У країні, де, за визнанням усього світу, вибори відбулися демократично, вільно, чесно та конкурентно, проте недопустимо довго формується уряд. Влада ж, демонструючи народу повну зневагу до його «популістських» потреб і мало не щодня всує згадуючи Конституцію, в результаті з кожним днем чимраз більше втрачає авторитет. Її проблема в тому, що треба не присягатися у вірності, а просто дотримуватися Конституції! У цьому зараз наш головний національний інтерес.
Хто зрештою врегулює ситуацію, в якій за «красивими» розмовами раз у раз проглядаються риси майбутньої диктатури? З якого боку чекати допомоги?
Уже й у міжнародних колах помітили, куди йде Україна. Колишній посол США в нашій країні Стівен Пайфер днями сказав, що США співпрацюватимуть із будь-яким українським прем’єром і не підтримають можливого силового розпуску Верховної Ради. Дипломат, зокрема, зазначив: «...Я не думаю, що тут (у США. — Авт. ) будуть готові прийняти або погодитися на незаконні або неконституційні дії президента проти цього парламенту». Але чи повинна країна чекати заступництва з- за кордону в той час, коли вітчизняний грунт щодня підживлюється «викрутасами», спрямованими лише на те, щоб зберегти практично втрачене політичне обличчя й уберегти не дуже стійку владу.
Хто візьметься авторитетно та вголос сказати в нас удома те, що сказав за кордоном пан Пайфер? На жаль, громадянське суспільство в нас слабке та нерозвинене, а велика частина громадян просто не розуміє, яким чином вони можуть вплинути на можновладців. Бізнес усе ще залежний від влади та не наважується прямо висловити свою думку. Адже серед підприємців є, або принаймні повинні знайтися, такі. Чому ми їх не чуємо? На жаль, український бізнес роздроблений і роз’єднаний. Великий, із якого досі не змита печатка «олігарх», начебто соромиться своєї могутності та впливу, а тому часто поводиться по відношенню до влади за принципом «чого бажаєте». Середній бізнес, який становить основу середнього класу, від влади дуже залежний і вважає за краще мовчати. Що стосується дрібного, то він, як і раніше, веде боротьбу, часто відверто силову, виключно за свої робочі місця. Словом, наша бізнесова еліта, яка, слів немає, вже є у кожному селищі, місті й області, ще, мабуть, не набрала такої критичної маси, щоб на рівних розмовляти з владою. Це підтверджують і думки експертів «Дня».
Але в чому, власне, проблема? Чого саме бракує? Ресурсів? Сміливості? Нестандартного мислення? Розуміння того, що економіка, яку ця еліта своїми руками та мізками створює, невіддільна від політики й у іншому разі її (політику) проводитимуть інші руки?..
Переді мною проект концепції реформування України та її податкової системи, створений однією з громадських організацій, у якій об’єднані середньої руки підприємці, що трохи ідеалістично мріють перетворити та зробити нашу країну успішною вже до 2010 року. І ось витримки з аналізу ситуації в 2005 році. Про людей: бідних — до 70%, середній клас — 8%, мало досвіду розпорядження власністю, відчуття несправедливості розподілу суспільного багатства... Про владу: з 2005 року влада стає прозорішою, моральнішою і... слабшою, а також способом збагачення, бракує сильних політиків і чиновників, бізнес — «на гачку» у влади, корупція — 112-те (одне з провідних. — Авт. ) місце у світі, багато громадян сприймають бізнес як ворога, не працює судова система. Про економіку: 45% — у тіні, індекс конкурентоспроможності 84-й у світі зі 117-ти, власність не захищена, процеси приватизації не завершені, низький рівень зовнішніх і внутрішніх інвестицій. Жахлива картина.
Але який мужній вихід пропонують борці за успішність країни нашому громадянинові! 1. Починаю свою справу (є надія на те, що країна нарешті доросте до необхідної їй критичної маси. — Авт. ). 2. Після податкової реформи вимагаю від роботодавця повної офіційної зарплати, бо це — мій соціальний захист (мабуть, не бояться обрубувати гілку, на якій сидять, а інших закликають бути чесними і також не боятися вступати в конфлікт, якщо за спиною закон і правда). 3. Інвестую в Україну... (Тут у нинішніх умовах також потрібна сміливість).
