Євпаторія настільки сподобалася батькові, що наступного року він вирішив знову поїхати туди й знов оселитися біля Мойнакського лиману. На цей раз до нас забажали приєднатися дядько Борис та тітка Клава. Зі своїми родичами батько будь-які стосунки припинив, їхні фотокартки та адреси подер на дрібні шматочки й попалив, адже йшов 1937 рік, і цим усе сказано. Що ж до маминих родичів, то тітка Клава була в усіх відношеннях цілком невинна, а дядько Борис ґрунтовно перевірений (він щойно вступив у партію). Зараз я розумію, що це нічого не гарантувало, але батько завжди мав певні ілюзії. До того ж він так вихвалявся цією «благодатною Євпаторією», що Борі нестерпно закортіло їхати туди, Клава ж сказала, що вона ставиться до поїздки індиферентно (це її найулюбленіше слово), отже, принаймні, не проти неї.
Було вирішено, що наша сім’я дорогою заїжджає в місто зі зловісною назвою Дніпродзержинськ, де на якомусь металургійному заводі «жив, працював і боровся» під проводом партії Леніна-Сталіна дядько Боря. Він там не тільки боровся, а й мав справжню квартиру (ми жили в найманій, «у хазяїна»). Від дядька нещодавно втекла з дочкою його колишня дружина Зоя, бо ночами, замість робити діло, він дошкуляв їй вивченням історії партії. Отже, ми всі могли переночувати в нього зовсім вільно. Так ми й вчинили, тим більше, що приїхали вже вночі й нічого не хотіли, тільки спати.
Рано-вранці дядько збудив усіх нас криком: «На зарядку становись!» Він щойно склав норми на значок БГТО й, не гаючи дорогоцінного часу, взявся готувати значно складніший комплекс ГТО*. Ми, звичайно, жодними зарядками не займалися, комплексів не мали й не складали. З мене було досить того, що я цілими днями гасав по садибах наших сусідів у Жмеринці й щонеділі ходив разом із батьком у дальні прогулянки до славетних подільських лісів. Отож ми сяк-так подригали руками й ногами, аби хоч якось задовольнити настирливого дядька, й «організовано» пішли разом із ним на Дніпро купатися. Боря хвалився, що він наглянув таке місце, де ніхто не купається — обставина суттєва, бо в ті далекі часи купальні костюми тільки-но почали з’являтися в столичних магазинах, а до нашої Жмеринки ще не дійшли.
Ми знайшли вільне місце між великими чорними баржами. Обабіч палахкотіли вогнем і вивергали жовтий дим якісь гіганти металургії. Батько незадоволено покрутив носом, але Борис із гордістю промовив: «Раньше мы не имели химической промышленности — теперь она у нас есть», — тов. Сталин, «Вопросы ленинизма», стр. хyz». (Звиняйте, але сторінку я одразу викинув із голови).
Та Дніпро є Дніпро. Поки я намагався збагнути величезні розміри цієї ріки, батько без зайвих розмов скинув увесь одяг (тітці Клаві було сказано індиферентно сидіти носом до баржі) й з розгону плигнув у воду. Він виринув, швидко поплив від берега, а потім зупинився й закричав до Борі:
— Куме, пливіть до мене!
Але дядько Борис оце був виклав годинника й як раз відміряв десять хвилин, спортивною наукою відведені на «остигання» організму перед входженням у воду. То ж батько підплив, наставив долоню вертикально, кілька разів побризкав на нього й сказав:
— Плюньте на свою теорію, лізьте у воду.
Та Борис сидів непорушно, не відриваючи очей від годинника, й тільки промовив:
— Куме, пливіть, куди хочете, а на мене не бризкайте.
Батько й поплив собі, а я підійшов до води, нерішуче ступив кілька кроків, аж поки вода не стала мені по коліна. Тоді нагнувся й занурив руки по лікті. На більше я не наважувався, бо плавати зовсім не вмів. Поки я так стояв, мучився та давав собі обіцянки навчитися плавати, батько заплив далеко й відпочивав, лежачи на воді. Мама, що спокійно сиділа в сукні на березі й вишивала, повернулася до Борі й сказала:
— Та вже йди купатися... — й раптом скрикнула: — А що це з тобою?
