В Україні існують сотні театрів. Це — справжній континент сценічного мистецтва; але про те, що відбувається на цій, воістину, «терра інкогніто» — часто-густо невідомо навіть фахівцям. Тож сьогодні ми пропонуємо нашим читачам порівняльний аналіз вистав двох найпомітніших театрів Дніпропетровська.
Це — незалежний сценічний колектив «Віримо!» (художній керівник і засновник — Володимир Петренко), чиї вистави користуються в місті неабияким успіхом і неодноразово були відзначені призами на різних конкурсах та фестивалях. Так цього року на 14-му міжобласному конкурсі театрів Дніпропетровщини та Запоріжжя «Січеславна-2006» театр «Віримо!» здобув першість у номінаціях «Краща драматична вистава» та «Краща режисура». Академічний український музично-драматичний театр ім. Тараса Шевченка, найстаріший у Дніпропетровську, на тому таки конкурсі показав дві роботи, які нагородами відзначені не були.
Концептуальні проблеми сучасного театрального процесу ставлять перед кожним театром абсолютно нові завдання, нерозривно пов’язані з сучасними актуальними тенденціями розвитку мистецтва Мельпомени.
Попередній абзац являє собою набір слів, що нічого не означає, простіше кажучи, словоблуддя. Саме такою, або більш простою, але такою ж беззмістовною, «новомовою» розмовляє більшість наших політиків, кіноакторів, журналістів, телеведучих. Отримати чітку, конкретну відповідь на найбільш просте запитання практично неможливо. В інтерв’ю публічні люди завалюють того, хто питає, словесною масою, з якої неможливо виокремити якийсь сенс. А читачі (слухачі) забувають нормальну мову і перестають розуміти справжнє значення слів.
Я терпіти не можу словоблуддя. Але воно, на жаль, стало нормою спілкування і головною характерною ознакою газет і часописів.
Тому я прошу вибачення за стислість, чіткість формулювань, недвозначність висновків і майже солдатську чеканність фраз.
Отже.
Не так давно, в минулому театральному сезоні, в Дніпропетровську сталася знаменна подія, яку майже ніхто не помітив. А даремно.
У місті 5 театрів, на сцені яких йдуть драматичні спектаклі. І у двох iз них вже більше року йде спектакль за однією і тою ж п’єсою.
Причому різними мовами.
У молодіжному театрі «Верим!» цей спектакль називається так само, як і п’єса — «Бесприданник». У академічному театрі ім. Шевченка спектакль іменується «Наречений без приданого».
Першим п’єсу Людмили Разумовської поставив театр «Верим!». Театр ім. Шевченка підтягнувся приблизно через рік.
Я не можу бути стовідсотково об’єктивною, тому що спочатку побачила виставу Володимира Петренка. Спектакль київського режисера Юрія Кочевенка в ДАУМДТ (Дніпропетровському академічному українському музично-драматичному театрі) ім. Шевченка я дивилася більш упереджено. Хоча при зміні черговості прем’єр результат був би той же.
І ті, хто бачив лише один iз двох спектаклів, і ті, хто не бачив жодного, позбавили себе величезного задоволення.
Лише подивившись обидва спектаклі, можна отримати наочний доказ того, що театри бувають погані і хороші, спектаклі бувають цікаві і нецікаві, що режисери бувають винахідливі і...
Все пізнається в порівнянні.
Що ж, порівняємо.
(При цьому я не переказуватиму сюжет п’єси. Її треба дивитися).
АКТОРИ І РОЛІ
У спектаклі 5 жіночих ролей і одна чоловіча, заголовна. Той же «бесприданник».
Автором п’єси точно вказано вік кожного персонажа. У театрі «Верим!» вік персонажів вказаний в програмці. У театрі ім. Шевченка — не вказаний. Напевно, тому, що найстарша героїня п’єси — баба Паша, у театрі «Верим!» дійсно виглядає на свої 75 років (актриса Ф. Церокова), а в театрі ім. Шевченка та ж баба Паша (засл. арт. України Н. Ніколаєва) виглядає вдвічі молодшою за п’ятдесятирічну бізнесвумен Фросю Козодуєву (актриси В. Вороніна («Верим!») і В. Сушко (ім. Шевченка відповідно).
І коли в театрі ім. Шевченка бабу Пашу, що молодиться, з авторської ремарки — «колишню провідну доярку», яка чомусь одягнута у суворий обкомівський костюм (!), називають «бабою» жінки років на 20 старші за неї, це виглядає, принаймні, безглуздо.
Ліричний відступ до відома художнього керівника театру ім. Шевченка, кандидата мистецтвознавства Валерія Ковтуненка: у вашому спектаклі «Наречений без приданого» три ролі — Івана Кузьмича, Віки і Томусика — граються із замінами. Тобто два актори на кожну роль. Або той, або цей. У пристойному театрі в програмці в такому разі ставиться галочка навпроти прізвища того, хто грає цю роль саме сьогодні. І так робиться перед кожною виставою. Це, судячи з моєї особистої колекції програмок, робиться і в театрі «Ленком», і в МХАТі ім. Чехова, і в театрі Вахтангова, і в Ризькому театрі російської драми, і у багатьох інших. У моїй програмці вашого «Нареченого» галочки не стоять. Тому важко зрозуміти, хто саме грав ролі Івана Кузьмича, Віки і Томусика у спектаклі, який я бачила...
Є в п’єсі Разумовської дивовижний персонаж. Це Томусик, шкільна бібліотекарка 45 років. Нещасна, незаміжня жінка. За п’єсою у Томусика є основний, головний монолог, з якого ми дізнаємося, що це за людина.
