Підбито підсумки читацько-експертного опитування «Книжки незалежного 15-річчя, які вплинули на український світ». Сьогодні публікуємо рейтинґ номінації «Хрестоматія», що дає уявлення про ціннісні орієнтації сучасного читача в класичній літературі та в книжках про класику. Оскільки більш-менш точних критеріїв для порівняння книжок не існує, вирішено перші сім видань подати без підсумкової нумерації, в хронологічному порядку виходу їх у світ.
Зрештою, жодних несподіванок тут годі чекати: за масовим опитуванням, сім книжок, вибраних поміж тисяч і тисяч, випущених за півтора десятиліття, поза сумнівом, будуть варті найвищої уваги. Набагато цікавіше проаналізувати виразні розбіжності в поцінуванні, сказати б, «близьких» творів. Наприклад, «місця» Григорія Грабовича та Юрія Шереха.
ЯК «ПОЦУПИЛИ» ШЕВЧЕНКА
Грабовичеві таки вдалося розворушити українське пострадянське літературознавство. Спочатку він відправив його в нокдаун книжкою «Шевченко як міфотворець». Коротко зойкнувши в пресі сакральним «Ганьба!», материкове шевченкознавство впало в мовчазний шок на цілих п'ять років. Аж поки на змаг із гарвардським професором стала Оксана Забужко книжкою «Шевченків міф України» (№8 у рейтинґу). Дискусанти говорили однією мовою — мовою сучасної західної філософії, незнаною нашими заслуженими діячами мистецтв. Й це гуманітарне невігластво спричинилося до комічної ситуації: Забужко, яка опонувала Грабовичу, зарахували до його «поплічників» — і довго виписували «кузькіну мать» одну на двох. Правий був Чехов: «В провинции с упорством спорят о том, чего не знают», — і додавав: — « Самые несносные люди — это провинциальные знаменитости».
За великим рахунком, тоді, наприкінці 1990 х, широкої наукової дискусії з постструктуралістичними поглядами Грабовича й бути не могло. Праці Леві-Строса та Юнґа, методологією котрих користав пан Григорій, ще не були видані в Україні. А без цих попередників ніяк було збагнути саму можливість виведення поезії з-під літературного диктату. «Те, що говоримо про поезію, треба аналізувати так само, як будь-яке твердження з мовознавства чи із загальної науки про психологію», — писав Грабович і тим самим «забирав» Шевченка в «науковців», які зробили собі ім'я тим, що «ідеологічний погляд на літературу перекидають як монету на другий бік, і чешуть те саме», — це вже голос Юрія Шереха.
І цей голос нью-йоркського енциклопедиста можна б було, за бажання, почути вже тоді — «Третя сторожа» (№22 у рейтинґу) вийшла за два роки по «Міфотворцеві» Грабовича. І Шерех там також обережно відокремлював поезію від «літератури» й тим самим позбавляв літературознавців Шевченка. А заразом — і політиків, і «патріотів»: «Ще й нині доводиться чути, що тема України є осердя Шевченкової поезії... Звичайна статистика доводить помилковість твердження... Згадка про Бога значно переважає згадку про Україну». Далі, аби з'ясувати стосунки Шевченка зі Всевишнім, мусила б спалахнути богословська дискусія — а звідки таке в країні інерційних атеїстів? На Заході ця проблематика має характер перманентного дискурсу, й уже з нього Грабович виснував запитання: «Ким був Шевченко для себе самого?» («Шевченко, якого не знаємо»; №14 в рейтинґу).
ПРО БРАХМАНІВ
Але повернімося до Шереха. У його першій (в Україні) книжці містилося не менше вибухівки, ніж у першій (в Україні) книжці Грабовича. Стосовно нашого національного символу тут застосовані таки епітети, як «агонія й екстаз» , «есхатологічний Шевченко»; «сьогодні ми назвали б цю філософію екзистенціалізмом, а стиль — експресіонізмом». Проте Грабовича лаяли (попервах спроквола, тоді — заливчасто), а книжку Шереха ніби й не помітили (хіба що спливла в медіях дрібна, по суті, його мемуарна сутичка з Гончаром). Чому?
