Епоха правління людьми поступово відходить у минуле, пересічні громадяни все частіше стають безпосередніми учасниками процесу управління життєдіяльністю свого суспільного середовища, і їм варто глибше розуміти сенс і перспективи того, що відбувається в глибині нашої політичної системи. У цій статті ми поговоримо про політику як підприємницьку діяльність. Можна уявити собі політичні партії у вигляді фірм на зразок відомих багатьом Бюро добрих послуг, що прагнуть обслуговувати — не безкоштовно — простих громадян у їхньому політичному, економічному, соціальному, культурному тощо житті.
Непомітно Україна опинилася в цілковито новій ситуації порівняно з будь-якими іншими попередніми виборами. Справа не лише в політичній реформі, яка і формально, і фактично змінила розподіл головних акторів процесу прийняття політичних рішень, а в тих можливостях залучення до цього процесу ширших класів і груп суспільства, які вона (реформа) відкриває. Щойно відгримів, відспівав і відтанцював великий ярмарок, на якому політичні актори продавали себе, свої ідеї, плани, програми, що їм хочеться реалізовувати, специфічні управлінські послуги, які вони готові хоч зараз надавати всім, хто заплатить своїми голосами.
В українській науковій і публіцистичній літературі «політичними рішеннями» називають усі рішення, ухвалені всередині політичної системи. Серед них особливе місце посідають рішення, що справляють довготривалий вплив на ті чи інші сторони суспільного життя — економіку, соціальну чи освітню сферу, тим самим вводячи в дію нову чи змінюючи існуючу державну політику.
За п’ятдесят з невеличким років офіційного існування науки про публічну політику (саме так її називають в англомовних країнах, визнаючи те, що вона здійснюється в інтересах «публіки» — суспільства, на противагу терміну «державна політика», що підкреслює визначальну місію держави в її розробці та здійсненні) були розроблені різноманітні моделі, що пояснюють процеси публічної політики і дають змогу зробити певні наукові передбачення подальшого перебігу подій. Перші «державницькі» уявлення про публічну політику, які можна описати коротко словами Томаса Дая — «те, що уряди вирішують робити або не робити», породили модель «чорної скриньки» (системи прийняття політичних і управлінських рішень) та раціонального (начебто) вибору, який (нібито) здійснює ця скринька. В цих моделях суспільству відводилася роль ОБ’ЄКТА, який вимагав задоволення владою своїх інтересів шляхом виконання політичних дій. Але вже в дев’яності роки двадцятого століття суспільство почало відігравати значно активнішу роль в управлінні своїм життям, і на світ з’явилися моделі мереж і спільнот політики, а видатні вчені-філософи запропонували комунітаризм і комунікативізм як основу вироблення і здійснення публічної політики в постіндустріальному суспільстві.
У цій статті я хочу розглянути політичні події останніх років з точки зору зміни моделей і підходів до публічної політики, спробувати пояснити нинішню ситуацію й передбачити можливі наслідки як у найближчій перспективі, так і віддаленому майбутньому.
МОДЕЛЬ «ЧОРНОЇ СКРИНЬКИ»
Як я вже говорив, одна з найперших моделей політичного процесу подає систему вироблення і здійснення політичних рішень у вигляді «чорної скриньки», що діє у суспільному «довкіллі», реагуючи на його запити, потреби, інтереси й очікування введенням в дію заходів загальнодержавного, регіонального чи галузевого характеру. Якщо заплющити очі на деякі процедурні розбіжності, конституційно ці «чорні скриньки» в усіх країнах дуже схожі між собою. Вони складаються з тих елементів, що займаються підготовкою рішень, тих, що ухвалюють рішення, і тих, що виконують їх або стежать за виконанням. Головною рисою, що відрізняє «чорні скриньки» в різних державах, є тип і склад цих елементів, а також характер зв’язків між ними в політичному процесі.
У сучасній світовій літературі прийнято виділяти чотири основних типи політичних систем за способами ухвалення і виконання політичних рішень: марксизм, плюралізм, елітизм і корпоративізм. (Українська наукова й публіцистична література чомусь нехтує цією типологією.)
Перший тип добре відомий старшому й середньому поколінню: тривалий час ми жили під владою одного центру підготовки, ухвалення й виконання всіх політичних, програмних і адміністративних рішень, який поєднував у собі законодавчу, виконавчу і судову влади. Суспільство для такої політичної системи завжди є лише ОБ’ЄКТОМ її діяльності, а взаємодія влади і суспільства виглядає як однобічна ДІЯ згори вниз. Державну політику в такій системі вирізняє високий ступінь економічної та ідеологічної раціональності, безперечна правильність рішень найвищого керівництва і замовчування управлінських і політичних помилок або, коли це неможливо, звинувачення в них зовнішнього ворога. (Достатньо послухати пояснення, яке ліві партії дають своєму провалу на парламентських виборах — винні всі, окрім них самих). Відповідно головним органом, що визначає державну політику, є виконавча влада. Можна згадати, як Верховна Рада СРСР за один день ухвалювала всі закони, розроблені Радою Міністрів під контролем Центрального Комітету КПРС.
Годі й говорити, що марксистська політична система не має нічого спільного з демократією. В індустріальному суспільстві така система може забезпечити (і забезпечувала в минулому — в сталінському СРСР і гітлерівській Німеччині) швидкий економічний розвиток завдяки здатності швидко зосереджувати ресурси на виконанні пріоритетних завдань. Проте, навіть раннє інформаційне суспільство виявляється несумісним з нею, і в процесі розвитку нації вона поступається місцем іншому типу — плюралістичній політичній системі.
Атомізоване масове суспільство марксистської доби нездатне свідомо консолідуватися навколо тієї чи іншої політичної сили, а тому складаються умови для виникнення цілого спектру малопотужних політичних партій, жодна з яких не має повної переваги над суперниками. Ці партії (часто безпідставно) претендують на представлення інтересів тих чи інших груп населення. Щось подібне спостерігалося в Україні, коли ринкова економіка робила перші кроки і нагадувала радше базар з намаганнями підприємців будь-яким чином отримати зиск і швидко витратити його на предмети розкошу. Так само й представники численних дрібних політичних партій прагнули досягти влади, щоб урвати собі політичні й економічні вигоди. В результаті на початку 1990-х років у нас сформувалася типова плюралістична політична система, яка практично нездатна була ухвалювати розвиткові політичні рішення. Хоча в ній уже спостерігається такий важливий елемент політичного ринку, як переговори, але далі базікання на вільну тему справа у цій системі не йде. Нездатність основних гравців досягати згоди з політичних питань швидко привела державу до кризового стану, а тому органом ухвалення політичних рішень цілком логічно стала виконавча влада на чолі з Президентом (пригадаймо право Президента видавати укази, що набирали сили закону за певних обставин), який ні за що не відповідав.
Оскільки плюралістична система не забезпечує прогресу в суспільних справах (хоча й забезпечує його в індивідуальному бізнесі причетних до влади), а тодішній Президент виявився нездатним на рішучі кроки, окрім програшу дострокових виборів, «рекетири політичного ринку» в особі наступного Президента, голів його адміністрації та ще кількох найвідданіших політиків у прагненні до монополізації цього ринку поступово сформували еліту, представники якої, навіть формально належачи до різних політичних партій, працювали однією командою політиків-управлінців. Кожен новий прем’єр-міністр походив з іншої партії або швидко створював свою. Зрозуміло, що ні про яку ідеологічну боротьбу в такій елітистській політичній системі мова не йде, вона стає все більше схожою на марксистську, оскільки все менше акторів бере участь у переговорах стосовно вироблення й ухвалення політичних рішень. Так само, як і в плюралістичній політичній системі, в умовах елітизму першу скрипку грає виконавча влада, що має міцну інституційну структуру, стійкі традиції й професіоналів з конкретних напрямків діяльності її підрозділів. Власне, до перетворення елітизму на марксизм залишалося дуже мало — довести до логічного вигляду політичну реформу, за якої лідер виконавчої влади має бути першою особою в Україні, за допомогою виборчих технологій сформувати елітну більшість в законодавчому органі, — і можна було б поступово знищувати дрібних конкурентів, залишаючи на плаву лише одну партію (яку саме — не мало б великого значення). Приклад Білорусі яскраво ілюструє цю тезу.
