Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Утрачені ілюзії

15 років Незалежності: уроки гіркі, але необхідні
23 серпня, 2006 - 00:00
УКРАЇНА. 1991 РІК. ТОДІ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ САМА ПО СОБІ, БЕЗ КОЛОСАЛЬНИХ ЗУСИЛЬ КОЖНОГО, ПРИНЕСЕ ЩАСЛИВЕ ЖИТТЯ...

Насправді велике видно на відстані... Ця давня істина мимоволі згадується, коли прагнеш проаналізувати останні 15 років новітньої історії України — добу нашої омріяної та вистражданої незалежності. Попри шалену швидкість «надзвукового» часу на початку ХХI століття (де вже в таких умовах, коли в пам’яті важко утримати нерідко дуже суттєві деталі політично значущих подій усього лише трирічної або п’ятирічної давнини, досягти зваженості, мудрості та глибини сприйняття — якостей, насущно необхідних для наукового аналізу?!), попри суєту та галасливість амбіціозних гравців українського «політичного ринку», спробуємо все ж таки, по можливості неупереджено та об’єктивно, осмислити те, що сталось з нашою Вітчизною за минулі півтора десятиліття. Очевидно, єдиний спосіб виконати це надскладне завдання, здійснити котре, безперечно, під силу лише колективній думці української громади, — це рішуча, хай дуже болісна відмова від ілюзій. І, крім того, ще ясність думки, яку справедливо цінував видатний німецький філософ Артур Шопенгауер («Хто ясно думає — ясно висловлюється» — ось його слова). А ілюзії, слід це давно визнати, затуманюють розум.

Отже, слід вважати нашим завданням свого роду «інвентаризацію» ілюзій. Принагідно зауважимо, що й майбутні перспективи нашої держави (до речі, вселяє деяку надію те, що дедалі рідше зустрічаєш стосовно неї визначення «юна», «молода» тощо!) багато в чому залежать саме від глибини та невідворотності подолання цих ілюзій. Тому що здатність українського народу контролювати владу (а це, нагадаймо, є визначальною складовою реальної працюючої демократії) великою мірою визначається адекватним сприйняттям дійсності, без «візуальних світів» та маніпуляцій.

Отже, почнемо, мабуть, із того, що не лише ілюзією, але й верхом наївності є очікувати від суспільства й держави досягнення внутрішньо чужих їм (обом), органічно непритаманних їм (обом) цілей. І річ не лише в тому, що 24 серпня 1991 року незалежність отримала не ідеальна «Україна мрій», а химерне псевдодержавне утворення УРСР, із відповідною елітою, яка тоді (й зараз!) у значній своїй частині здатна була мислити не категоріями національного відродження та свободи (а, як стверджував незабутній Станіслав Єжи Лец, «свободу не можна симулювати»!), але, здебільшого, категоріями політико- економічного вузькокорпоративного зиску. Річ ще й у тому, що суспільство було обтяжене в той момент величезним комплексом архаїчних, зденаціоналізованих, незрілих уявлень (але історія дала нам вирішальний шанс саме тоді, 24 серпня 1991 року, й згаяти цей шанс було б злочином — ось у чому трагічна колізія).

А хіба не ілюзією було й є вірити в те, що народ, який великою мірою ще й зараз не визначився остаточно (ким ми, українці, є, яке конкретне місце в спадкоємному державотворчому ланцюгу нашої історії займає сучасна незалежна Україна) зможе зробити свідомий і раціональний вибір? Чи дійшли українці згоди з ось якого воістину засадничого питання: якою, власне, є наша спадщина; чи є ми безпосередніми наступниками (й продовжувачами?) УРСР, лише у формально «незалежницькій» оболонці, чи наша державність є відновленням перерваної, але священної історичної традиції, реалізацією невід’ємного, невідчужуваного права кожного самодостатнього народу на цій Землі? Це — не абстрактне теоретизування, а «вузол» гостроактуальних політичних проблем!

