За «квитком до Європи» довелось їхати в Азію

Всім, хто хоч трохи цікавиться спортом, на цей час вже добре відомо, що дві українські футбольні команди — «Шахтар» і «Динамо» — вибороли право виступати у Лізі чемпіонів Європейського союзу футбольних асоціацій (УЄФА), увійшовши до числа 32-х найсильніших клубів континенту. Вже прозвучали «гарячі» коментарі, докладно обговорено подробиці двобоїв українських команд із їхніми суперниками і зроблено навіть досить оптимістичні висновки. Тому, повертаючись до гри у Стамбулі між місцевим «Фенербахче» та київським «Динамо», в якій наша команда здобула необхідний для загального успіху результат, зігравши внічию 2:2, хочеться звернути увагу на те, що не показали по телевізору і про що не дуже багато писали.

Розпочати хотів би із турецького футболу, який вже понад сто років є для країни одним із головних суспільних явищ. Провідні турецькі футбольні команди, на відміну від наших, створювалися на початку минулого століття не за відомчим, як в СРСР, а за територіальним принципом. Тому Стамбул, найбільше місто країни, вже майже другу сотню років має не лише адміністративний, а ще й футбольний поділ на райони. В центрі європейської частини Стамбула, у кварталі Бешикташ, з 1903 року існує однойменна команда, для якої зведено клубний стадіон. Але не «Бешикташ», а ще одна «європейська» футбольна дружина, яка заснована у 1905 році й зветься «Галатасарай», має найбільше прихильників у своїй частині міста. На іншому березі Босфору на реконструйованому красені-стадіоні виступає команда «Фенербахче», за яку із 1907 року палко вболівають як місцеві жителі, так і вихідці із цієї місцевості.

Будь який турок у Стамбулі одразу скаже вам, «чий» він, тобто за яку команду уболіває. З тих часів, коли команди різних частин міста грали між собою просто «вулиця на вулицю», нічого не змінилося. Нинішній «Фенербахче», як і майже сто років тому, має у рідному місті як самовідданих прихильників, так і навпаки. А кожна гра між стамбульськими клубами стає справжньою «битвою» на заповненому вщерть стадіоні. І хоч як би виступала команда, яке б місце займала, трибуни клубного стадіону завжди будуть заповнені вірними вболівальниками, які ніколи не зрадять жовто-індиговим кольорам «Фенербахче», біло-чорним — «Бешикташа» чи жовто-бордовим — «Галатасараю».

Що стосується самої атмосфери на турецьких стадіонах, то розповісти про це неможливо. Це треба бачити. Начебто в інших країнах люди на футболі теж кричать, свистять та співають, але так, як це буває у Туреччині, не буває ніде. На турецькому стадіоні заклики трибун йдуть ніби із глибини душі людей, ніби глядачі самі, як той футболіст, борються за м’яч, б’ють по воротах, забивають гол чи навпаки, пропускають його. Чути, як півсотні тисяч людей дихають у тому ж ритмі, в якому й футболісти. На трибунах у Туреччині немає, як у нас, купок нетверезих людей із дудками, яким власне футбол не дуже й потрібен. Якщо наші сучасні «фанати» йдуть на стадіон в основному себе показати, то у Туреччині фанатами є всі глядачі, й всі вони подумки на полі зі своєю командою. Не дивно, що за таких умов футболісти просто не мають права грати не на повну силу.

То чому ж тоді успіхи турецького футболу за сто років такі скромні, а наші команди, за поодинокими винятками, практично завжди перемагають турків у змаганнях усіх рівнів? Розгадка криється, напевно, у тій самій атмосфері турецького футболу. Футбол серед шалених трибун має, окрім переваг, ще й недоліки. Подібно до гравців колишніх радянських команд із Закавказзя, турецькі футболісти прагнуть насамперед зіграти на публіку, викликати своєю грою оплески. З юних років всі турецькі гравці намагаються грати красиво та... індивідуально. Зіграти у футбол дисципліновано, як це прийнято у нас, турки, виявляється, не можуть генетично. Турок завжди захоче показати себе на полі, інколи на шкоду інтересам команди.

І не мають турки на це ради. Вже третій десяток років у турецьких футбольних клубах працюють тренери із зарубіжних країн, до турецьких команд запрошують грати міжнародних футбольних зірок. А результат той самий. Колишній всесвітньо відомий бразильський футболіст Зіко, який очолив «Фенербахче» півтора місяці тому, так і не зміг зробити поки що таку команду, яку зробив у Києві тренер Дем’яненко, колишній суперник Зіко на футбольному полі. І навряд бразилець зможе створити із «Фенербахче» команду насправді європейського класу. Тому що емоції в турецькому футболі завжди беруть гору. І якщо це можна вибачити вболівальникам і, за певних умов, футболістам, то керівникам клубу бути емоціональними не можна. А саме такими є президенти практично всіх футбольних клубів Туреччини. Вони хочуть вигравати, не шкодують для команд грошей, а результат виходить не зовсім той, на який сподівались.

Київське «Динамо» у вулканічній атмосфері стадіону, розташованому в азіатській частині Стамбула, показало себе командою європейською. Динамівці протиставили шаленому настрою суперника організованість і майстерність, яка у киян виявилась вищою. Навряд чи варто ще раз згадувати подробиці двобою «Динамо» і «Фенербахче», що вже зробили до нас. Цей етап сезону слід швидше забути, залишивши Азію і повернувшись до Європи. Де у груповому турнірі Ліги чемпіонів на динамівців очікують більш серйозні суперники.