Я оглянувся. Дядько Боря був весь вкритий коричневими плямами, які на наших очах темнішали. Там, де вода вже висохла, вони були чорні. Мама почала щосили кликати батька:
— Мерщій сюди! З Борею погано!
Поки батько приплив, процес пофарбування Борі завершився. Він виглядав, як леопард, хіба що чорні плями були різного розміру й розставлені більш хаотично.
— Нащо ви, куме, мене чимось забризкали? — спитав він голосом, в якому не було звичайної для нього штучної бадьорості. — Це, мабуть, з якогось цеху розчин у воду спустили, а може, з баржі...
— Дурниці, — сказав батько, — було б вам пливти зі мною. Плигайте у воду, все змиється.
Але мама уважно придивлялася до батька й трохи мінялася в обличчі.
— А ти, Дімусю, теж чорнієш, тільки всюди.
Я глянув на батька. Справді, він, коли роздягався, був біліший. Усі так і вп’ялися в нього очима. Повернула голову навіть до всього індиферентна тітка Клава, хоч батько був голий. Та недовго бачили ми перед собою мого тата. За кілька хвилин замість нього вже стояв негр. Мені навіть здалося, що й губи його стали товстішими, як то має бути в негра. Та раптом блискавкою в голові у мене майнула думка: «А що, як я також?» Авжеж! Мої руки від пальців до ліктів ставали чорними, ноги темнішали нижче колін. Тепер мама кинулася до мене.
— Що за панікерство, — заговорив Борис. Він уже оговтався й знову був оптимістом. — Марш додому й — милом, милом. Усе буде гаразд.
На жаль, удома виявилося, що мило цю фарбу не бере.
«Далеко простягає хімія руки свої в справи людськії», — казав М. Ломоносов і мав таки рацію.
Кілька годин усе товариство бурхливо обговорювало, чи здавати квитки до Євпаторії й скільки на цьому доведеться втратити. Борис як керівна й спрямовуюча сила категорично наполягав: їхати. Негри, мовляв, борці з колоніалізмом, татові гарантоване гарне ставлення з боку радянських людей. Мама була обережніша.
— Ти ж, Дімочко, весь час мовчи, не дай Боже сказати щось російською. Одразу заарештують, подумають, що перефарбований диверсант. А так — раз негр, то нічого не розуміє й нічого сказати не може.
Виїжджали ми, на щастя, пізно ввечері, а в темряві всі, як негри. Тільки провідник, присвітивши ліхтариком, спитав тата підозріло:
— Ваш квиток, товаришу.
— У мене, в мене на всіх, — закричала мама.
Ми зачинилися в купе й поснули. На ранок уже були в Криму. Провідник прийшов пропонувати чай, але мама сказала, що вони (такі, як тато) чаю не п’ють, лише сік із кокосових горіхів. Тато мовчав, часом показував білі зуби в широченній посмішці.
Після станції Джанкой біля нашого купе зібралося ціле збіговисько. Спочатку заглядали скоса, мовчки, потім одна жінка сказала:
— Он як у людей буває, такого чоловіка знайшла. Ну, ви собі як хочете, а я б не змогла.
— А то не має значення, аби він зміг, — заперечила друга, — а по всьому видно, що ще й як може.
— Що ви таке говорите при дітях? — спалахнула перша (я, правда, якщо рахувати дітей, був у однині).
— Не в тому проблема, — забрав голос високий огрядний чоловік у золотому пенсне. — Мушу зізнатися, я не розумію феномен хлопчика. Я — біолог-спеціаліст, і до сьогоднішнього дня був абсолютно переконаний у принциповій неможливості реалізації такого фенотипу при наявності вказаного генотипу. Зверніть увагу на нерівномірний розподіл забарвлення шкіри дитини. З точки зору хромосомної теорії, кожна клітина несе повний набір хромосом. Забарвлення не може бути неоднорідним, жодні химери генетично неможливі. Але ж... його величність факт, якщо хочете, експеримент... Ні! Рішуче не розумію!
— Хто це тут проповідує монархічні ідеї? — озвався з верхньої полиці дядько Борис. — У нас, в основному, побудовано соціялізм, країна під керівництвом товариша Сталіна впевнено крокує...
Біолог несподівано пополотнів, навіть золоте пенсне його поблякло, й раптом усе масивне тіло спеца зникло, як привид. Я глянув у коридор, але втекли й жінки, тільки чути було, як клацають клямки замків на дверях купе.
Першу атаку було відбито. Дядько Борис, як майбутній значкіст ГТО, легко спустився на руках із верхньої полиці, хоча зросту йому забракло, аби дістати ногами до підлоги, й у кінці він мусив стрибати.
— Класовий ворог не дрімає, — сказав він. — З якого купе цей тип? — спитав мене.
— Гадаю, він уже встиг скочити з поїзда на ходу, — припустив я.
— Заспокойся, Борічко, — сказала мама. — Причини двері й подивись краще на себе в дзеркало. Знімай з голови хустку.
Дядько закрив купе й розмотав шмат полотна, яким була перев’язана його голова. Нічого особливо страшного не було. Бризки в основному потрапили йому на груди й живіт, зараз їх надійно приховували майка, сорочка та ще й френч. Обличчя ж було майже чистим. Лише на лобі, на самій середині, над переніссям, чорніла пляма, яка буває в індійських танцюристок, тільки дещо більшого розміру. Цим, однак, подібність Борі до танцюристок і вичерпувалася. На відміну від їхнього легковажного вбрання, яке прикриває лише найнеобхідніше, партійну тужурку дядька можна було глухо застібнути на всі ґудзики, хоч це й виглядало б зовсім недоречно в липні та ще й в Євпаторії. Я вже не кажу про те, що ноги в індусок були вдвічі тонші, але й удвічі довші за дядькові.
Та поїзд уже наближався до Євпаторії. Мама спритно пов’язала Борисового лоба імпровізованою хусткою, зліквідувавши цим єдиний елемент його подібності до жагучих красунь далекої Індії. Ми вийшли на перон.
Вийшовши, мама сказала дядькові Борису:
— Ти тут не крутися у своїй чалмі, а хутко біжи та найми якусь підводу в татар, вони стоять навпроти вокзалу.
Борис побіг, а тим часом біля нас зібралася ціла купа цікавих. Не знаю вже, хто з нас більше дивував публіку: тато — стовідсотковий, але німий негр, чи я — з білим обличчям, але з чорними руками та ногами.
— А ну, задери штанину, чи там справді біле, — просили мене.
— Як молоко! Як же це так! Ну чудеса! Чому все-таки ти не сірий? А що твердить генетика?
Генетики я не знав. Нарешті один чоловік сказав, що бувають же вороні жеребці в білих «носочках», себто «в шкарпетках». Але хтось із публіки заперечив, що таке вивели штучно, а тут усе, мабуть, природно. Мама підтвердила, що природно, й усі безпідставно заспокоїлися.
Увага перекинулася на батька.
— Чому твій тато нічого не говорить?
— Та він лише недавно приїхав, — втрутилася мама.
— Ото молодець, зробив дитину та й поїхав на вісім років!
— Та ж його імперіалісти до нас не пускали, — виправдовувалася мама.
— І жодного слова не знає? Навіть «хліб»?
— Чого ж, «хліб» знає. А ну скажи, Дімочко, — це я його так називаю, бо по-африканськи складно, — пояснила вона.
— Хлип, хлип, — сказав тато.
— Це — хліб.
Усі засміялися, зааплодували.
— А яке ж його справжнє ім’я? — поцікавився хтось.
— Звати, звати як, скажи, — закричала мама татові.
— Нггрбуммгнуабу, — прогарчав тато, тицяючи себе чорним пальцем у груди. Потім подивився на всіх своїми голубими(!) очима й додав:
— Рус — карашо... Дьюшпа! — несподівано закричав він.
Усі були в захваті.
— Молодець! Скоро добре говоритиме російською.
Хтось згадав: «Да будь я и негром преклонных годов...» Розмова набула політичного характеру. Кожен хотів задемонструвати свою палку любов до радянської влади.
— Імперіалісти — харакірі! — закричав батькові один чоловік, проводячи долонею чомусь по шиї. Я захотів показати свою освіченість.
— Харакірі — це по-японськи. Він не розуміє. Крім того, самураї роблять харакірі на животі.
— А як же йому сказати? — поцікавився нищитель імперіалістів.
— Кажіть «чік-чік». Це я його так навчив.
— Чік-чік самураїв, чік-чік імперіалістів! — заволав борець за свободу колоніальних народів.
— Родному Сталіну ура! — почулося ззаду. Це надходив дядько Борис. Усі закричали:
— Ура!
Після трикратного «ура» Борис схопив валізу та сумку й скомандував:
— За мною!
Ми підхопили речі й побігли, а за нами — цілий хвіст публіки. Але татарин запротестував:
— Мій осел везе п’ять чоловік! Решта хай наймають інших.
Натовп розсіявся по привокзальній площі в пошуках транспорту, хоча кілька надто цікавих потягнулися за нами.
Тямущий татарин швиденько скерував свого віслючка в якийсь провулок, і ми відірвались від переслідувачів. Коли виїхали в степ, мама сказала:
— А тепер послухайте мене. Ваше щастя, що Боря так швидко знайшов Ахмета з віслюком. Якби натрапила міліція, були б ми бідні. Версія в нас зовсім дурна, а сказати правду — не повірять.
Вона заспокоїлася лише тоді, як ми заїхали нарешті у двір нашого нового господаря й опинилися за високим муром з черепашника — жовтого каменю, з якого в Криму будували тоді геть усе.
Спека була страшенна, й дядько Борис із величезною насолодою зняв із себе тужурку, перевірив, чи на місці партквиток, і залишився, зрештою, в самих трусах. Наш привітний господар, сівши навпочіпки, довго роздивлявся плями на тілі дядька, плював на них, тер пальцем, цокав язиком. Нарешті зморшки на його лобі зникли, й він упевнено оголосив, що існує один і тільки один засіб, який допомагає взагалі від усього, а тим більше, від нашої біди. Це ропа з Мойнакського лиману. Вона роз’їдає й змиває все. Та й лікує все.
— Моя кобила, — розповів Ахмет, — минулого року десь з’їла бите скло, й от-от уже мала здохнути. Я затяг її в лиман по пузо у воду, вона постояла там кілька годин і весела та здорова прибігла додому.
Тітка Клава спитала, чи лікує ропа ревматизм та інші панські хвороби. Ахмет відповів, що саме ревматизм усі тут і лікують.
Мама поцікавилася, чи лікують на лимані плоскостопість, маючи на увазі мою ваду, й Ахмет запевнив, що за тиждень вона забуде про будь-яку плоскостопість її дитини.
Тоді батько спитав, а чи можна тут вилікувати старече слабоумство, й тут Ахмет заявив, що ропа з лиману — це перший засіб проти старечого слабоумства.
Дядько Борис, у свою чергу, захотів дізнатися, чи лікує ропа імпотенцію, й Ахмет сказав, що імпотенція проходить у безпартійних уже на третій день, а у членів партії — за місяць. Дядько дуже розсердився на кляте озеро за таку дискримінацію комуністів і сказав, що туди не полізе. А озеро треба на Соловки.
— Як, куме, ви це зробите, воно ж не людина, — здивувався тато.
— Дуже просто, — заперечив Борис. — Побудувати канал і перекачати всю воду на Соловки. Зараз техніка все може, а ми вже в основному завершили індустріалізацію країни.
Та мама сказала:
— Ти, Боря, не гарячкуй, роби, як Ахмет радить, поки тебе самого туди не заслали.
Отож, коли настали сутінки, ми всі: чорні, білі, плямисті й такі, як я — з незрозумілим фенотипом, вирушили на Мойнаки. Я очистився першим. Батькові ж було таки непереливки. Йому довелося занурюватися у воду з головою, а це на Мойнаках не дуже приємно: як очі не затуляй, а ропа проникає й пече, хоч кричи, хоч плач. Через це й Боря трохи поморочився з плямою на лобі. Та як би там не було, за якісь півгодини ми стали звичайними білими людьми, а дядько Борис сказав, що, хоч він і член партії, а йому таки полегшало, й уже завтра зранку він почне шукати собі нову, політично «підковану» жінку.
* ГТО — «готов к труду и обороне»,
БГТО — «будь готов к труду и обороне» (нижчий ступінь готовності як до першого, так і до другого).