І от чого в результаті цього проекту країна повинна досягти в 2010 році в секторі влади: «Пустило коріння соціальне партнерство влади, бізнесу та найманих працівників, бізнес менше залежить від влади, влада опановує роль слуги, а корупція відступила на 70-те місце у світі».
Тож є в українському бізнесі люди з нестандартним мисленням. Шкода, не кличуть їх для критичної маси на круглі столи...
КОМЕНТАРI
Віктор ЛИСИЦЬКИЙ, екс-урядовий секретар Кабінету Міністрів України (1999—2001 рр.):
— Грошей багато не буває. Навпаки — їх завжди мало. Але дуже часто навіть відносно невеликі суми дозволяють вирішити дуже серйозні питання відстоювання національних інтересів. Але за умови, якщо ці гроші не спрямовуються тільки на елементарну модернізацію, а ще вибудовується й певна бізнес-логіка — в обов’язковому порядку знаходяться більш розумні та ефективні регуляції того чи іншого бізнесу. Тобто вибудовуються спеціальні регуляторні режими для підтримки розвитку тих чи інших бізнесів, які досить перспективні для України. Я наведу зараз приклад, який у мене постійно перед очима. Наприкінці 1990-х років завод «Океан» у Миколаєві не працював чотири роки. Він був закритий, в ньому бігали лише зграї диких собак. Кінець 1999-го — початок 2000 року — приймаються закони «Про державну підтримку суднобудування» та «Про спеціальну економічну зону «Миколаїв». Що зробила наша держава? Один із небагатьох дуже розумних її вчинків — змінила систему регулювання оподаткування. Це призвело до того, що умови ведення суднобудівного бізнесу почали наближатися до тих, які мають наші конкуренти за кордоном. За п’ять років — 2001—2005 роки — завод випустив продукції більш як на мільярд гривень, а відрахування до бюджету та різних фондів склали понад 360 мільйонів гривень. Вдумайтеся! Нуль вкладень з боку держави, плюс зміна регуляцій — і такий ефект. Тому, якщо говорити про те, достатньо чи недостатньо у нас національного капіталу, то насамперед треба спробувати підняти ті чи інші масштабні взаємопов’язані виробництва. Десятки мільярдів гривень, які можна було б вкласти в оновлення виробництва, могли б ефективно вплинути якщо не на всю економіку відразу, то, принаймні, точно на ключові виробництва або виробництва, які є для нас національними конкурентними перевагами.
Скільки триває розмов про Україну як про транспортну країну. Але для того, щоб підтримати цей бізнес, держава толком так нічого й не зробила. Так, модернізували магістраль Київ— Одеса. Уздовж цієї дороги вже розвивається інфраструктура: з’являються мотелі, ресторанчики, готелі. Але що зробила держава щодо того, щоб створити умови тим, хто хоче будувати дороги та заробляти гроші, розвивати цю інфраструктуру! А треба, щоб люди були впевнені, що у них є національна конкурентна перевага і якісь підтримуючі регуляції.
