Початок у №111
ТЕМНИЙ ПРИПЛИВ
Незважаючи на відсутність зрозумілої людям логіки історичного розвитку, існують певні циклічні процеси, які в таємничий спосіб нагадують великі природні цикли: революції чередуються з контрреволюціями, лібералів змінюють консерватори і навпаки, держави і народи від великої любові переходять до великої ненависті.
Розлучення України і Росії — велике випробування для обох народів, що жили в єдиній «потьомкінській деревні» під декоративним гаслом «побратимства». Після розвалу СРСР та втрати перебудовних ілюзій часів М.С. Горбачова дуже швидко виявилося, що під «братством» розумілися різні речі. Якщо українці плекали ілюзію, що «братство» передбачає рівність, повагу до їхньої мови і культури народу — нащадка Київської Русі, то росіяни (не всі, але більшість), забувши радянську інтернаціональну риторику, і втративши будь-які стримуючі важелі, дозволили собі зневажати українську мову, відкинувши принципи рівності й — ставши громадянами України та оформившись політично в Криму і на Сході країни — перетворитися на агресивних україножерів. Загальна атмосфера злиднів, безперспективності проживання в депресивних регіонах, тотальне зомбування російським і місцевим телебаченням в антиукраїнському дусі і, головне — свідоме підбурювання населення з боку ряду політичних сил і місцевих властей сприяли швидкому нагнітанню ненависті у суспільно небезпечних масштабах. Політичні бомжі стали правити воістину сатанинський бал, розпалюючи вогонь міжнаціональної ворожнечі, ненависть до «бандерівців» й «агентів НАТО».
Росія, визнавши існуючі режими в Києві і Тбілісі вкрай небезпечними для того оригінального типу «демократії», що утвердився на просторах РФ, почала широкомасштабний наступ на Україну. Першим — радше тактичним — успіхом цього наступу сприяли лінь, сонливість, слабкість, непослідовність української влади, яка, здається, може впасти жертвою свого хибно зрозумілого демократизму і споглядального нічогонероблення.
Незрозуміла апатія СБУ та МВС, жалюгідні виправдання керівника військової розвідки — і все це замість твердої реакції на справжню атаку проти українського суверенітету, проти самих основ нашої державності. Між тим, не треба бути великим фахівцем з державного управління, щоб знати, що тільки миттєва і адекватна, цілком законна реакція з боку органів влади може усунути загрозу знедержавлення цілих регіонів України згідно зі сценарієм № 3.
Почався Темний приплив, третій чи четвертий за п’ятнадцятирічну історію України, але набагато системніший, краще агентурно підготовлений, економічно розрахований. Напрями атаки — ті ж самі: Крим, Схід, Південь України. Причина наступу — вступ України до НАТО. Нинішній приплив до дрібних деталей нагадує здійснюваний агентурою КДБ наприкінці 1970 рр. в Європі широкий, так званий «антивоєнний» рух проти встановлення американських ракет «Першинг» та крилатих ракет у відповідь на неочікуване, провокаційне розміщення радянських ракет СС-20, що загрожували Європі. Достатньо прочитати так званий архів Митрохіна (таємні документи КДБ) (див.Christopher Andrew and Vasili Mitrokhin, The Mitrokhin Archive: The KGB in Europe and the West. Gardners Books, 2000), щоб зрозуміти методологію цього процесу. Можна згадати масовані пропагандистські атаки Москви проти «празької весни» 196 8 р. та польської «Солідарності». Як і тоді, зараз у широкий вжиток запускаються найогидніші, найпримітивніші антиукраїнські, антизахідні, антинатовські міфи і штампи, ведеться інтенсивна кампанія проти державницьких сил України, здійснювана агентами впливу Москви завдяки широкій демократизації наших ЗМI і загальній слабкості влади.
Зростання ворожих настроїв у Росії щодо ряду країн шокує навіть московських публіцистів. Так, рейтинг «ворожості» до США підвищився за рік на 14% — до 37%. Георгій Бовт(«Известия» 22.06.06) зазначає: «то же самое можно сказать на счет Грузии, Украины и Молдавии. Особенно россиянам не нравится теперь Украина — еще пару лет такой пропаганды, и она обгонит в «рейтинге враждебности» США, а возбужденные толпы насмотревшихся ТВ добровольцев будут собираться воевать Крым. Украину считают врагом России уже 27% (скачок сразу на 14%), тогда как другом ее почитают лишь 10% россиян».
На повний, майже офіційний, голос звучать територіальні претензії щодо Криму: згадується постанова Верховної Ради РРФСР від 21 травня 1992 р, якою «хрущовський указ» (!) про передачу Кримської області з РРФСР до складу УРСР 1954 р. визнавався таким, що не має юридичної сили, і пропонується встановити «протекторат міжнародних організацій» над Кримом, або — що краще для Росії — встановлення режиму кондомініуму — тобто спільного російсько-українського суверенітету. Для обґрунтування цієї ганебної ідеї наводяться приклади англо-єгипетського Судану (1899—1952) і Андорри, що з середніх віків перебуває у франко-іспанському володінні. Чомусь автори таких ідей не пропонують встановити німецько-російський кондомініум над Калінінградом або подібний японсько-російський режим над Курильськими островами.
