозькій книжечці в десяти відділах. Це послання, незважаючи на його анонімність, І. Франко на основі літературного аналізу твору однозначно приписує І. Вишенському. При цьому вказує, що це єдиний надрукований за життя полеміста твір. Хоча вказане послання, на його думку, не є твором «першорядної ваги», тим не менше є «інтересним твором, вносить одну певну дату в хронологію цих творів (маються на увазі твори І. Вишенського. — Авт. ), яку нам приходиться установляти навздогад, укріплює дату написання другого, дуже важного твору — послання до єпископів-уніатів, для якого отсе послання служить немов коротеньким нарисом і конспектом, і подає важний причинок для його значення, яке мали писання Вишенського для сучасних, котрі не вагувалися надрукувати його посланіє в одній книжці з посланнями високопоставленого і шановного Мелетія Пігаса».
І. Франка також цікавила Острозька Біблія, видання якої було пов’язане з академією. При цьому він зазначав, що Біблія «з огляду на свою редакцію і свої джерела не дождалася ще детального досліду». Щоб певним чином ліквідувати цю прогалину, І. Франко звертається до аналізу тексту третьої книги Ездри, вміщеної в Острозькій Біблії. Саме цьому питанню присвячена його стаття «Причинок до студій над Острозькою Біблією», що була надрукована в «Записках Наукового товариства імені Шевченка». І. Франко вважав, що третя книга Ездри в старому українському письменстві «не мала ніякого впливу. До кінця ХV в. вона була зовсім незвісна вже хоч би для того, що її нема в грецькім каноні». На його думку, ця книга вперше була перекладена з латинської Вульгати в Новгороді та вміщена в т. зв. Геннадіївській Біблії. Причому її переклад був далеким від досконалості. Саме через недосконалий переклад вона тут не викликала зацікавленості. Для І. Франка є «безсумнівним фактом», що третя книга Ездри була взята редакторами Острозької Біблії з новгородського рукопису. Також І. Франко вважав, що саме завдяки надрукованій в Острозі Біблії третя книга Ездри звернула на себе увагу русинів й, можливо, мала відгук у полемічній літературі. І. Франко порівнює текст цієї книги, вміщений в Острозькій Біблії, з її текстом, що був знайдений в українському рукописному збірнику, який дослідник відносить до рубежа ХVI — ХVII ст. Він вважає, що переписаний текст був саме з Острозької Біблії. Але якщо в тексті останньої відчуваються діалектизми, власне тогочасні українізми, то в цьому рукописному збірнику анонімний переписувач, на думку І. Франка, намагається повернутися до давніх, «правильніших» архаїчних форм. Хоча жоден з цих двох перекладів із латини не є якісним.
Дослідник не міг не звернути увагу на парадоксальність ситуації. Рукописний текст, який ніби з’явився пізніше Острозької Біблії та був її копією, є більш архаїчним за першозразок. І. Франко намагався дати «психологічне пояснення» цього парадоксу. Мовляв, переписувач робив копію не механічно, а з певною ідеєю. Тому він «підфарбовує текст на старинний колір, любується в старих формах і уживає їх систематичніше, ніж Острозька Біблія». Схоже, утверджена в російській історіографії думка про новгородську Геннадіївську Біблію як першооснову Біблії Острозької зіграла з І. Франком злий жарт. Сучасні дослідники, зокрема Р. Турконяк, досить критично ставляться до цієї думки. Хоча острозькі книжники й знали Геннадіївську Біблію як авторитетний текст, але все-таки це було лише одне з джерел. Вони широко використовували різноманітні старослов’янські, грецькі, латинські, єврейські біблійні тексти. У світлі сучасних досліджень Р. Торконяка над Острозькою Біблією, наведена І. Франком інформація про рукописний збірник із текстом третьої книги Ездри може мати інше трактування. Цілком вірогідно, що І. Франко віднайшов староукраїнський рукописний текст, який міг використовуватися редакторами Острозької Біблії.