До президентських виборів усе йшло відповідно до складених за раціональною схемою планів. А потім почалося те, що вкотре підтвердило відмінність між математикою та суспільствознавством: усі раціональні й логічні розрахунки пішли на пси, коли гримнув Майдан. Я схиляюся до того, щоб саме цю дату взяти як початок нової політичної системи — корпоративізму. Оскільки схоже, що саме така політична система визначатиме найближчими роками політичне, економічне й суспільне життя України, зупинимося на ній детальніше.
«ПІДПРИЄМЦІ» І «ПОКУПЦІ»
За одним із визначень, демократія — це свобода робити за власним вибором будь-що з того, що в явному вигляді не заборонено законом. Тобто, ступінь демократії певною мірою визначається і тим, які закони (інакше кажучи, які політичні рішення) ухвалять ті, хто отримав з рук виборців право на це. Відповідно, ми — виборці — маємо обирати тих, хто ухвалюватиме зручні й бажані для нас закони, формуватиме й здійснюватиме публічну політику (відома в науці модель суспільного вибору).
Допоки ми жили в умовах марксистської, плюралістичної або елітистської політичної системи, нам було не те що байдуже, хто правитиме нами, — ми прекрасно розуміли, що хоч яким би був наш вибір, все одно «нагорі» вирішать по-своєму. Один з українських телеканалів як закляття повторював раз по раз: «Лише дванадцять годин за чотири роки влада залежить від нас». Звичайно, це була брехня — навіть ті дванадцять годин влада від нас не залежала. Аж тут гримнув Майдан.
Ні помаранчеві, ні біло-сині не усвідомили, що в якийсь момент часу, простягнувши руку по допомогу до населення, вони з пересічних політиків перетворилися на політичних підприємців, арена політичної боротьби — на політичний ринок, а політична боротьба — на політичні переговори. Раптом у деяких політичних партій з’явилися більш- менш постійні «покупці» чи «споживачі», для яких політичний товар, запропонований конкретними політиками, виглядав привабливо, і які почали приносити цим партіям «політичний прибуток».
В українському медійному дискурсі з’явився термін «венчурні партії». Журналісти, в абсолютній своїй більшості невігласи в політичній науці (не плутати з «політологією»!), чи то самі не зрозуміли, чи не схотіли пояснити його своїм читачам і вживали цей термін так само навмання, як і слова «прагматичний уряд», «порядок денний» та інші. Це означає «підприємницькі партії» — не плутайте з партією(ями) бізнесменів/підприємців. За висловом американського вченого Кінґдона, «політичні підприємці — це люди, які прагнуть інвестувати різного виду ресурси у сподіванні повернення їх у майбутньому у вигляді сприятливих для них публічних політик». Тобто, такі партії чи політичні діячі схильні вкладати в суспільство ідеї, матеріальні, фінансові, людські та інформаційні ресурси для забезпечення власного добробуту шляхом задоволення потреб тих чи інших груп в політичних та адміністративних послугах. Зрозуміло, що лише великі корпорації можуть робити справді значні інвестиції у вирішення суспільних проблем задля досягнення своїх політичних, економічних чи якихось інших цілей. При цьому корпорації вже не можуть, як раніше дрібні політичні партії, покладатися на власні ресурси — навіть Ахметову чи Порошенку не під силу наодинці утримувати діяльність Партії регіонів або «Нашої України», не кажучи вже про кадрові інвестування, народження, розвиток і реалізацію ідей, професіональне забезпечення й менеджмент на всіх рівнях суспільства. Таким чином, з одного боку, провал дрібних партій або партій, у яких не було чітко окресленого політичного товару (Народний блок Литвина), був цілком очікуваним, враховуючи утвердження в пост-Майданній Україні корпоративістської політичної системи, а з іншого боку, саме цей провал засвідчив її яскраво виражений корпоративістський характер.
