Повернувшись до Києва зміцненим у переконанні, що найкращою основою для українських автономістських змагань є той європеїзм, який не відкидає національних форм, М. Драгоманов у першій половині 70-х рр. був речником опертя всілякої наукової й політичної діяльності на інтернаціональному фундаменті. Проте настала доба урядово-адміністративних «заморозків». Їхніми жертвами впали цілі наукові інституції (як-от «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства», діяльність котрого україножер- донощик Юзефович розцінив як антидержавний вияв українського сепаратизму), й чільні науковці. Дійшло до анекдотичного випадку: міністр із «подачі» свого інформатора про лекції М. Драгоманова... «глибокодумно» ототожнив науку соціологію з небажаним у Росії поняттям соціалізму. У результаті того вченому було заборонено знайомити студентів навіть із первісною культурою. Далі йому просто запропонували піти у відставку за абсурдним і несправедливим звинуваченням.
М. Драгоманова не врятувало й перебування за кордоном на вакаціях, куди він виїхав із зібраними грішми на допомогу повсталим герцеговинцям. Після повернення його було звільнено, як тоді казали в Росії, за третім пунктом, що було рівносильним вигнанню з усіх видів державної служби. Закінчивши праці про фольклорну прозу творчість «буковинського Кобзаря» Юрія Федьковича та про козаків, татар і турків, М. Драгоманов зумів роздобути закордонний паспорт.
Оселившись 1876 р. у Женеві, М. Драгоманов заснував вільну українську друкарню й заходився навколо видання українознавчого збірника «Громада»: в співпраці з М. Павликом і С. Подолинським вийшло п’ять томів. Важко переоцінити значення цієї фундаментальної праці для суспільного будівництва, й недарма історик І. Лисяк- Рудницький визнав «Переднє слово до «Громади» М. Драгоманова «першою українською політичною програмою», переломом у розвитку новітньої української політичної думки.
М. Драгоманов був також видавцем української літератури, забороненої Емським указом у Росії, а саме: творів Т. Шевченка, П. Куліша, роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного й Івана Білика, фольклористичних студій та популярних брошур українською мовою. За підрахунком М. Тимошика, впродовж свого існування українська друкарня в Женеві випустила 112 книжок, із яких майже 40 українською мовою. Вони стали цінним подарунком, ідейним капіталом тих колишніх українських полонених із царського війська, які поверталися з австрійських і німецьких міст весною та влітку 1917 р. будувати незалежну Українську державу.
У західних виданнях учений публікував статті про Україну, знайомлячи світ із забутою країною в центрі Європи. Доказово розглядав понад 200-літнє існування України під Московським царством як «пропащий час», оскільки «царська самоволя заїла вольності українські». Голосом протесту проти нищення національної культури деспотичним режимом, її ізолюючої облоги самодержавством прозвучала доповідь М. Драгоманова на Літературному конгресі в Парижі 1878 р. «Література українська, проскрибована (заборонена — В.А., В.П. ) російським урядом», видана французькою, а потім у розширеному вигляді й італійською. Словом, у Швейцарії М. Драгоманов створив осередок політичної еміграції, який, за словами І. Франка, перетворився якщо не на центр українського руху, то української думки впродовж цілих 20 років.
Царські заборони дошкуляли й за кордоном. У Росії за його статтю «Чистое дело требует чистых средств» (ці слова — особисте гасло публіциста) заборонили на вісім місяців столичну газету «Молва». Небезпечний для авторитарних режимів прибічник західноєвропейського соціал-демократизму чим далі, тим більше ставав у опозицію й до російських революціонерів — через їхній великоросійський централізм, антикультурні тенденції, піднесення терору до рангу принципу революційної боротьби.
Узагалі М. Драгоманов був могутнім полемістом, критиком обскурантизму. Йому доводилося дискутувати також у пресі з багатьма людьми й партіями, терпіти й відбивати удари з різних боків — і це тоді, коли ніщо для нього не було настільки осоружним, як полеміка. Вдавався до неї в друці лише тоді, коли згоди досягти не вдавалося, й провадив її тільки до вияснення думок обох сторін. М. Драгоманов мало чому міг навчитися в опонентів, хоча й прагнув цього. Та вони, здебільшого, перекручували його міркування, закінчуючи взагалі брехливими нападками на нього самого.
Важливою сторінкою життєдіяльності вченого є співпраця М. Драгоманова з емігрантською газетою «Вольное слово», де в циклі статей він висловився на користь реформування Росії, за швейцарський кантональний спосіб розв’язання національної справи, моральність способів протистояння самодержавству на противагу панівній «динамітно-анархічній епідемії». Запрошений до редагування газети, М. Драгоманов зробив її органом агітації на користь ідей політичної волі з земським самоуправлінням. А його принцип федеративного устрою Росії виявився настільки революційним у той час, що зумовив неприйняття його думок російськими запеклими марксистами. Тож у громадсько-політичній праці він не побоявся, як бачимо, втілити в життя слова Е. Ренана: «Для того, щоб мати слушність у майбутньому — треба певної хвилини вміти зважитися стати немодним».
У цю глуху пору Росії М. Драгоманов виступив із проектом «Вольний Союз — Вільна Спілка», який високо поціновував знаменитим проф. М. Вебер, — це перша така конституційна демократична програма в країні. Серед здійснених видавничих проектів тієї пори назвемо також «Політичні пісні українського народу» та повний «Кобзар», численні наукові дослідження — статті на тему впливу західних протестантських ідей на релігійну поезію українського народу, болгарських богомильських легенд (переклала їх донька Лідія).
І. Франко справедливо охарактеризував науковця не як кабінетного вченого, а як найтісніше пов’язаного з реальною дійсністю. Як історик, М. Драгоманов учив бачити поза царями й війнами маси народні, їхню «тиху й невтихаючу працю», першим дослідив стосунки держави й церкви («Боротьба за духовну владу й свободу сумління в ХVI — ХVII столітті») й багато інших проблем.
Як фольклорист, чулий до хвилювань і страждань народної душі, він досліджував твори народного духу як вияв гідного минулого народу, що змагався за державну волю, відкривав сліди давніх культурних зв’язків слов’ян з іншими народами на широкому євроазійському тлі — та так, що деякі іноземні вчені вивчали українську мову, щоб читати у оригіналі народну, насамперед українську, словесність і праці про неї М. Драгоманова.
Як педагог він присвятив значну кількість статей («Народні школи», «Земство і місцевий елемент в народній освіті», «Про школи на Україні», «Про педагогічне значення української мови») шкільництву в Україні, потребі відродження національної школи на засадах утвердження народної педагогіки, родинного виховання й української мови в навчальному процесі. Працював задля того, щоб сільський учитель не був соціальним аутсайдером у Росії, не жив в облозі режиму «як заєць серед вовків».
Як літературний критик Драгоманов був вимогливий іноді до безпощадності, не завше навіть справедливий, але цим він встановлював норму відвертої щирості думки в суспільних й особистих взаєминах. А як громадянин він «завше боровся проти всякого роз’єднання, котре вносять між людей неволя, неуцтво й сліпе самолюбство», повсякчас підкреслював: кожний, хто залишив Україну, кожна копійка, витрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не українською мовою, — є безповоротним марнуванням капіталу українського народу. Як політик, прозираючи в майбутнє, дотримувався гасла «Космополітизм у цілях, націоналізм у формах і способах», вкладаючи в перший термін значення всеєвропейськості мислення.
ХХI ст. ідеї М. Драгоманова щодо української справи — присвячені народно-національній єдності України, соборності всіх її частин від сходу до заходу, демократичним перетворенням і децентралізації, адміністративній автономії й громадському самоуправлінню, «росту громадських порядків і розуму людського», культурницьким реформам — залишаючись величними, починають осмислюватися спочатку, входити в сьогоденний контекст. У цьому немає нічого дивного, адже належать вони до числа самобутніх концепцій суспільної еволюції, актуальних і конструктивних ідей державного будівництва й суверенізації України. Хочеться вірити, що інтеґрація М. Драгоманова в «загальний канон національної пам’яті» (Григорій Грабович) буде цього разу неперервною й ознаменується появою сучасних знакових праць, що більш зримо й рельєфно окреслять справжнє значення його масштабної постаті.
Адже гуманіст, носій незвично високої моральної й інтелектуальної культури, синтетик-шукач всесвітньої правди, спільної для всіх національностей, громадянин європейської держави духу, засновник української інтелектуальної й критичної думки, речник прогресу людини й громади, європейського конституціоналізму, ідеї великого політичного майбутнього національної святині — української мови, М. Драгоманов і сьогодні вражає своєю «вірою в будучність», огромом та непроминальністю науково- творчих здобутків, нев’янучою величчю мислителя.