Після написання згаданої статті про Острозьку Біблію, І. Франко, судячи з усього, продовжував студії над цим виданням і прийшов до дещо інших висновків щодо оригінальності перекладу названої книги. Якщо спочатку він розглядав її ледь чи не як копію Геннадіївської Біблії, то в статті «Сучасні досліди над Святим Письмом» (1908 р.) читаємо таке: «Те, що вийшло 1581 р. в Острозі (мається на увазі Біблія. — Авт. ), — се був звід староруських і болгарських перекладів і нових перекладів із латинської Вульгати». Такий погляд на Острозьку Біблію є наближеним до сучасного, оскільки встановлено, що редактори цієї книги користувалися великою кількістю біблійних текстів різними мовами.
Зацікавлення полемічною літературою, Острозькою Біблією, знайомство з різноманітними історичними матеріалами привели І. Франка до думки, що «рід князів Острозьких відіграв дуже важливу роль в історії Південної Русі та в історії Польщі ХV — ХVI вв.». Члени цієї родини згадуються в різноманітних роботах дослідника. Можливо, він навіть виношував план створення монографічної роботи про князів Острозьких, яка б базувалася на автентичних джерелах, або хоча б цілісного видання таких джерел. Зокрема, І. Франко вважав, що «особливо листи та записи князя Василя Костянтиновича Острозького варті такого видання та спеціальної студії до них». Показовою в цьому плані є його стаття «Шість записів князя Іллі Костянтиновича Острозького з р. 1535 — 1540», надрукована в науковому додатку до «Учителя» 1912 р.
У цій статті було проаналізовано шість документів з архіву князів Сангушків, які стосувалися особистого життя Іллі Острозького, брата В.-К. Острозького. І. Франко вважав, що ці документи не відзначаються якоюсь особливою літературною чи історичною вартістю. Але вони мають вартість «для характеристики та зрозуміння домашнього та громадського життя тих часів, бо малюють нам... відносини безпосередньо словами свідка, який, пишучи, не думав про те, що пише для пізнішої потомності». І. Франко планував видавати подібного роду документи, навіть започаткувати відповідну серію. Бо вони, на його думку, є пам’ятками «нашої народної мови, дуже часто з надзвичайно цікавими та важними подробицями, зворотами та назвами, з тих часів... Не менш важне й те, що в тих документах часто оповідаються події з буденного, родинного та громадського життя, які уходять уваги істориків, що звертають бачність на цілість історії...» При цьому І. Франко зазначає, що таким чином випала з поля зору М. Грушевського «глибока трагічна історія Гальшки Острозької», єдиної дочки князя Іллі Острозького. Вона, на думку дослідника, «завдяки незвичним обставинам зробилася героїнею досить незвичної навіть на ті часи романтичної історії».
Зрозуміло, І. Франка не лише як ученого, але й як письменника, зацікавила доля Гальшки Острозької, свідченням чого і є згадувана стаття про документи її батька. Зараз встановлено, що саме ця жінка виступила фундаторкою Острозької академії. Це не було відомо ні І. Франку, ні його сучасникам, оскільки заповіт Гальшки Острозької тоді не був ще введений у науковий обіг. Але інтерес І. Франка до фундаторки Острозької академії сам по собі є показовим.
Крім наведених робіт, фрагментарні згадки про Острозький культурний осередок, його видання, академію, острозьких полемістів, князів Острозьких зустрічаються в ряді інших статей, оглядів, рецензій тощо. Це — «Сочинения Ивана Вишенского», «Наш театр», «Слово о Лазареві воскресеніи», «Життя і літературна діяльність Іпатія Потія», «Дві унії. Образок з історії Русі при кінці ХVI віку», «Описание документов архива западно-русских митрополитов» та інші. Усе це дає підстави говорити, що І. Франка дуже цікавила діяльність Острозької академії. А його студії зробили значний внесок у дослідження цього культурно-освітнього феномену.