Маю принаймні два пояснення. По-перше, професор Грабович — яскраво окреслений теоретик — спостережливий, логічно уїдливий, парадоксальний, чутливий до слова стиліст, але таки теоретик, тобто оператор термінів. А терміни, як відомо, — головні провокатори суперечок. Тут має шанс вставити свої п'ять копійок не те що будь-який еменес, а й навіть «учитель чистописания Сергей Капитоныч Ахинеев» (А. Чехов). Бо хоч як дивно, а чи не кожен власник вузівської «корочки» певен, що знається на термінах так само добре, як і на футболі. І навіть чеховський гімназист здатний щиросердо й гордо заявити професорові Грабовичу: «Это плод вашего воображения, покрытый мраком неизвестности» (власне, як це й було в адресованих йому «листах трудящих» на шпальтах українських ґазет).
Отже, Грабович не просто відкритий до наскоків зусібіч, але й є мішенню за означенням. Не так з Шерехом, котрий одразу вибиває камінь з рук нападника, впокорено завважуючи: «Двоє людей не можуть бачити речі однаково». Коли ж ви необачно посунете далі, граючи м'язами власного катеґоріяльного апарату, Шерех мимохідь, як ніндзя, кине: «У щоденному балаку (по-вченому — дискурсі) говорять...» (спробуйте уявити щось подібне в Грабовича!). Тут уже «без образования, но дальнего ума человек» (А. Чехов) інтуїтивно відійде вбік заради самозбереження.
Гадаю, Шереха не чіпали, бо боялися. Він умів уникати термінологічного клінчу за допомогою «багатющої палітри іронізмів, сарказмів, парадоксів, дотепів на грані ґротескового фолу», як про це писав його український друг та видавець Роман Корогодський. Мовознавець Шерех (пам'ятаєте, Грабович писав, що поезію мають досліджувати саме мовознавці) досконало володів стилістикою різних соціальних мов і здатен був витончено, сказати б, кінематографічно привабливо познущатися з невігласа на куцому полі його власного тезауруса. «Він полюбляє говорити речі назагал неприйнятні, які на обивательський глузд краще не чути, не знати, такі вони суб'єктивно прикрі, хоч ховай голову в пісок», — попереджав Корогодський.
Друга причина оминання Шереха українською критикою була наслідком першої, наслідком страху. В Україні його спробували негласно проголосити... «нефахівцем». Так, коли Грабовича цікавить виключно літературний об'єкт, нехай і в складному філософському насвітленні й навіть з виходом на життєві реалії, — то Шерех переймається виключно цими реаліями, вважаючи, що правдива суть життя адекватно відбивається лише в езотеричних видах людської діяльності — поезії, літературі, малярстві. Часом, якщо випустити з широкого огляду всю статтю Шереха (майже будь-яку), то на окремому уступі можна й забути, що це не соціологічна публіцистика пулітцерівського рівня, а рецензія конкретного твору.
Між іншим, першим в Україні про це сказав саме Грабович: у книжці «До історії української літератури» (№18 у рейтинґу) він зазначив «суспільне призначення... Шерехового доробку» (взагалі в цій книжці понад три десятки посилань на Шереха — вищий індекс цитування мають лише Котляревський, Гоголь, Шевченко, Куліш та Франко). А вже трохи пізніше Роман Корогодський деталізував енциклопедизм Шереха: «В жадні естетично-поетичні визначення його ввібгати неможливо... Вершина знань, вершина професійної аналітики, найтоншої інтуїції, передбачень, вершина самобутності, вершина форми-гри й розігри в ставленні до критики, літературознавства, культурології... Кожна його стаття — то складна поліфонія розмаїтих засобів пізнання... Стереоскопічності стилю вченого могли б позаздрити прозаїки».
ПРО КШАТРІЇВ
Отже, якщо Грабович постав перед нами ніби алхімік iз Силіконової долини, Шерех прийшов як майстер польових досліджень мало не кастанедівського штибу. Так, він любив гру, ставився до неї з таким же самим філософським пошанівком, як і Гейзінґа, але попри те лишався справжнім джентльменом (за висловом Р. Корогодського). Як наша, здебільшого загумінкова, «патріотична» преса полюбляє вчепитися в якусь «гарячу» російську цитату! Порівняйте це з аристократичною толерантністю Шереха бодай у такому епізоді: «Критичних, нищівно-критичних висловлень про минуле й сучасне Росії не бракує в Солженіцина, але було б нетактом цитувати їх в українському виданні, лишім це росіянам».