Відчувши слабкість і внутрішню роз’єднаність української влади, організувавши в Криму незаконні акції з участю «п’ятої колони» і прибулих на півострів агентів, московські яструби, до яких входять не лише Жириновський і Затулін, а й набагато серйозніші постаті, вирішили «дотиснути» Україну до максимально бажаного результату (див. сценарій № 1): повної відмови нашої держави від ідеї вступу до НАТО і ЄС, перетворення її на сателіта Росії, упокорену провінцію нової імперії. Лякаючи Україну вступом до НАТО, С.Караганов пише, що «между Россией и Украиной нет демаркированной границы. Кое- где, правда, уже роют рвы. Но если реальную границу будут создавать.., гигантских проблем не избежать. Вряд ли Украина — член НАТО могла бы не иметь реальной границы на Востоке. Ее будут пытаться проводить на земле. И тогда встанут сотни проблем. Любой холм станет стратегическим, овраг — историческим. За них начнут бороться (і це при тому, що між Україною і РФ підписано угоду про делімітацію кордону на суходолі! Ю.Щ. ). Нетрудно представить себе, чем обернется такая борьба. Весьма вероятно, кровью... Возникнут десятки, сотни конфликтов, синдром разделенной нации с обеих сторон (!)... Дело может пойти по смягченному, хотя и не обязательно, югославскому сценарию... Неизмеримо больший ущерб будет нанесен Украине. Она потеряет жизненно важного, хотя, может быть, и не всегда удобного партнера, который, тем не менее, никогда не играл против нее (!?)» (Российская газета 6.06.06).
Не останнім, але ретельно приховуваним мотивом нового Припливу є бажання хоч якось виправити катастрофічну демографічну ситуацію в Росії, про яку з тривогою говорив Президент В. Путін у Посланні Федеральним Зборам РФ. Українські мігранти, гастарбайтери, переселенці, особи з подвійним громадянством є бажаними для Росії, яка відкриває для них кордони, пропонуючи роботу і довгий карбованець. Недаремно В.Путін сказав, що прийшов час почати «объединение (!) потенциала соотечественников, проживающих за рубежом, с потребностями развития российских регионов» («Известия» 27.06.06). «Свіжа слов’янська кров» роботящих людей з України та Білорусії дуже придалася б новій імперії, її війську, народному господарству, спорожнілим землям Сибіру та Далекого Сходу.
Повернення українського плацдарму, що буквально впирається в кордони чотирьох країн — членів ЄС і НАТО, дуже спокусливе для російських генералів, а залишення назавжди в Севастополі ЧФ РФ дає можливість перетворити флот на фактор тиску в чорноморському і середземноморському басейнах.
У випадку навіть часткового обмеження свого суверенітету з боку Москви Україна, без сумніву, втратила б контроль над газо- і нафто — транспортними системами, для «захисту» яких від місцевих міфічних «бандерівців» могли б бути введені «братні» війська.
Iдея Жириновського щодо поїздів на Північ, в зону ГУЛАГУ, могла бути б реалізована не лише супроти «українських націоналістів» (тобто тих, хто стоїть на позиціях державності Вітчизни), але і щодо тих, хто сьогодні об’єктивно сприяє розвалу України, поділу її, як у 1667 р. (Андрусівський мир) на частини: олігархи зі Сходу України мали б згоду проїхатися в столипінських вагонах до Читинської колонії, де ув’язнений М. Ходорковський (обмінятися досвідом побудови парламентської республіки), а влада на місцях, яка стимулює сепаратистський рух, теж отримає своє: заміну на «представників» братнього народу, як більш надійних.
У разі порушення рівноваги (а ми вже стоїмо на межі цього), Крим — не приведи Господь, щоб так сталося — швидко перетворився б на щось на зразок Чечні або сектору Газа: не хотілося б побачити тоді сміливих Феодосійських демонструвальників, які свідомо зірвали черговий курортний сезон в своїй оздоровниці.
Темний приплив — не короткотривала кампанія, як це було раніше. Це — найсерйозніший виклик незалежному існуванню держави, яка не бажає мати ворожі стосунки з Росією. Це — спроба силовими методами (газовими, м’ясо-молочними, горілчаними, і ще Бог зна якими війнами) змінити політичний курс та легітимне керівництво України. Це — реалізація плану компрометації України перед міжнародним співтовариством та її ізоляції, особливо напередодні засідання Великої Вісімки у Санкт-Петербурзі, де жили і творили такі «видатні друзі» України, як Петро I і Катерина II.
Це, нарешті, порушення домовленостей 1994 року, коли взамін виведення ракетно- ядерної зброї з території України Росія, разом зі США дала обіцянку гарантувати незалежне існування і територіальну цілісність нашої держави.
ЩО РОБИТИ?
По-перше, виявивши державну мудрість і твердість, пам’ятати, що цикли мають початок і кінець, припливи завершуються відпливами. Незважаючи на всі наші негаразди, Україна нагромадила значний запас внутрішньої міцності: небагато знайдеться відповідальних політиків навіть серед опозиції (політичні бомжі — виняток), які б усерйоз бажали стати васалами Москви, втратити чарівну свободу вільного ведення бізнесу і одержання всіляких насолод на Заході без контролю Луб’янки.