Хоча, чесно кажучи, наші багатії насправді не дуже й багаті. Говорять, у Рината Ахметова, наприклад, понад одинадцять мільярдів доларів. Але це ж не валовий дохід і тим більше не прибуток. Це майно, яке він контролює. І якщо подивитися на опис характеристики заводів, які входять до його комплексу, то один побудований у XVIII столітті, другий наприкінці XIX століття, довгі роки ці заводи не модернізувалися. Так що насправді того прибутку, що його отримує група, яку контролює Ахметов, звичайно ж не достатньо, щоб серйозно оновити це виробництво. Якщо ж говорити про роль держави, то треба ще почухати потилицю і подумати, чи варто забирати гроші у вигляді податку на прибуток у підприємств. Може, навпаки, запропонувати власникам розробити відповідні інвестиційні проекти й піти на те, щоб цей прибуток ішов на фінансування оновлення виробництва. Наприклад, Китай ось-ось введе в експлуатацію два новітні металургійні заводи. І де тоді будемо ми зі своєю металургією, яка формувалася в XIX — у першій половині XX століття? У нас же й досі ще домни є, тоді як у світі їх майже не залишилося. Гроші знайти можна було б, якби ставилися до цієї промисловості інакше. Адже якщо у тебе є гроші й ти знаєш, як ефективно їх можна використати, а держава йде тобі назустріч, то тоді їх буде достатньо. Написані пуди книжок, різних звітів, документів, і з цих документів видно, що найліберальніші країни світу все одно для певних виробництв дуже часто роблять винятки у вигляді спеціальних регуляторних режимів. Наприклад, американці намертво стоять на захисті свого сільського господарства — митні бар’єри у них досить високі, й розвиваючі аграрні країни не можуть пробитися на ринки США. А Південна Корея в 1990-х роках вклала великі державні гроші (і зараз продовжує вкладати) у своє суднобудування і таким чином захопила 35% суднобудівного ринку. А наші намагаються бути більшими лібералами, ніж найбільші ліберали у світі.
Олександр НАРБУТ, заступник голови Спілки платників податків України:
— Процес усвідомлення того, в чому полягають національні інтереси, досить непростий. Для цього треба володіти не лише капіталом, але й інтелектуальними можливостями, здібностями та бажаннями ці можливості та здібності застосовувати. На мою думку, це усвідомлення ще не повною мірою присутнє у так званої політичної еліти, а тим більше у національного капіталу. Хоч з іншого боку, певні передумови є. Наприклад, активне висвітлення пошуків виходу з наявного нині політичного тупика може стимулювати вітчизняну бізнес-еліту до застосування своїх інтелектуальних здібностей, можливостей у напрямі усвідомлення національних інтересів та свого місця у відстоюванні цих національних інтересів. Як скоро це станеться? Прогноз зробити нелегко, оскільки процес дозрівання або визрівання еліти та дискусії на цю тему досить складні. Я думаю, тут варто було б поміркувати і соціологам, і політологам, і історикам. З мого погляду, як мінімум ще один електоральний цикл нам варто чекати на появу так званої третьої сили — не в плані назви, скажімо, імені Василя Гаврилюка, а в плані справді реальної контреліти, яка здатна запропонувати суспільству і, передусім, громадянам, новий проект розвитку з досить могутніми провайдерами — тобто з політичними акторами, які готові цей проект відстоювати.
Олександр ДУДКО, президент Спілки підприємців Криму:
— На жаль, маса українського приватного капіталу ще не в змозі відстоювати національні інтереси України та інтереси країни. Це легко зрозуміти, якщо проаналізувати його структуру. Справжній народний капітал — він середнього рівня і не вище. А той, який займає верхні позиції, це не справжній капітал — це гроші держчиновників, або капітал, який керується інтересами самих державних чиновників — колишніх і нинішніх. Ці процеси не відображають економічної природи самого капіталу як такого. Це — олігархи, а вони не відображають інтереси держави, а відображають інтереси дуже вузької групи осіб, яка державою й розпоряджається. Середній капітал — це середній клас, а його практично немає. От якби середній клас був хоча б відсотків сорок, тоді можна було б говорити про те, що саме він відображає інтереси всього народу і що саме він достатньо має впливовості, щоб визначати соціально-економічні процеси в суспільстві. У нас же є малий бізнес і олігархи, а між ними (відсотки три) прошарок середнього класу. Ну що він може визначати? Ніде у світі немає нічого подібного, від цього всі проблеми. Дрібний же капітал за обсягами грошей та активів складає менше половини, а за чисельністю він становить 90 % підприємців та фірм. Дрібний капітал і намагається відстоювати інтереси народу, країни, він і радий був би визначати суть і напрям соціально-економічних процесів, однак він дуже вразливий, нестійкий, а тому керований і робить часто не те, що сам би хотів, не те, що від нього вимагають обставини, а те, що від нього вимагають чиновники.
Підготували Юлія Кацун, «День», Микита КАСЬЯНЕНКО, Сімферополь
