Мене, безногого інваліда, який волею долі опинився за тисячі кілометрів від дому в чужій країні серед чужих людей, пограбували, образили й принизили «рідні» пенсійні урядовці. З квітня мені просто перестали виплачувати пенсію, яку я, інвалід-ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, отримував ось уже понад 14 років. Мотивування — проживання поза межами України.
На численні дзвінки в найрізноманітніші пенсійні установи самовпевнені дамочки давали відповіді, котрі нічого не означають, і відфутболювали до наступної інстанції. Їх, цих інстанцій, виявилася безліч, а некомпетентність, брехливість і небажання чиновників взагалі щось вирішувати просто не вкладаються в будь-які рамки розумного. Зрештою, написав листа начальникові Головного управління Київського пенсійного фонду пані Вернигорі, в якому слізно прохав увійти в становище і, оскільки я ще живий, відновити виплату моєї законної пенсії на розрахунковий рахунок у одному з районних відділень Ощадбанку в Києві.
Відповідний дозвіл було дано терміном на три роки, а коли вони пролетіли, подовжено ще на рік. Але на тому терпець пані начальниці урвався. Пацієнт ніяк не хотів помирати, і до нього було застосовано найрішучіших заходів — з квітня цього року пенсію припинили нараховувати, знов-таки, без повідомлення потерпілого. Наступне моє послання пішло найбільшому в Україні пенсійному начальникові — шефу Українського республіканського Пенсійного фонду пану Зайчуку Борису Олександровичу. Воно надійшло туди 28 квітня, і сам бос листа, природно, не читав — не царська це справа, — але помічники його за давньою доброю традицією відправили «цидулу» на розгляд своєму братовi-чиновнику, на якого, власне, й надійшла скарга, вже знайомій нам Надії Федорівні Вернигорі. Про дату надходження листа до республіканського фонду я згадав не випадково. Відповідь коротка, точна й зрозуміла, прийшла майже «негайно». У ній мене інформували, кому документ відправлено на розгляд і що про результати розслідування шановна Надія Федорівна має повідомити до 23 травня поточного року. І підпис: начальник відділу роботи зі зверненнями громадян С. Тхай. Здивування викликала одна маленька деталь: лист зареєстровано як вихідний 3 травня, а на поштовому штемпелі на конверті проставлено 24 травня. Отримав його, природно, вже на початку червня. Схоже, підставляють недбайливі працівнички свого боса і в хвіст і в гриву, а громадянам, що звернулися до них, просто брешуть.
Лише через півтора місяця прийшла довгоочікувана відповідь із міської пенсійної управи, підписана самою пані Вернигорою. Схоже, що й там та ж історія. Готували відповідь, як ведеться, заступники з референтами, а начальство «підмахнуло» не дивлячись, не вникаючи в суть і не задумуючись, що підписує. Добре, якщо не розстрільну статтю. Інакше як пояснити лукавство й некомпетентність цього документа, датованого, знов-таки, 23 травня цього року, хоча на поштовому штемпелі чітко читається 8 червня. Посилаючись на пункт перший статті 47 і на пункти 1,2 статті 49 Закону України «Про обов’язкове загальне державне пенсійне страхування», мені, безрозсудному, пояснюють, що пенсія моя може виплачуватися лише за місцем проживання після надання відповідного документа про реєстрацію «... в межах Україні». А якщо нi, то «виплата пенсії за ухвалою територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України».
Дякую, що хоч територіальних органів, а то ж могли покласти цю функцію на дільничного міліціонера чи кербуда. Не згадали, щоправда, що в статті 47 того ж закону є, крім пункту першого, ще й другий. У ньому сказано буквально ось що: «Пенсія може виплачуватися за довіреністю, порядок оформлення і строк дії якої визначаються законом. Виплата пенсії за довіреністю здійснюється протягом усього періоду дії довіреності за умови поновлення пенсіонером заяви про виплату пенсії за довіреністю через кожен рік дії такої довіреності». І жодного слова про якісь територіальні обмеження. Адже саме за дорученням, легалізованим у одній із консульських установ України, отримує її ось уже багато років моя довірена особа в Києві. Кому цей процес міг перешкодити?
Спробувавши детальніше ознайомитися з пенсійним законодавством в Україні, вжахнувся. Всіляких законів, постанов, інструкцій і усього іншого стільки, що без юриста, який практикує суто в цій сфері, розібратися неможливо. Якщо нормальну людину при спробі видертися на цей правовий «монблан» неминуче чекає зустріч із лікарем-психіатром, то урядовець почуває себе тут як риба у воді й без особливих зусиль знаходить потрібну йому нормативну зачіпку. Це природно. Депутати, що приймають закони, не можуть бути вузькими фахівцями в сфері пенсійного страхування. Відповідні проекти для них готують ті ж урядовці. І тоді я звернувся до Найголовнішого Закону країни — Конституції — й відкрив для себе дуже прості й дуже важливі істини. «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» — говорить стаття 3 Конституції України. Так це ж прямо підтверджує моє право на заслужену пенсію, право отримувати її регулярно там, де це зручно мені, а не чиновникові. Але підемо далі, стаття 24: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». І знову, як у око вліпив. Не мають права урядовці знущатися з безпорадного інваліда за те, що живе він не там, де їм би хотілося. Стаття 46 — це взагалі цілий правовий континент: «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом». Виявляється, законне право на пенсію, незалежно від місця проживання, маю не лише я, інвалід, прибитий «мирним» атомом, а й навіть обікрадені владою старики, що виїхали на проживання до Німеччини й тому пенсій позбавлені.
Тієї ж думки дотримується і Верховний Суд України: «Судові ухвали повинні базуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй» (п.2. Постанови пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 року. «Про використання Конституції України при відправленні правосуддя».) Але повернімося до наших баранів (пробачте, це я не про вас, пани урядовці, а все про своє, наболіле). Проблема моя, власне, дуже проста. Те, що пенсія моя законна й підлягає виплаті, ніхто не оскаржує. Питання в тому, як і де виплачувати її, які відомості від мене зажадати. Але саме цим і повинні займатися урядовці, за щось же їм зарплату платять.
Пані Вернигора в останніх рядках свого листа радить звернутися до Управління міжнародних пенсій при республіканському Пенсійному фонді, надати необхідні документи, мовляв, це їхня робота пенсії за кордон переказувати. Але точно така ж відповідь із міського управління повинна була надійти і до республіканського Пенсійного фонду. І якщо вже пенсію вирішили неодмінно пересилати до Німеччини, то мені повинні були вислати формуляр анкети встановленої форми, до якого вписуються всі реквізити одержувача; пояснити, які потрібні підтвердження із завіренням і від кого. Саме такий порядок переказу пенсій за кордон передбачено в розлогій інструкції, підписаній паном Зайчуком.
Нічого подібного я не дочекався і навряд чи дочекаюся. Попереду довге багатомісячне листування з урядовцями і, ймовірно, судовий процес. Хто сплатить за нього в разі моєї перемоги? Недбайливі урядовці пенсійного відомства? Кожен громадянин України протягом усього свого трудового життя робить страхові відрахування, які акумулюються Пенсійним фондом. Це фактично особисті заощадження, відкладені на старість чи на випадок хвороби. Для переважної бiльшостi пенсіонерів ці гроші є єдиним джерелом існування. Хоч де б вони перебували. Посягнути на ці гроші — все одно, що вкрасти останній мідяк з карнавки жебрака. Але чиновники сорому не мають!