По-друге, дієвими ліками проти Темного припливу є не безглузде підвищення і так надзвичайно високого статусу російської мови (наче після цього в будинках з’явиться тепло і вода і запрацює каналізація), як і не адміністративно- тупа українізація, а підвищення життєвого рівня населення як на Сході, так і на Заході. Куди подівалися «народні фронти» і «російські об’єднання» в Естонії та Латвії після приєднання цих країн до ЄС і пов’язаного з цим підвищення рівня життя. Не збираюся давати рецептів у цій сфері (партії, що прийшли до Верховної Ради, понавиписували їх удосталь), але зазначу, що розвиток місцевого самоврядування поспіль з перерозподілом бюджетних потоків, налагодження соціального партнерства між великим бізнесом і широкими шарами населення та інтенсивний розвиток малого і середнього підприємництва могли б поліпшити ситуацію. Ці перетворення відповідали б європейським принципам, зміцнювали б євроатлантичну орієнтацію населення.
По-третє, суспільство має недвозначно нагадувати вищому керівництву держави, що воно існує не заради дрібнопартійної гризні за посади, а задля того, щоб захищати фундаментальні державні, національні інтереси, забезпечити безумовне виконання Конституції і законів України.
Треба сказати прямо, що влада вкрай безвідповідально поставилася до виклику з боку сусідньої держави і з боку тих, хто їй сприяє в Україні. Чи можна уявити собі демонстрації в Росії, спрямовані на зрив військових навчань (як-от нещодавніх навчань Росії й Білорусі чи Росії й Китаю?). Чи дозволила б російська влада безкарно встановлювати українські, польські, німецькі, японські прапори на деяких територіях? Чи поставилася толерантно до українських громадян, які б брали участь у так званих акціях протесту?
Чим слабкіша влада, тим агресивнішим і тривалішим буде Темний приплив.
По-четверте, хоч як парадоксально в нинішній ситуації це звучить, саме зараз нам треба, не піддаючись на шантажі і погрози, посилити наш рух щодо вступу до НАТО. Пригадую, як у 1998 році я спитав одного високопоставленого чиновника адміністрації США — коли, на його думку, Україна може стати членом НАТО? Він сказав, що наш вступ до Альянсу може пришвидшити якась негативна мегаподія в РФ — наприклад прихід до влади російських шовіністів на кшталт Жириновського. Ми не знаємо сьогодні, що чекає Росію в найближчі роки, особливо після закінчення правління Путіна.
Якщо Росія обере проєвропейську демократичну парадигму розвитку, вона сама вітатиме вступ України до НАТО — при збереженні рівноправних дружніх відносин України з РФ.
Якщо ж переможе великодержавницька, неоімперська антизахідна лінія, за якою вгадується привид Сталіна, (а все свідчить про те, що вона сьогодні перемагає), шляхи Росії та України розійдуться надовго, якщо не назавжди — і тоді не 30% як зараз, а значна більшість народу прозріє і сама підтримає вступ України до НАТО.
I останнє.
Чи ставить хтось собі (особливо гарячі прибічники повернення України в братні обійми Росії) питання: а що, власне кажучи, в епоху глобалізації й процвітання об’єднаної Європи може дати Росія Україні?
Безкоштовні нафту і газ? Участь у сумнівних з геополітичного погляду антизахідних союзах? Кремлівський абсолютизм і втрату основних свобод? Тотальний контроль ФСБ над українцями?
Це не порожні і не демагогічні питання. У недавно опублікованій гірко відвертій статті під виразним заголовком «Что им предложить?» московський публіцист Александр Архангельский («Известия» 19.06.06) пише:
«На протяжении последних лет правящая элита (Росії. Ю.Щ. ) по-детски обижалась: мы соседям и то, и это, и газ по внутренним ценам, и почти безвизовый режим, а они все на Запад смотрят и устраивают революции по американским сценариям. Ах так? Будет вам газовая война, запрет на ввоз вина и минералки... И мало кто обращал внимание на то, что есть и более сложные и важные причины «расползания земель». Нынешняя политическая, но, к сожалению, также и культурная, Россия не имеет путеводных идей...Чем собираемся заманивать в свой круг соседей? Красивыми словами об энергетической сверхдержаве? Или идеалом полицейского бардака, сменившего принцип полицейского государства, когда люди в погонах управляют почти всем, а система трещит по швам? Мечтою о полуперекрытых каналах информации? Разговорами о том, что неправительственные организации — главные враги Отечества... Шемякиным судом? Так соседи все это уже проходили. В гораздо более жестком варианте. И предпочитают верить в приход райского царства прав человека — без нас».
Отож, не біймося Темного припливу. За ним не має могутності справжнього цунамі, а стоїть штучно стимульований потік ущербних амбіцій, безсилих погроз і безперспективних надій на повернення до часів ХVII — ХХ століття. Стоїть фатальне нерозуміння того, що історичні обставини кардинально змінилися