Не можна, на погляд автора цих рядків, ігнорувати й силу-силенну (цілий комплекс!) «реформістських», або ж «вільних ринкових» ілюзій, які накопичились за ці 15 років. Дивним було б заперечувати абсолютну необхідність ринкової трансформації української економіки — реалії конкурентного (й глобалізованого!) світу давно вже вимагають цього. Але визнаймо, нарешті, відверто, що й тут Україна сама позбавить себе будь-якої гідної перспективи, якщо принаймні не піддасть сумніву, як мінімум, деякі з «недоторканних» догматів у соціальній та економічній сфері, котрі (догмати) потребують, щонайменше, критичного до себе ставлення, бо інколи є вельми й вельми далекими від конкретних українських реалій. Чи не основна з цих аксіом (чи то пак «священних корів») соціальної думки — це теза про те, що мінімізація втручання держави в економіку завжди й беззаперечно є абсолютним благом для... — а ось тут, читачу, справді варто зупинитись й спитати себе: а для кого, власне? Для пересічного громадянина, який живе на пенсію або зарплату, або для малого та середнього бізнесу, або, нарешті, для найбагатших капіталістів? Може, тут необхідний диференційований підхід? Тим більше, що в наших реальних умовах ще не зупинений зловісний процес принаймні часткової «приватизації» самої держави. І що цікаво: «коли треба» (а хто це визначає?) та ж сама держава дуже швидко й жорстко втручається в економіку. Використовуючи певний інструментарій, звісно ж, в інтересах тих чи інших політико-економічних груп!

Чи не спонукає нас досвід 15 років незалежності відмовитися від ще однієї ілюзії й визнати, попри заперечення «ринкових фундаменталістів», що «демократія» й «лібералізм» далеко не завжди є синонімічними поняттями, можуть, отже, збігатися, але зовсім не обов’язково? Проте, можливо, ще загрозливішою ілюзією було б вірити в те, що можна стати гідним учасником нещадної конкурентної боротьби на світовому економічному та політичному ринках, не відчувши себе самодостатньою нацією.

І, нарешті, про історію «політичного театру» 1991 — 2006 років. Тут зустрічаємо, без перебільшення, безліч випадків зміни «ідеалів», гасел, орієнтацій, партій та начебто твердо проголошених ціннісних настанов. Цинізм править балом... Воістину, нашу добу можна б назвати «епохою перефарбування прапорів»! (До речі, знову згадується ще один афоризм блискучого Станіслава Єжи Леца: «Буває, що прапороносця відносить в інший бік, ніж його прапор». Крім того, він же казав: «Чи міцні гасла на прапорі — це з’ясовується при пранні»). Зарадити тут може Здоровий Глузд Народу, який пам’ятає (мусить пам’ятати!), що говорив і, головне, що робив той чи інший політик десять із половиною або два роки тому; а ще корисно прислухатися до рекомендації Козьми Пруткова: «Якщо на клітці слона бачиш напис: «буйвол» — не вір очам своїм!»

Увага суспільства зараз прикута до поточних колізій політичної боротьби, актуальних універсалів (до речі, як характеризує стан нашого соціуму той незбагненний, дивовижний факт, що для того, аби гарантувати дотримання норм давно вже чинної Конституції, знадобилося «народження в муках» окремого документа, зміст якого, по суті, такий: не будемо порушувати Основний Закон?!). Але важлива не стільки політична конкретика, скільки усвідомлення того, що доти, доки держава залишатиметься акціонерним товариством з нульовою відповідальністю, основним (а то й єдиним) завданням якого буде розв’язання егоїстичних проблем декількох правлячих «сімей», що мають необмежену владу, — доти переважна більшість народу законно сприйматиме таку «державу» як ворожу субстанцію, гідну (попри всі гасла «помаранчевих» та «біло- блакитних» революцій та реставрацій) лише презирства й зневаги. І ми знову й знову згадуватимемо гірке та в’їдливе запитання Станіслава Єжи Леца: «Ось ти пробив лобом стіну. Ну, то й що ти робитимеш у сусідній камері?»

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: