Починаючи з середини минулого тижня біля магазинів німецьких міст з'явилися величезні кошики. Просто посеред вулиці у цих кошиках лежать звалені до купи символи Кубка світу 2006 року уцінені в кілька разів. Власники торгових точок не стали очікувати фіналу, вирішивши, що товар слід продати вже тепер, нехай і дешевше, поки ще не минув загальний захват від всесвітнього футбольного свята. Що буде з цими сувенірами за кілька років? Займуть вони почесне місце у приватних колекціях, ставши бажаними раритетами і щороку зростаючи в ціні, чи лежатимуть забуті десь у купі старого непотрібу? Це залежить від тої ролі, яку відіграє у житті Німеччини і всього світу небувалий за розмахом футбольний фестиваль, кульмінація якого ще попереду.
Для нас, українців, сувеніром з цього Кубка світу стала неочікувана радість від виходу національної збірної до чвертьфіналу, приперчена гіркотою розгрому, який нам вчинили у цьому чвертьфіналі італійці. Кожен вправi оцінювати виступ української команди на свій розсуд. Навряд чи варто поспішати з оцінками. Хіба що відзначити певну недоречність як гучних святкувань і вшанувань, так і поспішної критики. Лише час покаже, чим став для України Кубок світу з футболу 2006 року.
Розглянемо кілька варіантів, кілька можливих версій подальшої долі історичного досягнення нашого футболу. Основних варіантів може бути два: або чвертьфінал 2006 року стане для нашої національної команди сходинкою до наступного просування догори, або залишиться лише епізодом, про який потім довгі роки згадуватимуть із гордістю та сумом. З гордістю — бо ми побували бiля самого підніжжя світової футбольної вершини, з сумом — бо таке знову не повторилося. В обох варіантів є плюси і мінуси.
Варто поговорити про них вже тепер. Бо з тими ж італійцями нашим знову грати вже восени, в рамках відбору на Євро- 2006. Якщо гамбурзьке 0:3 повториться ще раз, навряд чи команду знову зустрічатимуть у Борисполі із квітами та шампанським.
Отож, коли взяти за основу варіант перший, який передбачає подальший поступ нашого футболу до світових вершин, то виступ України на Кубку світу-2006 є насамперед величезним досвідом, який слід аналізувати вже, відкинувши емоції і подивившись в очі реальним фактам. Світовий фінал показав, що наша збірна здатна на такому рівні перемагати тих, кого зобов'язана перемагати. Що б хто не казав про слабкість Саудівської Аравії, та обіграти цю команду після дошкульної поразки у дебютному матчі було дуже складно.
І команда Блохіна довела у цій грі свою високу кваліфікацію та професіоналізм. Те ж саме було продемонстроване у матчах проти Тунісу та Швейцарії. Це був наш рівень, рівень, на якому Україна зобов'язана перемагати. І якщо надалі наша команда буде гарантовано обігравати збірні рівня Тунісу та Швейцарії, це буде свідоцтвом реального класу наших гравців і тренерів.
Що стосується «вищої ліги» світового футболу, то ігри з її представниками принесли нам сумний, але цілком логічний результат. Команди рівня Італії та Іспанії збірна України не обігравала ще ніколи (!). І немає нічого дивного у тих поразках. Хіба що рахунок міг би бути не таким великим. Принагідно слід згадати, що у переможному для нас відборі до світової першості проти України не грала жодна із елітних європейських збірних. І Греція, і Туреччина, і Данія — команди нашого рівня. Успіхи і титули, які мають ці збірні, були для них таким самим щасливим епізодом, яким для нас став вихід до чвертьфіналу в Німеччині.
І тут настає час для розгляду другого варіанту нашого сприйняття результату збірної на Кубку світу. Можна, звісно, святкувати до нестями, проголошуючи себе ким завгодно — це наше право. Але подивимось на турків, які після третього місця на Кубку світу 2002 року двічі провалили відбірні турніри, не пробившись ні на європейську першість 2004 року, ні на світову 2006-го. Тепер поглянемо на греків, яких такий самий провал очікував після сенсаційного здобуття титулу чемпіонів Європи. Непоганий досвід, чи не так? Чи не варто нам тепер повчитися на цьому чужому досвіді, тим більше, що досягнення наші скромніші за звитяги турків та греків. Варто також згадати команди Хорватії, Болгарії, Румунії, які у минулому десятилітті дивували футбольний світ. По одному разу кожна. Тепер ці збірні позаду нас. Спільним у всіх наведених прикладах є крок назад, зроблений після досягнутого успіху.
То що нам робити тепер? Святкувати небувалий успіх як останній раз у житті? Чи почати вже тепер спокійно і неупереджено аналізувати причини розгромів, які вчинили у Німеччині нашим футболістам іспанці та італійці. Відповідь очевидна. Для нас Кубок світу 2006 року — вже історія, незважаючи на те, що турнір ще триває. Вже зараз слід починати підготовку до осінніх поєдинків відбірного турніру європейської першості, де нашій команді належить випередити або Італію, або Францію. Це новий рубіж, новий виклик для українського футболу. Це новий шанс довести, що ми не випадково опинилися цього року в Німеччині серед восьми кращих команд світу.
Було б добре, якби унікальний досвід виступу на головному футбольному форумі світу допоміг нашій команді навчитися перемагати тих, кому ми поки програємо. Що для цього слід робити, кому довірити, на кого спиратися — всі ці питання керівникам нашого футболу слід вже вирішувати, відклавши поки що подалі німецькі сувеніри.
ДУМКИ
Владислав ВАЩУК, захисник:
— Ми шоковані й приголомшені такою зустріччю. Нас зустрічають як героїв, хоч ми, напевно, і є героями. Нашій команді, гравцям і тренерам вдалося зробити за цей час те, чого вже дуже довго не можуть зробити наші політики. Ми об'єднали та згуртували країну... Звісно, всі засмучені результатом гри з Італією. Я впевнений, що ми могли здобути перемогу, в нас була така можливість, але сильнішими виявилися суперники.
Наталя ТРОЇЦЬКА, головний редактор газети «Слава Севастополя»:
— Під час Чемпіонату світу з футболу вболівав весь Севастополь. Місто не спало: вулицями ганяли автомобілісти і кожна гольова ситуація (очевидно, люди слухали матчі по радіо) супроводжувалася радісними сигналами водіїв. І нікого це не будило, ніхто на це не нарікав. Всі таблиці чемпіонату, які ми давали, люди тримають на своїх робочих столах або самостійно ведуть облік. Дуже багато було дзвінків до редакції. Нас питали як ми висвітлюватимемо чемпіонат, всі були зацікавлені в найдетальніших подробицях, прохали побільше розповісти про наших гравців і не залишати цей чемпіонат без уваги. Дійсно, українська збірна об'єднала всю Україну. Всі були одностайні, всі дуже уважно дивилися й уболівали. Очевидно, що і інтерес до футболу був дуже щирим і дуже патріотичним. Якщо за радянських часів футбол називали грою політичною, то, мабуть, це дійсно політична гра, яка спроможна навколо ідеї перемоги і красивої гри об'єднати всіх.
Юрій РИБЧИНСЬКИЙ, поет:
— Я вважаю, що це величезне досягнення, оскільки Україну вперше було представлено на Чемпіонаті світу. Досягнення і перший подвиг — вже сам вихід у фінальну частину турніру. Другий подвиг — подолання попередньої групи і вихід у 1/8 фіналу. Це великий подвиг ще й тому, що ми почали з дуже великої поразки, так би мовити нокауту, але потім відновилися й виграли два матчі поспіль. Окрім того, нам вдалося зібратися психологічно. Як гравцям, так, звичайно ж, і тренерам. А третій подвиг — перемога над Швейцарією, дуже сильною командою, яка в своїй підгрупі посіла місце вище, ніж екс-чемпіони світу французи. Тому команда гідна всіляких похвал і заохочень. І насамперед потрібно відмітити Олега Блохіна, який відбувся як тренер не лише на рівні нашої країни, але й на світовому рівні. Думаю, Блохін після цього чемпіонату буде зарахований до світової еліти тренерів. До того ж, він — один із наймолодших тренерів збірних у світі. Блохін гідний всіляких похвал і нагород. Звичайно, є окремі гравці, які виявили себе з найкращого боку й показали, що не всі ті зірки, які розкручені в часописах, зірками стають у грі. Це, насамперед, звичайно, Шовковський, який не пропустив жодного післяматчевого пенальті, Калініченко, дуже добре провели турнір Гусін і Гусєв, відпрацював на всі сто Воронін. Гадаю, що лише травма, отримана перед Чемпіонатом світу, не дозволила повністю розкритися Шевченку. На жаль. Але він все одно свою роботу виконав. Його авторитет дозволяв іншим гравцям відчувати себе більш вільно в нападі, оскільки Шевченка весь час не залишали без уваги один-два захисники будь-якої команди-суперниці. Безперечно, футбол не існує як деяке неорганізоване дійство. Без роботи Федерації футболу України і Професійної футбольної ліги перемоги також не було б. Тому потрібно відзначити правильну, багаторічну, копітку роботу, яку вели Григорій Суркіс і Равіль Сафіуллін. Вони завжди начебто залишаються в тіні, але без них цього досягнення також не було б.
Не може не радувати, що ми ввійшли до чвертьфіналу разом із чемпіонами світу бразильцями, з такими найсильнішими світовими командами, як Аргентина та Англія. Але це гра. І потрібно віддати належне — у нас є перспективи. Ми, на жаль, поки що не маємо такого підбору гравців, як у італійців. І я не уявляю собі, що потрібно було б зробити, щоб у них виграти. Але мені здається, все одно в цьому матчі українські футболісти грали добре на всі сто відсотків. Але клас італійців вищий. І ми тепер до цього класу повинні тягнутися. Так само, як і до класу гри французів, насамперед Зідана, бразильців. Але найголовніше те, що український футбол воскрес! І тепер ми зможемо конкурувати зі світовими грандами футболу тоді, коли наш чемпіонат України буде на тому рівні, на якому перебуває чемпіонат Іспанії, Італії, Франції, Англії. Потрібно підносити рівень власного чемпіонату. Адже наш чемпіонат являє собою, власне, гру двох команд — донецького «Шахтаря» і київського «Динамо». Щоб був справжній чемпіонат, потрібно підносити рівень «Дніпра», «Чорноморця»... І тоді, я гадаю, ми зможемо потрапити не лише до вісімки кращих команд, але й на більш високі місця. А в принципі все — чудово.
Анекдот у тему
Господи, коли я просив тебе, щоб збірна України зіграла як Бразилія, я мав на увазі зовсім інше!