У театрі «Верим!» після цього монологу Томусика (актриса В. Литвиненко) нормальному чоловіку, напевно, захочеться, всупереч дії, вийти на сцену, взяти Томусика за руку і відвести до РАГСу. У театрі Шевченка, бачачи дивного вигляду нiмфоманку (актриса Г. Самара або Н. Мальцева), яка в приступі нереалізованої сексуальної люті буквально котиться по сцені, хочеться покрутити пальцем біля скроні. Тому здається, що пан Петренко бував в бібліотеках, а пан Кочевенко жодного разу в житті живої бібліотекарки не бачив.
Ще два яскравих персонажі: письменниця Марго і бізнесвумен (хазяйка ларьків) Фроська Козодуєва.
У театрі ім. Шевченка ці дві пані (Марго — Ж. Дмитренко, Фрося — В. Сушко) зовні нічим одна від одної не відрізняються. «Генетична дисидентка» і торговка — обидві чомусь у вечірніх туалетах з однаковими звичками. Ніякої різниці між інтелігенткою і базарною бабою.
У спектаклі театру «Верим!» вони різні (Марго — В. Чернова, Фрося — В. Вороніна), тому що в житті дисидентка і торговка схожі одна на одну, як порося на карася. І це правильно.
Про головного героя, Івана Кузьмича, говорити, якщо чесно, не хочеться. Ось не хочеться, і крапка. Тому що битий життям, дурнуватий і наївний мужик, якого вигадала Разумовська, присутній тільки в театрі «Верим!» (арт. В. Косоног). А в іншому театрі є якийсь напівп’яний, малозрозумілий дивно одягнутий в першій дії в обносках, а в другій у фраку мужик (!), який невиразно вимовляє текст і якому все одно, що навколо нього відбувається (П. Кулик або М. Чернявський).
Чесно кажучи, акторів театру ім. Шевченка просто шкода. Вони не винні в тому, що режисер спектаклю не зрозумів, про що п’єса, і примусив акторів грати щось безглузде...
Хоча є одна принципова відмінність між двома версіями «Бесприданника». У театрі ім. Шевченка на сцені періодично з’являються відсутні в п’єсі Л. Разумовської так звані Янголи. Вони нічого не говорять, вони тільки танцюють. Танцюють щось сучасне. І танцюють, мабуть, тільки для того, щоб виправдати одне слово в назві театру. Адже театр ім. Шевченка МУЗИЧНО-драматичний...
Звідси плавно переходимо до наступного пункту.
МУЗИКА
У спектаклі обох театрів звучить музика. У театрі «Верим!» музику написав М. Мягких, постійний (вже років п’ять) співавтор режисера В. Петренка. У буклеті цей факт відображено.
Якщо вірити програмці спектаклю театру ім. Шевченка, музики у спектаклі «Наречений без приданого» немає взагалі. Хоча вона звучить. І неодноразово. І звучить ця майже безсмертна мелодія вже 35 років. Це композиція «One of these days» видатного рок-гурту «Пінк Флойд» з альбому «Meddle» 1971 року. Склали цю п’єсу Нік Мейсон, Девід Гiлмор, Роджер Уотерс і Рік Райт.
Порівнювати М. Мягких і «Пінк Флойд» — справа невдячна. Але в саундтреках двох спектаклів є одна велика різниця. У театрі «Верим!» звучить музика до п’єси Л. Разумовської «Бесприданник». Дуже мила суміш Андрія Петрова і Мікаела Тарівердієва з псевдобуффонним фіналом, від якого стає ніяково. Але при цьому чужорідну п’єсу «Пінк Флойду» в театрі ім. Шевченка чудово чутно. А музику в театрі «Верим!» дуже часто доводиться домислювати: рівень і техніки, і звукорежисури далеко не найкращий. Музичні фрагменти часто розтягнуті. Я гадаю, тут недоробка обох — і режисера, і композитора.
А в театрі ім. Шевченка звук і світло зроблені дійсно професіонально. І взагалі, в технічних питаннях все чудово. А в театрі «Верим!» навпаки. Ось парадокс який...
СЦЕНОГРАФІЯ
Те, що зробила Марія Ткаченко в театрі «Верим!» — треба бачити. Умовно кажучи: відкрилася завіса — і на сцені концентрат нашої невдалої країни. П’ять перебільшено потворних бігбордів і малюсінький офіс, що загубився між них — це, дійсно, портрет навколишньої реальності. Це тут, це про нас.
Коли відкрилася завіса в театрі ім. Шевченка, мені здалося, що я потрапила на склад декорацій. На тлі цього (художник Т. Чухрій) можна грати що завгодно. Якщо розгорнути цю декорацію на 90 градусів, можна виконати, наприклад, «Три сестри». А якщо на 180 — то Жолдак запросто «збацає» на цьому фоні хоч «Гамлета», хоч інсценізацію «Бригади».
РЕЗУЛЬТАТ
Повторюю, Володимир Петренко поставив спектакль про нас, сьогоднішніх. На сцені — шість живих, справжніх людей. Жанр — «Комедія?..». Саме так, зі знаком питання.
Юрій Кочевенко поставив дуже дивний спектакль. Фантасмагорію в 2-х діях. Із шістьма артистами, що старанно імітують радянський театр 60 х років. Те, що відбуваєтьсяна сцені, на жаль, не стосується ані тексту, ані смислу п’єси.
Звідси і результат — більш красномовний, ніж усі міркування. У театрі ім. Шевченка на спектаклі «Наречений без приданого» було 43 людини.
А в театрі «Верим!» — трохи менше п’ятисот.
А у нас все вирішує більшість.
Сходіть на обидві версії «Бесприданника». Я серйозно. Ви отримаєте велике задоволення і море вражень.
Адже це так чудово, що у нас багато драматичних театрів...
