Бразилія для більшості — це футбол, карнавал та Коельо. Московське видавництво «Ексмо» спробувало підфарбувати цей рефлективний триколор: випустило детектив бразильця Гарсіа-Рози.
Ну, так, певні екзотичні спеції у цій досі незнаній нам літературній страві — бразильський детектив — вчуваються. Але не аж настільки, аби говорити про нову прописку жанру. Радше, книжка засвідчує його, жанру, ґлобалізацію. І під таким оглядом зручно поміркувати, чому цей різновид ґлобалізації поки що не заторкaє України.
Сьогодні детектив уже не може показатися читачеві звабливо голою схемою-головоломкою. Без відступів «за жисть» виходити на цей ринок нині непристойно. Детективник-профі усвідомлює, що змагатися тут з майстрами соціально-психологічної драми не варто, і відверто, з іронією баналізує рефлексії своїх героїв. Як-от Гарсіа- Роза, в котрого один із персонажів «застал меня за поисками взаимосвязи между быстрым питанием и быстротечностью жизни» . Такі філософські адаптації — ввічливість письменника на рандеву з масовим споживачем. Бо надмір серйозностi сприйматиметься цим споживачем за зарозумілість і пихатість й каратиметься некупленою книжкою.
Але так само детективний автор, метa якого — потрапити до списку бестселерів (а Гарсіа-Роза у себе в Бразилії таки потрапив), не може знехтувати і тих проблемних мисленнєвих вершин, котрих сягнула сучасна серйозна література, а сучасні критики зробили їх інтелектуально модними. Це також реверанс перед масовим читачем, який воліє бути «в курсі». Для ілюстративного спрощення візьмемо на зразок француза Уельбека, котрий у своїх романах спресував сьогоднішні інтелектуальні «фішки» мало не до публіцистичної щільностi. А саме: стабільний і повсюдний комфорт ізолює людину від зайвих контактів, атрофуються «м’язи» спілкування; занепадає імунітет до несподіванок, котрі (навіть приємні) раптом постають загрозою усьому трибу буття й через цю екзистенційну кволість людина зрештою втрачає смак до самого життя — в тому числі й до основного інстинкту.
Усе це є і в Гарсіа-Рози. Головний герой — інспектор Еспіноза — кілька років як розлучений. У перебігу розслідування він стикається з двома привабливими йому жінками й раптом усвідомлює, що розучився залицятися («я лишился своего прежнего словаря, а новый еще не приобрел. Результат женитьбы») . Чисто Уельбек — як і безпорадна самота Еспінози: «Некоторых дома встречает жена, дети или радостно виляющий хвостом пес. Меня — автоответчик».
НЕМОЖЛИВІСТЬ №1: МІСТИКА
На попередній фразі виникають цікаві українські асоціації. Класичний приклад з «Доктором Серафікусом» В.Домонтовича (якого цілком можна вважати за прямого попередника Уельбека) не чіпатимемо саме через класичність. Візьмемо останній роман Шкляра «Кров кажана», виписаний за детективним лекалом. За фабулою тут, звичайно, шукають фізичного вбивцю, а за сюжетом — вбивцю метафізичного. І зброя в нього та сама, Уельбеківська: «Тобі нема куди поспішати. Тебе ніхто і ніде не жде. Але ти про це ще не знаєш… Це одне з найвишуканіших покарань для людини — довести їй, що поспішати немає куди, бо її ніде і ніхто не жде».
За формальної тотожності, йдеться тут, по суті справи, про геть протилежні речі. Індивідуальна самотність в Уельбека чи Гарсіа-Рози — це пасивний вибір. Існує система суспільних координатів настільки автоматизована, що її ніби й немає. Вона самодостатня й тому їй без потреби нагадувати про себе кожному окремому індивідууму. Коли ж на цьому індивідуальному рівні виникає збій, одразу спрацьовує відповідна «служба 911» — і персонажі Уельбека таки знаходять собі розраду, яка на них просто латентно чекала.