Вигода, важливість і необхідність підтримки населенням корпорацій яскраво ілюструється оприлюдненими ЦВК даними про витрати політичних партій і блоків на виборчу кампанію загалом і в розрахунку на один голос. Хоча найбільші витрати зробили «регіонали», вони досягли і найбільшого результату, і високої ефективності, а взірцем у досягненні народної підтримки став БЮТ, чия ефективність найвища. А, скажімо, Народний блок Литвина і «Не так», витративши лише у 3—5 разів більше за БЮТ, мають ефективність у 50—70 разів нижчу! В умовах плюралістичної чи елітистської політичної системи лише комуністи могли похвалитися такою ефективністю.
З іншого боку, яка вигода суспільству, нам, простим громадянам, від утвердження корпоративізму в українській політиці? Щоб відповісти на це, застосуймо модель економічного ринку до політичних процесів.
Як уже згадувалося, політичні партії пропонують себе виборцям (споживачам) в якості провайдерів політичних та управлінських послуг. У марксистській, плюралістичній та елітистській політичних системах в умовах жорсткості управлінської структури й дефіциту ресурсів виборці (споживачі) не мали реального вибору. Фактично ж, як уже було показано, монополія на політичні й адміністративні рішення залишалася за виконавчою владою, яку населення не обирало. Тому різні «політичні підприємці» пропонували практично однаковий «товар», і значення мала його «обгортка» і «реклама», тобто, політичні технології й маніпуляції масовою свідомістю. Виняток становили хіба що комуністи і націонал-демократи, які вирізнялися досить чіткою ідейною позицією й мали своїх постійних «споживачів», проте їхні ніші на політичному ринку знаходилися на значній відстані від центру ухвалення рішень.
У результаті політичної реформи і впровадження пропорційного принципу виборів на політичному ринку з’явилися декілька (як показало життя, п’ять і трішечки) політичних підприємців зі своїми політичними вертикалями, своїм досить чітко окресленим політичним товаром і розгалуженою мережею його збуту. Ба більше, ці політичні підприємці знайшли своїх постійних споживачів, інтереси яких вони зобов’язалися задовольняти. Для Партії регіонів це налякане недолугою «українізацією» й перспективами європеїзації, виховане російськими ЗМІ, позбавлене сталінською індустріалізацією культурних коренів і пристосоване до життя за зарплатню робітниче населення Сходу і Півдня. БЮТ знайшов споживачів своїх політичних послуг серед критично мислячої частини населення центру України, де популярні соціал-демократичні ідеї й принципи (прошу не плутати з відверто консервативною СДПУ(О)). «Наша Україна» зуміла утримати біля себе частину ірраціонально-патріотичних антиросійських прихильників помаранчевого Майдану. Соціалісти стабільно зберігають репутацію «селянської» партії. І, нарешті, КПУ неминуче мала прийти до отриманого результату — тривале перебування в опозиції, як того вимагають догмати ідеології, примусило багатьох колишніх прихильників шукати нового «провайдера», і навколо партії залишилися виключно її вірні послідовники.
КРУГЛИЙ СТІЛ З ГОСТРИМИ КУТАМИ
Кожен політичний підприємець має свою політично-управлінську вертикаль («дилерську мережу»), і це також радикально відрізняє корпоративізм від усіх інших типів політичних систем. Тепер виконавча влада не зможе диктувати «прагматичні» рішення владі законодавчій, оскільки потужні підприємці, з яких складається і одна, і друга влада, мають свої політичні вподобання, представляють інтереси своїх клієнтів, на підтримку яких розраховують і в майбутньому, а отже, можна було б найближчим часом очікувати або революції (малоймовірна, проте не така вже й неможлива перспектива), або (скоріше за все) постійно діючих переговорів, причому на всіх рівнях — найвищому, обласному, міському чи районному і місцевому/сільському. Цікаво, як буде діяти складена майже виключно з «регіоналів» донецька чи луганська обласна рада у відповідь на рішення «помаранчевого» парламенту чи Кабміну? Як діятимуть на місцевому рівні партії, що не мають своїх представників у центральних органах влади? У кожному разі — або війна, або переговори, бо, схоже, троцькізмом у нас мало хто хворіє, а отже, важко очікувати варіанту «ні війни, ні миру, договору не підписувати, армію розпустити». Я схиляюся до переговорів — дуже вже багато опинилося в політиці бізнесменів, яким для збагачення потрібен спокій.
Процес вироблення і здійснення публічної політики в умовах корпоративізму містить помітну «горизонтальну» складову в сукупності акторів політики, до якої приєднуються ділові й недержавні (у тому числі міжнародні) кола, а також актори різних рівнів уповноваження. Безперечним позитивом корпоративістської системи є її відкритість, відносна прозорість, внаслідок чого можна очікувати низького рівня «соціальної ентропії» (у замкнених системах відбувається поступове «розупорядкування», посилення хаосу, що веде до «теплової смерті», тобто, до завмирання будь-якої діяльності всередині системи. Гарантією розвитку є обмін енергією з іншими системами) або, кажучи в термінах політичних наук, високої партисипаторності (учасницької активності) населення, його політичного структурування і в кінцевому підсумку утворення динамічного демократичного громадянського суспільства. Тобто можна сказати, що суть корпоративізму полягає у створенні можливостей для співпраці держави й особистості у виробленні публічних політик. Ці можливості забезпечуються існуванням «політичних підприємств» з їхньою ієрархією, яка носить і політичний, і адміністративний характер, а також осередків вираження і захисту інтересів суспільних/етнічних груп і окремих громадян.
Звичайно, як і будь-яка інша модель, корпоративізм не відображає абсолютно адекватно тих процесів, що насправді відбуваються у правлячій верхівці. Безумовно, як і будь-які підприємці, політики прагнуть монополізувати свій сегмент ринку, тобто, захопити право продавати споживачам лише свій товар. Мрії про політичну монополію чітко простежуються в заявах і Президента, який наголошує на єдності законодавчої й виконавчої влади на основі його програми, і лідера регіоналів, у якого для об’єднання є інші підстави. Навіть розмови і дії стосовно опозиції прямо випливають із прагнення до монополізації, оскільки інституційована опозиція отримає свій сегмент ринку і за законом не претендуватиме на чільне місце за владним столом, принаймні до наступних виборів. Політологи нині мало уваги звертають на «електорат», повторюючи помилку півторарічної давнини й не вбачаючи у місцевих громадах конкурентів великим політичним корпораціям. А дарма.
Місцеві органи управління вже найближчим часом опиняться за столом переговорів разом з потужними центральними гравцями. З іншого боку, місцеві ради і виконкоми при них найближче знаходяться до населення, до людей, і можна сподіватися на зростання нашого з вами безпосереднього впливу на їхню діяльність, а через них — і на діяльність центральних органів управління суспільним життям.
На цьому можна було б поставити крапку, але здивований читач запитає: «А де ж прогноз про те, що скаже Ющенко, зробить Тимошенко чи подумає Янукович? Якою буде коаліція і опозиція? Як житимемо далі?» Любі друзі (це не плагіат, я щиро), навіть після статевих стосунків з дев’ятьма чоловіками жінка не народить за місяць. Нам, громадянам, потрібен час, щоб далі вчитися розбиратися в тому, хто нас і як можна їх. Нам потрібна політична освіта, джерелом якої стане не якась одна політична сила, а уся політична система. А розум у нас є. Ми ж бо українці — включно з росіянами, євреями, поляками, арабами й усіма іншими, тими, хто хоче добре жити в багатій Україні.
