На три дні, з 8 по 10 червня, Київ став осереддям толерантності, вітаючи інтелектуалів з 11 країн світу, які прибули для участі в роботі Міжнародного науково-теоретичного семінару «Мультикультуралізм. Націоналізм. Ідентичність».
Мета заходу — привернення уваги широкого загалу до проблем міжкультурного діалогу, толерантності та формування засад ціннісної інтеграції суспільства. Організаторами виступили «Міжнародний Центр Толерантності» (Україна), Центр політичної філософії (Казахстан) та Соломонiв університет (Україна).
Початком дискусії стала відкрита лекція професора Джозефа Агассі (всесвітньо відомого філософа, одного з найвидатніших учнів автора теорії «відкритого суспільства» Карла Поппера) — «Мультикультуралізм і національна держава». Активний діалог відбувся під час роботи круглого столу «Етнокультурна багатоманітність та національна єдність», де виступили професор П. Бальцерович (Польща), академік НАН України М. Попович, професор Я. Рабкін (Канада), професор Г. Фінін (Україна), професор Г. Горак (Україна), доктор Г. Бітюкова (Казахстан), народний депутат України О. Фельдман та інші відомі науковці, громадські та політичні діячі.
Це була корисна нагода обмінятися думками з філософами, політологами, істориками та правозахисниками з України, Ізраїлю, Росії, Білорусі, Казахстану, Таджикистану, Киргизстану, Азербайджану, Узбекистану, Польщі та Канади. Адже проблеми тероризму, націоналізму, мовної політики, релігійної та національної ідентифікації, а також націєтворення й державотворення в сучасних суспільних умовах, без перебільшення, стосуються всіх і кожного.
Як подолати конфлікт ідентичностей у сучасному світі? Пропонуємо погляд одного з учасників семінару, народного депутата України, голови правління Міжнародного Центру Толерантності Олександра ФЕЛЬДМАНА.
Упродовж останнього півсторіччя у світі спостерігається стійка тенденція до зростання кількості суверенних держав. Збільшується й чисельність населення, причому переважно за рахунок представників так званих незахідних цивілізацій і культур, які здійснюють усе більш відчутний демографічний та економічний тиск на більш розвинені країни Заходу. Ці фактори сприяють урізноманітненню сучасного світу: політичного, економічного та, особливо, культурного, але водночас призводять і до зіткнення різноманітних інтересів.
Саме на тлі конфліктів культурних інтересів та глобалізаційних процесів сьогодні формуються потужні культурно-цивілізаційні платформи, які після остаточної руйнації моделі двох ідеологічних блоків — комуністичного й капіталістичного — створять нову систему глобальних балансів. У світі також помітно слабшає роль ідеології, яка все більше поступається економічним та культурним чинникам.
Національні держави, в їхньому класичному розумінні, сьогодні вже не в змозі повною мірою забезпечити власний культурний суверенітет. Адже 100—150 років тому вони будувалися на фундаменті суто етнічності (мова — культура — територія), натомість зараз цю роль виконує складний синтез політичних, економічних, ціннісних, культурних, ментальних, інформаційних та інших засад. Тож цілком імовірно, що ХХI століття в історії людства стане добою конкуренції ідентичностей, або культурно-цивілізаційних платформ.
Європейський Союз сьогодні намагається впроваджувати інтегральну модель ідентичності — європейці. Тобто нову мультикультурну ідентичність, яка базуватиметься на толерантності до всіх меншин, передусім культурних. Така модель є ефективною з погляду безконфліктних територіальних розподілів і «мирних незалежностей», проте нещодавні події у Франції, Бельгії та Німеччині показали її недосконалість.
Історія знає й інші приклади створення наднаціональних ідентичностей. Один з яких — створення радянської супер- ідентичності на основі ідеології класового конфлікту. Цей проект, по суті, нівелював усе національне, точніше, відтворював його в бутафорських і нежиттєздатних формах. Як відомо, експеримент не вдався. При цьому саме ігнорування «національного» стало причиною фіаско моделі «хомо совєтікус» та подальшого відтворення на пострадянському просторі низки самостійних національних ідентичностей.
Частина цих проблем перейшла в пострадянський період і супроводжує зараз більшість із пострадянських країн: Абхазія, Південна Осетія, Нагорний Карабах, а також Придністров’я.
Україна також зіштовхнулася з проблемою внутрішнього мультикультуралізму. Останнім часом наше суспільство вийшло на рівень, на якому зіткнення різних етнокультурних ідентичностей стало першою реакцією на новий рівень свободи, який значно збільшився. У нашому випадку це не стільки проблема міжетнічного миру та співіснування представників різних народів на одній території, скільки питання неконфліктного, а бажано, інтегрального діалогу між представниками різних ідентичностей, які існують у рамках одного політико-державного утворення. Це питання пошуку загальних ціннісних орієнтирів, тобто того, що зазвичай називається національною ідеєю.
Так сталося, що політична логіка владного реваншизму, небажання поділяти політичні та етнокультурні цінності призводить до того, що на сьогодні ми маємо суперечливу й небезпечну ситуацію: одна країна — дві ідентичності. До того ж існують спроби неконструктивного вирішення цієї проблеми шляхом федералізму, мовного сепаратизму, розведення нації по різні боки мультикультурного українського суспільства. Певні політики використовують фобії, маніпулюють ідентичністю, нав’язують технологічні, штучно розроблені моделі етнокультурного самоусвідомлення для певної частини нації, примушуючи сприймати інших у негативному, навіть ксенофобному світлі. Але в такий спосіб замість єдиного, соборного й цілісного суспільства може з’явитися лише суспільство контр-ідентичностей, із притаманною йому політичною та ціннісною «ксенофобією» й абсолютно непрогнозованими перспективами.
Шлях до формування в Україні інтегративної моделі національної культури, коли різні етнокультурні ідентичності не самоізолюються, не виштовхують одна одну на периферію, а беруть безпосередню участь у націєтворенні, є безальтернативним та єдино можливим в умовах нашого внутрішнього різноманіття. Тож на політичному порядку денному сьогодні стоїть завдання — відійти від моделі «зіткнення ідентичностей» до інтегральної мультикультурної моделі, в основу якої покладений принцип етнокультурної толерантності. Запорука цього — отримання різними етнокультурними ідентичностями державних гарантій розвитку, привернення недекларативної уваги влади до проблем міжнаціональної сфери, а також започаткування традиції діалогу як основного засобу вирішення суспільних проблем і протиріч. Необхідно, щоб можновладці нарешті визнали важливість етнокультурної сфери, в якості націєтворчого й державотворчого чинника, а не лише як скарбницю архаїки та екзотики.
Сучасна українська культура в умовах, коли суспільство реально відкрилося європейським ідентичностям, має всі можливості для засвоєння якісно нового типу культурної взаємодії. Але для цього потрібно подолати принаймні дві хибні новітні політичні традиції. З одного боку — це маніпулювання етнокультурними цінностями в логіці політики. А з іншого — пасивність і бездіяльність держави в міжнаціональній сфері. Усе, що потребується сьогодні від української влади, — бути вмілим модератором етнокультурного процесу.