Якщо ж той збій має кримінальний характер, виникає детектив. Бо детектив — це диктатура закону. Коли ж закон настільки слабкий, що нездатний диктувати всім однаково, — детектив, як літературний жанр, просто неможливий. Як-от у Шкляра, де початкова детективна форма провалюється у болото невизначеності й необов’язковості та природньо мутує там у жанр містичного триллера. Шкляреве «тебе ніхто і ніде не жде» — це не метафорична Уельбекова самота. Це буквально: побутування у світі поза суспільним консенсусом, що його звично іменують законом. Як там у Куркова: «— Ты что-то не в себе.
— Да, я ни в себе, ни в тебе… Нигде… Грустно чего-то».
На політологічну мову цей мікродіалог перекладається так: майже цілковита українська порожнеча на місці, де мало б бути тіло громадянського суспільства, є живильним бульйоном для диктатури владної байдужості, де місця людині немає, а є місце лише роботу-виконавцю. Через те маємо якесь квазітрадиціоналістське суспільство, яке у своїй активній частині керується «поняттями», а в пасивній — саме містикою й демонологією. І такий стан необорно диктує письменникам правила гри. Як би Василь Шкляр не хотів написати класичний детектив, українські реалії ведуть його пером у бік містики. Справді, який іще детектив може бути, коли за національний «бермудський трикутник» править Тараща? Тільки — триллер, жанр за означенням суто песимістичний (на відміну від зазвичай оптимістичного детективного жанру). Навіть містичні ремені безпеки не рятують героїв Шкляра від безвиході — «пекло мого життя наздогнало мене і тут». Недарма, читаючи «Кров кажана» (та й «Ключ» також), нераз пригадуєш хрестоматійний «Політ над гніздом зозулі» Кена Кізі.
НЕМОЖЛИВІСТЬ №2: АБСУРД
Інший приклад метаморфозів класичного детективу від зіткнення з українською реальністю демонструє невипадково згаданий раніше Андрій Курков. На Заході, де його популярність значно вища за вітчизняну, ніхто не зве Куркова детективником. У нас же, де рецензенти рідко прочитують більше ста перших сторінок твору, — переважно так й іменують. Все просто: Курков, як і Шкляр, на початку використовує інструментарій детективу, але далі «супротив матеріалу» підміняє жанри. Є інтриґа розслідування, але немає боротьби (а енерґетичне джерело детективу — саме боротьба) за оприявлення правди. Герой Куркова — завжди споглядач, навіть у книжці про військовика-найманця («Улюблена пісня космополіта»). Його життєва філософія: «Кто не боролся, тот и не проиграл». Уся його активність обмежується до бажання «выкупить себя из враждебных обстоятельств» , повернути втрачений власний простір — попри те, що аж до відчаю «не хотелось оборачиваться, хотелось стоять ко всему происходящему спиной. Так, чтобы все осталось неувиденным, происшедшим где-то вне его жизни, вне его самого».
А за спиною в героя Куркова — химерний мікс, де надибуємо пустельну кочівницю з дипломом лікаря і стильну городянку, що краде сперму коханців; офіційні некрологи, публіковані за день до вбивства небіжчиків, та мало не феллінієвський рибзавод, що пливе у нікуди; милостиню бутербродами з ікрою та горілку як предмет туалету, як вранішню зарядку. «Все это было в высшей степени абсурдным, но абсурд был удивительно реальным, он здесь просто командовал жизнью».
Творчість Куркова — це історія первісного накопичення капіталів у новій Україні. «Время было наполнено напряжением и убийствами... Человеку, одолжившему у кого-то слишком много денег, дешевле убить кредитора, чем возвращать эти деньги» (у Катериничева це звучить так: «Когда занимаешься бизнесом, мысль о людях, как таковых, является непозволительной роскошью… Крови будет много, но без крови денег не бывает. Настоящих денег, таких, что дают не просто независимость, но власть») . Історія ця абсурдна бодай тим, що на дитячі світові хвороби кінця ХIХ століття нездужає дорослий суспільний організм кінця ХХ. Класичний детектив, наштовхуючись на цей вітчизняний абсурд, повертає під пером Куркова у бік Кафки. А у Катериничева перетворюється на бойовик.
НЕМОЖЛИВІСТЬ №3: ВІЙНА
Є у Куркова зовні непоказна фраза: «Всего несколько шагов в неверном направлении — и все!» . Це — буття на мінному полі; не так навіть відсутність яких-небудь законів, як загрозливо прихований безлік індивідуальних правил сили. «Вы же прекрасно знаете наши правила: можешь — делай… Выбери себе жизнь и — живи!», — так формулює кредо сили персонаж Катериничева. Світ, нібито формально окреслений мережею владних інституцій та їхнім продуктом — законами, направду являє собою втілену політику дідівщини: «В сложившейся ситуации виноват окажется не тот, кто виноват, а тот, кого поймали» (Я.Валєтов) .
За таких обставин детектив (як диктатура закону) знов-таки не можливий. Мова йде уже про війну як відсутність будь-яких ґарантій. А жанр війни — бойовик. Де правила (і закони) встановлює саме сила. «Оказывается, есть мир, где для того чтобы выжить, надо уметь убивать... Нужно выжить. Она сыграет по своим правилам, делая вид, что играет по предложенным» (П.Катериничев). Мораль виноситься за дужки, її місце посідає ситуативна доцільність, інстинкт виживання. «Какая мораль может быть у инструмента? Бывает ли аморальным автомат Калашникова… Не жалей ни о чем. Это были нелюди. Вурдалаки. Убить такого — хороший поступок» (Я.Валєтов).
Відтак, найпоширенішою реінкарнацією класичного детективу в Україні є бойовик, робінґудіада. Герой — лицар без страху і докору ( «бояться можно, когда есть шанс остаться живым» — А.Курков), що змагається з вітряними млинами беззаконня. Поле бою для нього — уся вертикаль суспільства. Від найвищого верху (роздуми персонажу Данченко про злочинця-лялькаря: «По моему разумению, это либо кто-то из силовых министров, либо из ближайшего окружения президента» ), далі до виявлення винуватців «у колі шахраїв, а по-вченому — оліґархів» (О.Чорногуз) і аж до низу — «один сельский революционер, за правдой по своей наивности приехавший, районное начальство разоблачать» (В.Турчинов).
На цьому тіньовому боці України — повне віддзеркалення нормальної суспільної структури. «Да, я не король. Но — герцог» , — каже про себе персонаж Катериничева, «отмороженный интеллектуал» . За невеликим винятком, уся решта його неґативних дійових осіб — інтелігенти зі знанням Окуджави, Пушкіна, Блока і навіть Андрiя Бєлого (а подеколи — і Ніцше, Гайдеґґера, Сенеки, Святого Августина, Тацита). Кілери зі знанням «срібного віку», що цитують Шекспіра та неканонічні тексти Святого Письма, — круто?
Страшно. Ще й тому, що серед українських літературних Робінґудів ніхто такого культурного рівня не демонструє. А в Гарсіа-Рози, наприклад, інспектор Еспіноза — затятий книголюб, завсідник букіністичних крамничок. Й одна з двох (на весь роман) майстерно-цнотливо виписаних бразильцем еротичних сцен розгортається під музику Ґріґа (а не під «Восемнадцать мнє уже…», як у наших літвіддзеркаленнях).
Цікаво порівняти й коло тих, хто протистоїть Еспінозі (на відміну від вищеокресленого вітчизняного кола тотального криміналу): «Уходя, я размышлял над парадоксом — на информацию, полученную от уличных картежников, я полагался больше, чем на сведения таких же, как я, полицейских» . Так, це стандарт: нормальний поліцейський викриває поганих поліцейських. Але викриває — завжди. Згідно із законом диктатури закону. Наприкінці лишається хіба сумно зітхнути на суспільну сторожкість до твоєї професії: «Некоторые могут преодолеть любые барьеры — расовые, религиозные, финансовые, — но полицейский есть полицейский. И, я думаю, они правы» . В Україні же таке філософування й уявити неможливо: «Мент бывшим не бывает» і — «залишимо філософію для слабких» (Я.Валєтов). У нас «ум ценят немногие, а силу — все» (О.Данченко).
