Влітку Європа буквально вирує від великої кількості музичних подій. Фестивалів у Німеччині, Австрії та Швейцарії — десятки. У Байройті ставлять опери Ріхарда Вагнера, і лише його. Так заведено з 1876 року, коли Вагнер, наприкінці життя переселившись у затишне франконське містечко, заснував там фестиваль імені себе та за прихильного опікування останнього короля Баварії Людвіга II вибудував на зеленому пагорбі над містом знамениту будівлю Фестшпільхауса.
ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ
За 130 років свого існування Байройтський фестиваль отримав стійку репутацію місця священного. Це мекка для вагнеріанців, які вважають своїм обов’язком раз на рік причаститися вагнерівським полум’ям у самому серці його оперної імперії. Головні місця поклоніння — по-перше, вілла Ванфрід, прикрашена красномовними барельєфами в стилі антик. Тут Вагнер із дружиною та дітьми провів останні десять років свого життя. По-друге, усипальня божества — безпосередньо за віллою, в саду, де Вагнер покоїться під важкою плитою. І, нарешті, сам Фестшпільхаус, що кожного вечора скликає паломників на п’яти-шестигодинні жертвоприносини у формі перегляду вистави: початок — о 16.00, закінчення — о 22.00.
Історія Байройтського фестивалю почалася з того, що Вагнер, який усе життя посилено шукав й успішно знаходив високих заступників, здобув до себе любов й ірраціональну прихильність Людвіга Баварського. Спершу той запросив його до Мюнхена, де Вагнер спробував закріпитися в оперному театрі. Якось композитор випадково заїхав у Байройт — стародавнє містечко, засноване в XIII столітті та неабияко розквітле в XVIII столітті. Вагнеру надзвичайно сподобався байройтський Opernhaus. Згодом з’ясувалося, що цей зал дуже малий для втілення циклопічних оперних конструкцій Вагнера. І тоді на гроші багатих друзів композитора розпочалося будівництво Фестшпільхауса, що точно відповідав завданням композитора з утілення принципів його «музичної драми».
МОРДУВАННЯ ЯК АРХІТЕКТУРНА ІДЕЯ
Проект Фестшпільхауса належить архітектору Отто Брюквальду, однак усі креслення переглядав особисто Вагнер; він же давав вказівки з приводу конструкції оркестрової ями, акустичних пристосувань і навіть крісел — слід зазначити, надзвичайно тісних і незручних. Сидіти на них — справжнє мордування, але у статуті фестивалю, створеному самим Вагнером, спеціально зазначено: нічого в залі не змінювати під страхом зміщення інтенданта. Так і страждаєш шість годин на дерев’яному відкидному сидінні. Підлокітників немає, вентиляції — теж, тож у спеку публіка мало не непритомніє від задухи.
Утім, слід віддати Вагнеру належне: акустика в залі прекрасна. Виконавці можуть стояти в будь-якій точці, навіть повернувшись спиною до залу, — і все чутно. Звідси особливий феномен байройтських співаків: багато які зі сцени Фестшпільхауса звучать чудово, а почуєш їх в інших театрах — нічого особливого.
ПРИСТРАСТІ ЗА «ПЕРСНЕМ»
Фестшпільхаус вибудували за рекордно короткі терміни, всього за чотири роки. У 1875 році в ньому почалися перші репетиції, а в 1876-му відбувся перший Вагнерівський фестиваль. Відтоді захід проводять щорічно (виняток — період Першої світової війни, зате за нацистів Байройт, визнаний особливо цінною культурною спадщиною нації, щосили розцвів; а після війни Вольфгангу Вагнеру, нинішньому голові фестивалю, довелося провести ґрунтовну «денацифікацію»). Центральна подія програми — завжди «Перстень нібелунгів»: тетралогію ставлять заново приблизно раз на п’ять років. Бувають і винятки — скажімо, культова постановка Патріса Шеро 1976 року протрималася всі дванадцять. Але то був особливий випадок: саме Шеро першим актуалізував сильні позачасові значення вагнерівського міфу, першим представив героїв тетралогії не людьми в звіриних шкурах зі списами в руках, а нашими сучасниками, та наситив опери злободенною проблематикою.
До і після Шеро «Перстень» ставили багато постановників: у 1988 році — Гаррі Купфер, у 2000-му добротну, ґрунтовну виставу створив патріарх німецької режисури Юрген Флімм. Минулого літа Байройтський фестиваль залишився без «Персня»: таке трапляється, але рідко. А першим постановником тетралогії виступив сам Ріхард Вагнер. Після смерті композитора сімейну справу керівництва фестивалем підхопила його дружина Козіма — та поставила власний «Перстень», потім фестивалем керував їхній син Зігфрид, після нього — його дружина Вінфрид (згодом обвинувачена у співпраці з нацистами), потім їхні діти — брати Віланд і Вольфганг. У різні роки на фестивалі працювали режисери Гетц Фрідріх, Вернер Херцог, Жан-П’єр Поннель, Альфред Кіршнер та багато інших. У 1951 році «Перстень» поставив онук Вагнера Віланд. Незабаром він помер, поклавши керівництво фестивалем на свого брата Вольфганга.
