В часи СРСР український прокат щорічно збирав 200 мільйонів радянських рублів. Вони йшли на утримання освіти й охорони здоров'я, системи прокату і вироблення нових фільмів. Відомі обставини, пов'язані зi становленням незалежної України, нерозумні дії парламентарів і чиновників, а ще розгін, відновлення і знов розгін Державного комітету по кінематографії, відтак влиття кіногалузі в Міністерство культури, потім реформування структури до майже повного зникнення. Все разом узяте зруйнувало колись успішний український кінобізнес. Нещодавно створена Державна служба кінематографії, очолити її доручили Г.П. Чміль, яка має неабиякий авторитет в українському кіносвіті.
— Ганно Павлівно, за роки незалежності ми стали свідками затухаючих коливань кіновиробництва. Виросло покоління глядачів, які не бачили жодного українського фільму. З огляду на відновлення державної кіноструктури, хочеться поставити, можливо, наївне запитання: для чого Україні свій кінематограф? Задля бізнесу? Та на сьогодні, він абсолютно провальний, витратний. Як консолідуючий фактор? Держава не ініціює виробництво і показ фільмів, які б таки об'єднали суспільство. Так для чого державі кіно?
— Мушу сказати, що фільми знімаються, тому і не згодна з теорією затухаючих коливань. Серед них є стрічки надзвичайно цікаві і в художньому відношенні важливі для розвитку не тільки українського мистецтва. Я б назвала таких фільмів багато, як не дивно. За стрічки, зняті в цей період, маємо визнання Канського, Венеціанського, Локарнського й інших фестивалів. Це є ознакою того, що у нас є власний погляд на життя, що маємо власну естетику, власний спосіб відтворення дійсності. До таких фільмів можна віднести стрічки Кіри Муратової. Її цікавить пересічна людина, яка викинута із звичної соціальної ніші і знаходиться в пошуку свого місця в житті. Це такі фільми, як «Три історії», «Астенічний синдром», «Чуттєвий міліціонер» і особливо «Настроювач». Це також картини Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», Леся Саніна «Мамай», Сергія Маслобойщикова «Шум вітру».
Інша справа — чи існує цей доробок у суспільній формі функціонування? Не існує. І це біда, оскільки нація вдивляється в екран, як людина в дзеркало, ідентифікуючи себе з зображенням або не ідентифікуючи. Якби сьогодні демонстрували доробок українських кінематографістів, то зреагував би глядацький камертон — позитивно або негативно, що спонукало б кінематографістів до пошуку іншої естетики, інших історій, іншого втілення їх на екрані. Якщо ж немає діалогу, то, безумовно, під знаком питання залишається теза: навіщо Україні кінематограф?
— Кінематографісти тримаються тієї точки зору, що держава не має своєї політики щодо українського кінематографу. Закид справедливий?
— Така політика є. Вона матеріалізована в законі про загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії 2003—2007 рокiв. Але для того, щоб це утвердилося як державна політика, треба закон реалізовувати. На жаль, цього не сталося, хоча певні кроки були зроблені. Зокрема, 12 січня 2006 року Верховною Радою були внесені зміни до закону про оподаткування прибутку підприємств і до закону про кінематографію. Віднині 10 відсотків доходу підприємства, які вкладаються у підтримку кіно, заносяться до видатків цього підприємства, тобто це вже прямий протекціонізм держави. До слова, в жодній іншій сфері, крім кіно, такого немає.
— І це якимось чином вплинуло на наш кінематограф?
— Завдячуючи цьому закону, вже розробляються шість масштабних проектів режисерів Романа Балаяна, Віктора Греся, Андрія Дончика, Степана Коваля, Юрія Шкуріна. Великі надії покладаємо на спільний проект з американцями, ним займається Лесь Санін. Це історія про те, як свідком розстрілу українських кобзарів стала дитина одного з американських журналістів, що приїхали в Україну досліджувати проблему голоду. І якщо вдасться реалізувати проект, як його було задумано (а у фільмі дають згоду зніматися відомі американські кіноактори), то, вважаю, таким чином, зможемо подивитися на власну історію через світовий контекст, очима іншої людини, через її життя.
В запуску знаходяться ще кілька фільмів. Реалізовується велика програма дебютів. З молодим кіно пов'язую великі надії на майбутнє. Вселяє відповідний оптимізм та обставина, що молодому режисеру будуть допомагати, аби вся його енергія не пішла на долання організаційних, фінансових, технічних проблем.
— Хіба в нас вже створений інститут продюсерства?
— Продюсер в Україні функціонувати повноцінно не може. І не тому, що немає таких людей (люди, слава Богу, вже з'явилися). Що означає — взяти на себе організаційно-фінансову відповідальність? Це, вибачайте, мотузка на шиї, оскільки зібрати 5 мільйонів гривень (середня вартість фільму) неможливо. Неможливо повернути вкладені кошти, тому що в Україні діє всього 170 кінотеатрів, обладнаних сучасною системою кінопоказу.
— Чи ставиться задача шукати ринки збуту, просувати фільми за рубіж?
— Це не так просто. Україна, на жаль, не є членом Євримажу — Європейської асоціації кіновиробників і кінопрокатників, яка для членів асоціації відкриває кордони європейських країн. Ми досі не в Євримажі, хоча процедуру пройшли ще у 2003 році. Необхідно було заплатити вступний внесок — 300 тисяч євро, однак цього не було зроблено.
— З усього виходить, треба робити ставку на внутрішній ринок. Але як фільм зустрінеться з українським глядачем, якщо його нема де показати?
— Дійсно, тієї потужної кіномережі, яка існувала до 1991 року, не існує. Але вже розроблена комплексна програма кінообслуговування. В ній визначено, яким чином маємо за короткий період сформувати місце зустрічі українського фільму з українським глядачем. Сьогодні по всій Україні — в обласних центрах і містах з населенням більше 100 тисяч жителів — інвестори будують мегамаркети, в систему яких входять мультиплекси. Іншими словами, в найближчий час відкриють двері 300 багатозальних сучасно оснащених кінотеатрів. Це прорив. Ми чекаємо кінобуму до середини 2007 р.
— Жителям невеличких районних центрів, сіл теж хочеться дивитися кіно. Чи є перспектива у цієї частини глядацької аудиторії?
— Існує реальна можливість і бажання зробити український фільм доступним для сільського глядача вже до кінця 2007 року. Це проблема держави (хоч я поки в одній особі представляю державну службу кінематографії) і органів місцевого самоврядування. Щоб вирішити її, сьогодні розробляється програма «Відеопроектор». На щастя, розробляти та реалізовувати її допомагають і дистриб'ютори, і продюсери, і прокатники, і директори кінотеатрів. Існують потужні кінопроектори, які можуть демонструвати на великий екран фільми, записані на ДВД і ВХС. За допомогою такої техніки фільм прийде у найвіддаленішi населенi пункти.
— А чи готовий до такого широкого показу український кінематограф, на яку аудиторію він буде направлений? Яке кіно підтримає держава?
— Наш кінематограф має бути направлений на різну аудиторію. У комерційному кіно держава підтримає фільм частково, конкретно — 30 відсотків від кошторису стрічки, а в артхаузному, авторському кіно — 70 відсотків. Дитяче, анімаційне, науково-популярне, документальне кіно держава профінансує у повному обсязі.
— Чи прийде до глядача фільм-подія, який би сконсолідував суспільство?
— Що стосується того, чи може картина виступити як консолідуючий фактор, то, думаю, все це досить відносно. Для мене, наприклад, місія мистецтва полягає в тому, щоб збурити суспільну думку, примусити говорити, розмірковувати, дискутувати. У дискусії, в зіткненні різних поглядів, абсолютно протилежних думок народжується істина і формується той критерій, який слугує основою розуміння всіх і вся, а якщо знаходяться критерії взаєморозуміння, то тоді з'являються стимули до подальшого руху і розвитку.