НЕМОЖЛИВІСТЬ №4: КАРНАВАЛ
Окрім Катериничева і Валєтова, яскравими репрезентантами жанру бойовика є Кононович і Кожелянко. У цих двох останніх, до речі, відчутні й містичні нашарування. Їхні Робінґуди — не Джеймси Бонди, а, радше, запорожці-чаклуни. Проте містика козацтва — тема окремого екскурсу. Я ж, на закінчення, означу єдину, як на мене, «дірку» в глухому мурі неможливостi українського детективу. Це — жіноча проза. «Место, где спрячет мужчина, можно вычислить логически. А место, где спрячет женщина, логически невычислимо… Если в каком-нибудь деле участвует женщина, то рано или поздно это дело превращается в цирк» , — пише Олена Данченко. Подібне бачимо і в густо заправлених чорним гумором детективоподібних творах Меднікової, Денисенко, Кушнєрової. Можливо так тому, що беззаконня — царина карнавалу? До цього ж висновку підштовхують і метаморфози письма Олега Чорногуза, який в останньому романі круто взявся за детективізацію гумору і симптоматично поміняв стать своєму хрестоматійному трікстерові Євграфу Сідалковському.
Що ж в результаті? Турчинов, чий триллер «Ілюзія страху» має найбільше рудиментів класичного детективу (за рахунок перенесення «дії» у царину чистої свідомості), пропонує читачам місцеву дзен-анестезію: «Примите для начала такое правило: все, что есть в вашей жизни хорошее, доброе, светлое, — это реальность, а все плохое, страшное, злое — бред и галлюцинация» . За великим рахунком, це є опозиція «література/життя». «Что такое, по-вашему, высокая литература? Просто буковки да метафоры? Это же и есть средство передачи духовного тока, как бы проводник! Захотелось зарядиться мрачной и глубокой энергией — открыли книжку Достоевского. Захотели очиститься и побыть в просветленном состоянии — берете в руки прозу Тургенева» , — міркує персонаж Куркова, створюючи у мріях собі «Швейцарію душі». Та на відміну від Турчинова, не обмежує свого героя лише віртуальними рекомендаціями: «Вы могли остаться человеком или превратиться в функцию. Вы выбрали второе, потому что за первое не платят» .
В цьому останньому — чи не головна системна проблема сучасного українського суспільства. Масовий громадянин таки вибирає віртуальне знеболююче — ейфорію бойовика, де з’являється герой, який обрав собі лишитися людиною, і захистить тебе замість тебе самого: «В нем проснулся воин. Которому еще вчера не за кого было сражаться. Которому незачем было побеждать» (П.Катериничев).
Відтак, сучасний український бойовик — як морфій, що знімає больовий шок реального громадянина. Літературний процес ставить вельми тривожний діаґноз країні, у якій не можливий класичний детектив.
Якби ж то політики взялися читати популярну літературу замість розгадування кросвордів у бульварній пресі...
Співавтори:
Луис Альфредо ГАРСИА-РОЗА. Безмолвие дождя. — Москва: Эксмо; Яуза, 2006.
Василь ШКЛЯР . Кров кажана // Сучасність, 2002, №12; 2003, №1.
Андрей КУРКОВ . Закон улитки. — Х.: Фолио, 2002.
Андрей КУРКОВ. Добрый ангел смерти. — К.: А.С.К., 2000.
Петр КАТЕРИНИЧЕВ. Тропа барса. В 2 т. — Москва: Центрполиграф, 2002.
Петр КАТЕРИНИЧЕВ. Любовь и доблесть. — К.: А.С.К., 2004.
Ян ВАЛЕТОВ. Левый берег Стикса. — К.: Альтерпрес, 2005.
Ян ВАЛЕТОВ. Прицільна дальність. — К.: Факт, 2006.
Елена ДАНЧЕНКО. Глупая история. — Х.: Книжный «Клуб Семейного Досуга», 2002.
Олег ЧОРНОГУЗ. Дари пігмеїв. — К.: ВУС, 2005.
Александр ТУРЧИНОВ. Иллюзия страха. — К.: Криниця, 2004.