СКАНДАЛ У БЛАГОРОДНІЙ РОДИНІ
Клан Вагнерів за ці роки продемонстрував приголомшливе вміння гнучко пристосовуватися до політичних обставин й унікальні здібності до адаптації та виживання. Через управління фестивалем Вагнери поступово прибрали до рук усе місто: Байройт став повністю залежати від щорічної туристичної повені. Готелі бронюють за півроку, квитки на вистави коштують нечувано дорого, але їх все одно немає, хоча офіційний продаж починається у вересні. Люди по п’ять-сім років зазначаються в «листках очікування»: розказують про випадок, коли людина чекала жаданого квитка 20 років. Недивно, що пишно розцвітає «чорний ринок»: фестиваль відчайдушно бореться зі спекулянтами, виловлюючи їх у натовпі гостей, для чого серед публіки навіть бродять спеціальні агенти «в штатському». На сайті нинішнього фестивалю вивісили оголошення, що ціна за квиток на виставу на «чорному ринку» вже досягла 2995 євро!
Про байройтський консерватизм уже дзвонять на всіх перехрестях. Традиції, заведені Вагнером, не порушують ніколи і нізащо. Байройт — єдине місце на землі, де вам запропонують гарантовано «автентичного» Вагнера. Статус-кво от уже сорок років підтримує беззмінний інтендант фестивалю — внук Ріхарда Вольфганг Вагнер. Він править твердою рукою, попри гомін із боку родичів, в’їдливі випади преси й інтриги серед членів опікунської ради.
Криза сталася років п’ять тому, коли син Вольфганга від першого шлюбу Готфрід відкрито повстав проти батька, обвинувативши його у відсталості й авторитарності. Опікунська рада, стомившись від скандалів, які завдавали чималої шкоди репутації фестивалю, спробувала усунути Вольфганга та передати справу в руки його старшої дочки. Але все не так просто! Вольфганг зумів відстояти свої позиції, давши, щоправда, тверду обіцянку ніколи більше не ставити самому. Це була перемога: безпорадні режисерські потуги Вольфганга всім добряче набридли.
РАДИКАЛІЗМ ПО МАКСИМУМУ
Після відмови Вольфганга від режисерської діяльності три роки тому стан справ почав змінюватися. Вольфганг дуже хоче передати сімейну справу в руки своєї другої дружини Гутрун і молодшої дочки Катарини. Тому, прагнучи запобігти критиці та продемонструвати опікунській раді свою добру волю та готовність оновити режисерський стиль фестивалю, він запросив на постановку «Парсифаля» абсолютно відчайдушного берлінського хулігана, відомого своїми шок-перформансами на дахах, — Крістофа Шлінгензіффа. Що зробив авангардист із містерією Вагнера, не піддається опису. Він розіклав вагнерівський міф про священного Грааля на першоелементи, поміняв їхні знаки з плюса на мінус та зібрав міф заново. Вийшло брудно та негарно. Від вистави з його помийною естетикою тхне розкладанням і некрофілією. Хоч як дивно, чинна байройтськая публіка хоч і сторопіла від такого нахабства, але «Парсифаля» все ж витримала. Скандал вибухнув наступного року, коли до Байройта запросили на постановку «Трістана й Ізольди» Крістофа Марталера. Швейцарець, незадовго до того вигнаний із цюріхського Шаушпільхауса (де смаки публіки також надто консервативні), зазнав нищівного провалу з «Трістаном».
На новий «Перстень» 2006 року Вольфганг Вагнер спочатку запросив ще одного радикала: кінорежисера Ларса фон Трієра. Однак Трієр, подумавши десь із рік, публічно відмовився від пропозиції. Тоді Вольфганг зробив несподіваний хід: запросив на постановку найвідомішого німецького драматурга-інтелектуала Танкреда Дорста.
Дорст, учасник Другої світової війни, автор численних п’єс, мало не предтеча театру абсурду, власник безлічі літературних премій, ніколи нічого не ставив ні в драматичному, ні в оперному театрі. Як 81-річний патріарх німецької літератури впорається з будівництвом «Персня» — грандіозного опусу, що загалом триває 16 годин, чотири вечори, — не знає ніхто. Тим цікавіша інтрига фестивалю, тим гостріше очікування.