Але вже рідним шовіністам-шароварникам не дарував ніколи. За великим рахунком, Шерех усе життя намагався вивести з ладу «машину ненависти й недовір'я всіх до всіх». Саме тому, пише Корогодський, «Юрій Шерех раз у раз неначе провокує національну свідомість і цю позицію підтримує постійно, незалежно від моди». А в нас це, наприклад, на президентському рівні завелася мода розводитися про «мудрий народ». «Що я, наївний американець, можу розуміти в таких тонких матеріях, як народна воля в Україні?» — занотував був Джеймс Мейс, публіцистика якого дещо нагадує Шерехову. Нагадує, можливо, тим, що в Мейса «ніколи не знайдеш навіть сліду провінційних тулумбасів» (Корогодський про Шереха, але й про Мейса й Грабовича — також). Шерех був аполоґетом сучасного европейського філософського наставлення до проблеми «Іншого/Чужого». Зрозуміти, прийняти, організувати співжиття. «В суспільстві існує потреба найрізноманітніших, навіть ганебних ідей» , — писав Мейс, і під цим, гадаю, підписався б і Шерех. Але Юрій Володимирович розумів різницю потенціалів потенцій і не вимагав від кухарки керувати державою. І слово «народ» мав за «логічно неокреслене, гумове слово». До речі, й Грабович у своїй вибуховій книжці «Шевченко як міфотворець» доводить, що наш Кобзар був не «співцем народу», а співцем кшатріїв-запорожців яко еліти, вершків на киселі «мудрого народу».
«Як і в кожній нації, є люди і є злидні, — казав якось Корогодському Шерех і затим розповів свій окупаційний спогад: — Коли прийшла перша адміністрація, ці військомісаріяти і так далі — це були вгодовані, пружинисті й накачані придурки-партійці... І ми звикли і до цього, як до такого темного дула. А потім ця вся адміністративна сила була зметена партизанським рухом на Волині, і прийшли фронтові німці. Це вже були оті німці, яких ми чекали, що від совєтських партизанів захистять. Тому що ті грабують, причому грабують по-чорному. П'яні в дим і ґвалтують, і ніякого контролю нема. Совки, які відчули безконтрольність. І люди говорили: «Коли вже німці прийдуть, щоби це все прогнали». То вже не адміністрація, і я сказав би точніше — фашистська сволота, — а фронтові німці».
Володимир Моренець назвав Джеймса Мейса «етнопсихологом» (те саме, гадаю, стосується й Юрія Шереха). У Мейса є уривок фрази, яка тривожно дисонує з нинішніми камланнями з приводу «мудрого народу»: «...високорозвинена культура, яку Сталін, як справжній представник люмпену, зоологічно ненавидів...» Тут хіба повторити за Романом Корогодським: «Геть усе, що подибує український читач у вибраних творах Юрія Шереха, настільки незвичне...»
І ще: «Дуже ще мало Юрія Шереха в духово- культурному просторі України... Очисна необхідність».
Співавтори:
А.П. ЧЕХОВ. Собрание сочинений. Т.ХII. — Москва-Ленинград: Госиздат, 1929.
Григорій ГРАБОВИЧ. Шевченко, якого не знаємо. — К.: Критика, 2000.
Роман КОРОГОДСЬКИЙ. Брама світла. Батьки. — К.: Гелікон, 2004.
Юрій ШЕРЕХ. Третя сторожа. — К.: Основи; Дніпро, 1993.
Юрій ШЕРЕХ. Поза книжками і з книжок. — К.: Час, 1998.
Роман КОРОГОДСЬКИЙ. І дороги. І правди. І життя. — К.: Гелікон, 2002.
Григорій ГРАБОВИЧ. До історії української літератури. — К.: Основи, 1997.
День і вічність Джеймса Мейса. — К.: Українська прес-група, 2005.
