У статті «Слабка ланка» («День», №92 від 7 червня 2006 року) Євген Марчук на прикладі Криму рішуче поставив питання про те, чи володіє центральна влада ситуацією в, так би мовити, «регіональномовних» регіонах.
Ланки владного ланцюжка дійсно роз’єднуються, розтягуються, роз’їдаються іржею майже екстремістських заяв і дій. Справжні режисери дійства прикриваються місцевими владарями, які, у свою чергу, досить вправно висувають поперед себе частинку невдоволених громадян.
Представники місцевих опозиційних сил намагаються вбити декількох зайців: за гучними політичними претензіями відволікається увага від тихого проведення прихватизації власності, від комунальних та економічних промахів. Для цього витягнули на світ Божий підзабутий жупел НАТО, який досить вдало працював ще у радянський час, і, не довго думаючи, проголосили Крим територією, вільною від цієї організації. Зрозуміло, що існують певні місця, де абсолютно безкарно можна проголосити все, що завгодно: і зону, вільну від НАТО, а також від СЕАТО, СЕНТО, АНЗЮС, а на додачу вивільнитись від ДВ, СВ, КВ, УКВ та ФМ. Однак не можна втягувати в це регіони будь-якої країни.
Так, Україна проголосила позаблоковий статус і практично роззброїлась під гарантії відповідних держав. Але насправді виходить так, що проголошення Україною позаблоковості вважається неспроможністю захистити свої інтереси й ніби провокує всіх тих, хто звик безкарно втручатися у її внутрішні справи.
Це питання певною мірою пов’язане також із розвалом колишнього Варшавського договору. Варто замислитись над тим, що ж так уплинуло геть на всіх колишніх союзників Радянського Союзу, що вони рішуче обрали ПівнічноАтлантичний альянс?
Звісно, репутації НАТО завдано болючих ударів військовими операціями в колишній Югославії та, особливо, в Іраку. З іншого боку, ми також добре вивчили, яким чином може проводитися встановлення конституційного порядку на власній території.
Абсолютна більшість громадян України за взаєморозуміння, за спокійний діалог між усіма політичними силами, без проявів політичного екстремізму та втручань ззовні. Абсолютна більшість українців за позаблоковість країни, але за умови беззастережного виконання своїх зобов’язань усіма країнами- гарантами. А якщо гарантії не виконуються, то нас просто змушують обирати інший шлях. Нелегкий шлях вибору між поганим та ще гіршим. Україна виявилась заручником свого позаблокового статусу.
Погано, коли наші хлопці отримують гроші за добровільне виконання військових функцій в операціях НАТО замість того, щоб працювати у власній країні. Однак тим матерям та бабусям, які нічого не хочуть чути про Північно-Атлантичний альянс, потрібно знати, що, в разі успіху сепаратистського плану розвитку подій, їхні сини та внуки можуть стати гарматним м’ясом для іншої країни. Як це було вже не раз. Причому гарматним м’ясом другого сорту: навіть стовідсоткові росіяни (але народжені в Україні) назавжди залишаться для корінних росіян, як мінімум, «не своїми».
Можна тільки уявити, що робитимуть із солдатами другого сорту десь у Сєвероморську чи на Камчатці, коли навіть у стовідсотково «першосортних» дєдовщинщики віднімають ноги, нирки, а то й життя.
Матері України! Де ви тоді будете шукати правди? І чи знайдете? Спитайте в солдатських матерів Росії...
Ланцюгова реакція регіональномовного, антинатовського та наступних провокаційних «зарядів» призводить до поширення загальної радіації правового нігілізму в країні. Тепер деякі ради, підпорядковані обласним радам, можуть піти аналогічним шляхом і проголосити зони, вільні від обласних рад. І так далі, й таке інше. Важко навіть уявити, що подібний театр політичного абсурду відбувався б у регіонах будь-якої іншої стабільної країни.
Має рацію колишній міністр закордонних справ Грищенко: «Потрібно попередньо створювати зв’язок із громадськістю, щоб вона розуміла, про що йде мова в зовнішньополітичній сфері». Але важко серйозно сприймати його пропозицію про проведення роз’яснювальної роботи серед противників навчань представництвом МЗС у Криму.
Щоб не бути пустопорожніми критиканами, спробуємо додати деякі пропозиції.
Мешканцям південних та східних регіонів потрібно дати широкі можливості відчути свою близькість до європейських цінностей: для цього, наприклад, залучити закордонних інвесторів у сферу туризму та організувати туристичний відпочинок у Криму якомога більшій кількості військовослужбовців країн НАТО, які, зрозуміло, не будуть знаходитися при виконанні службових обов’язків. До речі, жодного дозволу Верховної Ради на це не потрібно.
Спробувати на міжнародному рівні залучити до участі в спортивних турнірах відомі спортивні команди. Наприклад, у тому ж таки Криму цікаво було б провести товариські футбольні змагання за участю «Челсі», «Арсеналу», «Баварії», «Динамо», «Шахтаря» та «Таврії».
Організувати європейський культурний прорив. Запросити до виступів у регіонах якомога більшу кількість відомих артистів із країн НАТО. Наприклад, виступ Pink Floyd міг би мати значно більший культурний ефект, ніж усі шансономовні артисти, разом узяті. Пол Маккартні, Мік Джаггер... Зрозуміло, що не всі з них погодяться. Але варто спробувати.
І головне — встановити порядок у власному інформаційному просторі. Складається враження, що подача абсолютної кількості програм кабельного телебачення йде на рівні елементарного зомбування: сто разів повторений викривлений домисел представляється фактом. Звернутися до відомих закордонних телекомпаній, які мають власні архівні відеоматеріали, з проханням безкоштовно передати невеличку частину з них українському телебаченню з метою перекладу українською мовою й транслювання окремим каналом.
Украй важливо вчасно зупинити спровоковану ланцюгову реакцію та поєднати всі ланки влади в розв’язанні головних державних завдань.
