Два місяці тому в купе поїзда «Варшава — Київ» я познайомилась з молодою жінкою, яка з чоловіком емігрувала до Польщі чотири чи п’ять років тому. Очевидно, вона сумує за Батьківщиною, прагне серцем назад.
Звички, традиції, національні особливості там зовсім інші. Хоча, здавалося б, поляки — братній народ, такі близькі сусіди, ми мали б бути дуже схожі. Ті, хто спілкувався з ними досить інтенсивно, мало різниці бачать між нашими націями. Але все ж таки різниця є.
Для нації основним ідентифікатором є протиставлення «ми — вони». Нація просто має виокремлювати іноземців, ставити їх на певну відстань від себе, знаходити відмінності, щоб жити самій у глибокому переконанні, що вони — у цьому випадку поляки — інші, відмінні, унікальні. Звісно, така ідентифікація через протиставлення, в першу чергу, спрямована на сусідів та пошук відмінностей саме від тих, хто стоїть до них найближче. Міжнародна конвенція прав людини може говорити про рівність у правах усіх людей, але викоренити принцип самоідентифікації, виокремлення себе з натовпу шляхом приєднання до однієї групи та протиставлення іншій вона не може. Рівність людей неможлива, бо всі ми різні, відмінні, унікальні у своїй неповторності. Звісно, автор вважає рівність усіх людей перед законом фундаментальним досягненням права, проте наголошує на відмінності психіки та ментальних процесів, які унікальні тим, що різні.
Тож, повертаючись до нашої випадкової знайомої з потягу «Варшава — Київ», пригадую, як вона каже: «Ну заробляємо трохи більше, ну витрачаємо трохи більше, й що?» Видно, що тема наболіла, молода жінка йде в довгі роздуми, що можуть претендувати на рівень філософського осмислення буття.
Перспективи професійного розвитку та кар’єрного росту не скрашують ностальгічного суму й не відганяють думок про повернення. Красива пластикова картка з фотокарткою, голограмою й написом, що засвідчує п’ятирічний дозвіл проживання на території ЄС, не замінить дружнього спілкування й українського менталітету. Коли ти далеко, забуваються дрібні недоліки рідного краю, пам’ятаєш лише найкраще, найчистіше, найдорожче твоєму серцю.
Тій людині за кордоном бракує відчуття, що вона у своїй тарілці, на своєму законному місці, де їй зручно, комфортно, де вона почуває себе вільною й здатною на розвиток. Ніби й привітні всі та уважні, й професійні якості цінують, і гроші платять, і не дурить ніхто на базарі, й на тротуарах сміття не валяється, а люди зазвичай не грубіянять у громадському транспорті... А щось не те... Чогось не вистачає.
Солодкий недільний ранок не прикрашає сімейні сварки сусідів щодо поділу майна, частина якого, що належить тому хто виїздить, викидається прямо з вікна, — українці з незвичним ентузіазмом перейняли добрий італійський новорічний звичай і користуються першою ліпшою нагодою це показати.
Не вистачає дивакуватих друзів, які, незважаючи ні на що, завжди тебе розуміли. Не вистачає бабці в переході з криком: «Купіть кабачки! Забирайте останні! Мені вже додому треба». Не вистачає маминих постійних дзвінків із запитаннями, де були й чим обідали. Не вистачає дяді Васі та кума, які чомусь завжди приходять у непідходящий момент. Не вистачає поганого інтернету й цілодобових супермаркетів на кожному розі. Не вистачає піратських дисків і постійного бажання «шари», що спонукає шукати найлегші шляхи навіть там, де, здавалося б, дорога до мети прямішою не буває.
Людина там іде за звичкою в магазин, коли хочеться поговорити, а її зустрічають фірмовою посмішкою, зазубреним текстом про переваги запропонованого товару й абсолютною байдужістю до вас як до людини, до політичної ситуації в країні, до проблем вашої собаки тощо.
Тільки в нашій країні політики можуть витрачати більше часу на поділ здобичі між собою в прямому ефірі — й народ назве це демократією, й проголосує на наступних виборах за найгидкішого з усіх учасників переділу. Бо ми в політику (брудне ремесло) відправляємо зі сльозами, як на каторгу, тільки найгірших з приречених, а потім хочемо виконання передвиборних обіцянок усіма політичними силами, які брали участь у кампанії, бо не розбираємо, хто якої локшини нам навішав, а просто хочемо, щоб життя нам зробили медом без жодних докладених із нашого боку зусиль.
Державі варто подбати про те, щоб ми, українці, згуртувалися й стали працювати на спільний добробут. Красти одне в одного з- під носа ту саму норкову шубу ми вже навчилися, але через кілька років шубу поїсть міль, а її зігріваючими якостями ніхто так і не скористається... Годі виривати заводи, фабрики, шахти одне в одного з рук — краще залишимося при тому, з чим кожен із нас є, й підемо новим шляхом побудови української нації, починаючи з кожного родинного вогника. Ми зобов’язані процвітати, бо ми дивні, особливі, унікальні.
