Сучасна політична ситуація в нашій країні суперечлива, як ніколи. Процеси, що наразі відбуваються на політичній арені України, можуть поставити в скрутне становище не одного сумлінного громадянина, що вирішив детально розібратися в них і зрозуміти-таки, в якому напрямку рухається наша держава. Згадаймо лише, якою зрозумілою нам видавалася оточуюча нас політична дійсність протягом попередніх 14 років незалежної України: бурхливий оптимізм і віра в швидкі зміни на початку 1990-х; апатія з невеличкою часткою надії на закінчення «ери Кучми» кінця 1990 х — початку 2000-х; нарешті, переповненість емоціями, творення чіткої картини політичної реальності з поділом на «наших» та «їхніх» (як для «помаранчевих», так і для «біло-блакитних») періоду революції та першої половини 2005 року. Протягом кожного з цих політико-історичних відрізків пересічний українець міг досить чітко оцінити ситуацію в країні й створити відповідно до неї власну позицію та можливу програму дій. Наразі ж, після хвилі тотального розчарування й відрази до перенасиченої передвиборної кампанії, абсолютно незрозуміло, як має той самий пересічний українець поводитися. І стає незрозумілим, на кого покладати власні сподівання, адже старі вподобання поступово втрачають свою привабливість, а нові просто не з’являються. Зрештою, ситуація набуває загрозливого характеру, адже багато з нас почали задумуватися над питанням, що ставить проблему гостріше: а чи варта політика того, щоб нею цікавитися?
І тут нас не врятує сотні разів повторюваний вислів Вінстона Черчілля про тих, хто не цікавиться політикою, адже сам видатний британець, будучи політиком за покликанням, не міг претендувати на об’єктивну оцінку свого улюбленого заняття. Зрозуміло, що нічого іншого він сказати не міг. Розчарованість людей у політиці, звісно, зовсім не поодиноке явище. Вона є невід’ємним атрибутом практично будь-якої історичної постреволюційної епохи. Очікування завжди більші за реальні можливості, що й веде до виникнення політичної апатії. Проте не це є справжньою загрозою. Така розчарованість притаманна людській природі як такій, і тому викорінити її не можна жодним чином. Та й шкоди вона приносить відносно небагато. Страшніше інше: коли люди очікують змін, а ці зміни не відбуваються в принципі.
І досить очевидним є те, що саме таке розчарування притаманне багатьом українцям у період після революції. Звісно, більшість сподівалися на стрімке підвищення рівня життя, подолання корупції та зростання економіки, підйому духовності та багато іншого. І в цьому впадали в одвічну крайність завищених сподівань. Проте було багато й таких, які очікували не швидких перемін, а звичайної тенденції до них. Їм були потрібні лише ознаки того, що країна рухається в правильному напрямку й що через певну кількість років можна буде сподіватися на вирішення багатьох гострих і не дуже проблем. І якщо в першій половині минулого року така тенденція начебто намічалася, то, починаючи з сумнозвісного вересня-2005, з приводу цього почали виникати все більше сумніви. (Пригадую, що в часи правління Леоніда Кучми я частенько мрійливо думав про те, як було б добре, якби В. Ющенко став Президентом, а Ю. Тимошенко — прем’єром. Перша спроба була далекою від ідеалу, друга також навряд чи зможе втілити мої бажання в дійсність. Принаймні тепер багато хто з нас уже не покладатимуть таких великих сподівань на цю зв’язку.) Нова влада почала все частіше нагадувати стару, а надії на позитивні зрушення поступово зникали. Та, зрештою, про це багато сказано й написано, тому повторювати все це зайве.
Зараз, навіть після створення такої багатостраждальної коаліції, безнадії навряд чи поменшало. Уперта й часто нечесна боротьба за парламентські місця, довгі та затягнуті переговори між партіями, що потрапили до парламенту, безліч протиріч усередині «помаранчевої» команди, гра на двоє воріт, що ледве не призвела до зриву переговорів, й, як наслідок, досить нестійка та потенційно недовговічна коаліція, більшість учасників якої так і не змогли повністю задовольнити свої амбіції, а тому тримають за пазухою запасний план дій. І навіть попри те, що явка виборців 26 березня цього року була досить високою, навряд чи кожен із тих, хто віддав свій голос за якусь політичну силу, не засумнівався в правильності свого вибору. І, мабуть, не раз повертався до вже згаданого вище запитання. Чи зможемо й ми знайти на нього відповідь?
З приводу цієї проблеми можна відшукати два абсолютно протилежнi погляди. Якщо шкільна й університетська, а слідом за нею й наукова політологія переконують нас у тому, що будь-який громадянин має бути політично активним і не обмежувати цю активність лише участю у виборах, то поширеним виявом звичайного здорового глузду є уявлення про те, що політика є завжди брудною, несумісною з мораллю справою, а тому й цікавитися чи займатися нею не має жодного сенсу. Хоч це й здаватиметься банальним, але варто припустити, що істина знаходиться десь посередині, тому обидва ці погляди є звичайними крайностями. Спробуймо розвінчати їх.
Легше почати, напевне, з другої крайності. Співвідношення політики й моралі, звісно, є проблемою вічною, яка не має свого вирішення. Повністю моральною політика ніколи не стане, проте й протиставляти ці дві сфери також не потрібно. Урешті-решт, не це є важливим. Значно важливішим є те, що така відраза до політики, швидше за все, принесе свої гіркі плоди. Подібне ставлення може перерости в апатію, що веде до повної безконтрольності самої влади, яка, користуючись таким ставленням громадян до політики як явища, може багато чого наробити. Як бачимо, кінець легко передбачити, і він дуже чітко показує всі негативи байдужого ставлення до сфери політичної.
Крайність другу, так звану політологічну, розвінчати вже важче. Адже можна без жодного лукавства стверджувати, що лише те суспільство, яке активно бере участь у політичному житті, захищає власні права та контролює владу, може розвиватися та жити в достатку. Що й можна прочитати в будь-якому підручнику з політології. Проте це не вирішує проблему. Чи можна розраховувати, що кожен громадянин перейматиметься політикою чи навіть якимось чином впливатиме на неї? Навіть більше — чи зобов’язаний він? Дуже популярною є вже згадана вище думка про те, що справжній громадянин не має обмежувати свою політичну діяльність участю в голосуванні. Проте з яких пір політика стала домінантною сферою людського життя? Чому кожен із нас, маючи свої інтереси, займаючись різними справами й маючи власні погляди на дійсність, повинен цікавитися політикою? Чи виникла політика лише для того, щоб нею цікавилися?
Зрештою, на одне питання відповідь знайти можна. Політика стала домінантною сферою людського життя ХХ століття. Точніше, люди, долею яких стало управління державами минулого століття, зробили її такою. Як не згадати Середньовіччя, коли такою сферою була релігія. І кожна людина, незалежно від жодних умов, мала цю релігію сповідувати. У ХХ столітті місце релігії посіла політика, що змусила всіх і вся цікавитися й займатися нею. Проте, чи правильно це?
Насправді політика має лишатися лише однією з таких сфер. Будь-який науковець, релігійний діяч, діяч мистецтва має повне право не цікавитися нею. Більше того, таке право має кожен із нас. Політика не є тим єдиним, що зумовлює хід нашого життя та історії в цілому. І, звісно, вона не повинна цим ставати. Людські діяльність і розвиток складаються з великого розмаїття форм і проявів, тому кожен із нас намагається обрати те, що подобається йому найбільше. Повертаючись до політики, варто відзначити, що людей, які нею займалися, вистачало завжди, проте вони ніколи не становили більшість. Зрештою, як на мене, наївно вважати, що маси є основним рушієм політичного поступу. Вони ніколи не визначали й навряд чи визначатимуть, яким шляхом рухається та чи інша держава. Цю роль брали на себе певні активні прошарки населення, які, борючись між собою, або ж силою втілювали в життя власні задуми, або пропонували плани щодо їхнього здійснення населенню, яке ті плани підтримувало чи не підтримувало. (Останній спосіб, як неважко здогадатися, відповідає демократичним процесам.) Ніхто ж не стверджує, що поступ науки зумовлюється народом, але ж наука — така сама сфера людської життєдіяльності, як і політика, й так само твориться тими, хто нею безпосередньо займається.
Неважко прийти до висновку, що якимось чином впливати на політику має певний прошарок населення, що зацікавлений у цьому й відчуває покладену на нього відповідальність. Зрештою, цей прошарок може становити скільки завгодно людей, у залежності від ряду обставин у конкретній державі. З іншого боку, державна влада, що втілює власну політику в життя, має забезпечити умови для того, щоб громадяни мали змогу займатися тією справою, що припадає їм до душі. Такий висновок не новий, але він, по своїй суті, завжди актуальний. А зважаючи на те, що далеко не кожна людина прагне займатися чи цікавитися політикою, задачу держави можна сформулювати й так: вона має дати можливість більшості населення не цікавитися політикою. Іншими словами, звести свою політичну активність до періодичної участі у виборах. У той же час оточуюча нас реальність часто змушує нас не обмежуватися лише цим. Проте подібна діяльність — протести, страйки, мітинги, революції тощо — зумовлюється, передусім, тим самим політично активним прошарком населення. До того ж потреба в здійснення такого роду дій зумовлюється мірою відхилення державного ладу від демократії в її ідеалі. Такою мені видається демократична держава.
Очевидно, що це, по своїй суті, схоже на веберівський ідеальний тип, проте роль ідеалів у жодному разі не варто применшувати. З іншого боку, сучасна ситуація в Україні свідчить про те, що наша влада є досить далекою від демократичної й раз по раз змушує нас перейматися політикою, адже лише так ми зможемо цю саму владу чимось змінити. Іронія в тому, що для багатьох із нас, наразі, політика є досить і досить важливою, оскільки на це нас спонукає діяльність нашої державної верхівки. І хоча напрям нашої можливої політичної активності іноді визначити досить важко, на такій стадії розвитку нашої держави вона залишається важливим компонентом нашої діяльності. Принаймні для того прошарку, що визначив себе як політично активний.
