За старих часів, коли комуністична система центрального планування душила китайську економіку, інвестиції в основні засоби були мірою економічного прогресу для режиму. Чим більше зроблено сталі, залито бетонних плит і викачано із землі нафти — тим краще. Економіка, що базується на споживанні, жертвою якої, як вважалося, став капіталістичний Захід, була списана з рахунків як «паперовий тигр».
На перший погляд, відтоді мало що змінилося. Китай як і раніше одержимий бажанням інвестувати: так, 2005 року на будівництво фабрик та інфраструктури припало 41% ВВП і майже половина всього економічного зростання країни. Більше того, як і раніше, високий рівень інвестицій у основні засоби має сенс, оскільки будівництво доріг, водогонів, систем метро, телекомунікаційних мереж і заводів, що випускають електроніку, — це саме те, що повинна робити величезна країна, яка швидко модернізується.
Але керівництво Комуністичної партії вирішило, що в наступному десятиріччі перукарі, бухгалтери, жінки, які розважають відвідувачів у караоке- барах, екскурсоводи та режисери будуть новими стовпами економічного зростання. У міру того, як слабшають темпи зростання інвестицій, а експортні ринки проходять через непередбачувані економічні цикли та протекціоністські настрої, Китай буде все більше покладатися на споживчий попит для створення робочих місць і прибутків, тоді як більша частина споживчого попиту припадає на сферу обслуговування.
Існує лише одна проблема: схоже, китайці не бажають споживати, принаймні згідно зі статистикою, яка широко наводиться. Національні заощадження становили близько 50% ВВП 2005 року, що, виявляється, означає, що люди настільки бояться рахунків за лікування, плати за навчання і виплат у розстрочку за нові помешкання, про які мріють, що стараються заощадити кожну зароблену копійку.
Але за цим показником заощаджень приховується щось дуже важливе. Китайські родини дійсно роблять багато заощаджень — близько чверті свого прибутку. Але, як зазначив Луї Куйс із Всесвітнього банку, Китай відрізняється від багатьох інших країн, що розвиваються не тим, що заощадження китайських родин становлять унікально високий відсоток від їх прибутків, але тим, що така ж тенденція спостерігається серед підприємств. Однак у реальному обчисленні річні темпи зростання приватного споживання в Китаї складали близько 10% протягом останніх семи років. Це означає, що примусити китайські родини витрачати більше грошей — заняття не безнадійне.
За даними компанії MasterCard, до 2010 року середній клас Китаю нараховуватиме 100 мільйонів осіб, і кожен його представник матиме дискреційні витрати в розмірі 5590 доларів, у той час як 7,5 мільйона заможних людей матимуть дискреційні витрати в розмірі 13,5 тисячі доларів. Але навіщо чекати до 2010 року? Якщо створити хорошу культуру позичок, люди зможуть мати доступ до завтрашніх прибутків сьогодні. Люди, яким сьогодні за двадцять, могли б взяти в позику гроші, щоб купити будинок, створити родину, поїхати у відпустку, і виплатити борг тоді, коли їм буде за п’ятдесят і вони вважатимуть за краще перебувати вдома з дітьми й онуками.
Споживчі кредити з’явилися в Китаї лише наприкінці 1990-х років, коли закон дозволив банкам пропонувати позики під заставу нерухомості, що становить сьогодні близько 10% усіх позик. Згідно з останнім дослідженням Народного банку (центрального банку Китаю) родини в десяти найбільших містах країни тратять у середньому близько 35% свого місячного доходу на повернення іпотечних кредитів, що цілком можна порівняти з іншими країнами.
Позики на освіту й купівлю машин сьогодні також можливі, й 2% сімей мають кредитні картки, що, звісно, дуже мало порівняно з 75% сімей у Сполучених Штатах, однак ще п’ять років тому кредитних карток у Китаї просто не існувало. І хоча дебітні картки, як і раніше, більш поширені, банки, як, наприклад, Торговий банк Китаю, проводять агресивну політику впровадження кредитних карток.
Основна проблема з розгортанням кредитних карт полягає в тому, що поки ще не налагоджена система платежів. Встановлення UnionPay, що лідирує сьогодні на ринку, обходиться дуже дорого для роздрібних торговців, і багато магазинів віддають перевагу готівці, щоб ухилитися від сплати податків. Однак непогашена заборгованість за кредитними картами зростає, збільшившись 2004 року більш ніж у чотири рази порівняно з попереднім роком, до 0,18% ВВП, згідно з даними консалтингової фірми «Мак-Кінзі».
Проте задля того, щоб підвищити рівень споживання, треба подолати декілька перешкод. По-перше, банки досі не мають у своєму розпорядженні надійних коштів перевірки кредитоспроможності позичальника, включаючи попередні позики у інших банків. У містах і селах Китаю має бути справжній бум позик на освіту, однак банки не знають кому можна давати в борг, а кому ні, а тому не дають нікому.
По-друге, банки чутливі до неповернення позик. Ринок позик на купівлю автомобілів зазнав міні-буму в 2003—2004 роках, але більш як 50% рівень неповернення кредитів примусив банки відступити. Труднощі, пов’язані з вилученням за неплатіж (де позичальник припаркував свою машину?) і продажем (ринок потриманих автомобілів досі в процесі становлення) означали, що більшість неповернутих кредитів довелася просто списати.
Чорна хмара також нависає й над ринком іпотечних кредитів унаслідок рішення Верховного народного суду 2003 року, що наклало заборону на вилучення за неплатіж будинків і квартир, що є основним місцем проживання. Унаслідок недавнього перегляду цього рішення банки отримали можливість вилучати будинки за неплатіж, але тільки в разі, якщо не допоможуть знайти альтернативне менш дороге житло — адміністративний кошмар для кредиторів, особливо якщо багато людей одночасно не зможуть виконати своїх зобов’язань.
По-третє, споживачі зазвичай не мають досвіду управління ризиком, пов’язаним зі ставками відсотка. Майже всі іпотечні кредити мають плаваючі відсоткові ставки, що змінюються разом iз п’ятирічною встановленою Народним банком ставкою. Однак наприкінці минулого року «Everbright Bank» і деякі інші банки почали пропонувати кредити з фіксованою відсотковою ставкою. Попит на них був невеликий, однак несподіване зростання банківських ставок у квітні 2006 року може допомогти підвищити рівень знань про ризик, пов’язаний зі ставками відсотка, серед населення.
І, нарешті, Китаю необхідне більше розмаїття фінансових послуг. Донедавна банки пропонували тільки прості ощадні рахунки. Але структурні депозити — наприклад, депозити, норма прибутку яких пов’язана з роботою Нью-Йоркської фондової біржі, — набирають популярності. На частку інвестиційних фондів, що вкладають свої кошти в цінні папери, сьогодні припадає близько 30% ринкової капіталізації фондового ринку, однак це становить всього 0,9% ВВП порівняно з більш як 5% ВВП в Індії.
Економічна важливість нової фінансової продукції, скоріше за все почне зростати набагато швидше з вступом на ринок іноземних банків. Якщо китайські регулятивні органи видадуть відповідні ліцензії, фінансовий сектор зіграє ключову роль у створенні й підтримці споживчого суспільства майбутнього.
Стівен ГРІН — головний економіст банку «Standard Chartered Bank» у Шанхаї.
