Продовження. Початок у № 80
5.КОМПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКА НОМЕНКЛАТУРА НА ЧОЛІ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Уже зазначалося, що крах СРСР і радянського ладу — це різнопорядкові явища, які злилися в повсякденній свідомості в щось єдине, оскільки відбулися одночасно. Слід розвинути цю тезу, підкреслюючи вже не різнопорядковість обох явищ, а те, що їх об’єднує: крах цивілізації, заснованої на доктринальному запереченні приватної власності. Соціально-економічний лад — це категорія, безпосередньо пов’язана з населенням, народом, нацією. Держава — це категорія, пов’язана, перш за все, з політичною елітою. Отже, розглянемо еволюцію української політичної еліти.
Намагаючись витруїти зі своєї свідомості постулати марксизму-ленінізму, наша інтелектуальна еліта ухопилася за цивілізаційний підхід до вивчення минулого, запропонований англійським істориком А. Тойнбі. Історія України стала висвітлюватися, як поле бою західної та євразійської цивілізацій, католицького й православного світоглядів. Але на сучасні політичні, соціально-економічні й культурні процеси вирішальною мірою впливає тільки нещодавнє минуле. Недаремно країни Центрально- Східної Європи називають посткомуністичними або пострадянськими. Україну слід назвати на додаток постгеноцидною країною. Упродовж кількох десятиліть політично активна частина українського суспільства, його інтелектуальний потенціал систематично й цілеспрямовано винищувалися. 1932 — 1934 рр. Сталін переламав хребет волелюбному українському селянству та національній інтелігенції, яка вийшла з селянського середовища, а 1937 року спеціально потурбувався про те, щоб у ситуації масового терору знищити весь склад політбюро ЦК КП(б)У.
Партія більшовиків створювала для радянських громадян «світле майбутнє» під гаслом ліквідації приватної власності на засоби виробництва. Компартійні комітети будувалися за принципом «демократичного централізму», в результаті чого вся повнота влади над суспільством, державою й самою партією зосереджувалася на вершині — в політбюро Центрального комітету РКП(б) — ВКП(б) — КПРС. Націоналізована (усуспільнена) власність на засоби виробництва за цих умов залишилася приватною, але сконцентрувалася в кількох людей, які керували державною партією.
Побудова комунізму повинна була забезпечити, як твердили пропагандисти, розподіл матеріальних і культурних благ між членами суспільства за потребами. Оскільки держава могла задовольняти лише мінімальні, на грані виживання, потреби, то комуністичне будівництво здійснювалося під маскувальною оболонкою побудови соціально-економічного фундаменту соціалізму. Встановлена більшовиками в перші місяці після жовтневого перевороту політична диктатура трималася спочатку тільки на терорі. Утворення (теж за допомогою терору) соціально- економічного фундаменту для політичної диктатури поставило в матеріальну залежність від держави кожного громадянина країни.
Багатонаціональною союзною державою керувала компартійно-радянська номенклатура. З легкої руки радянського емігранта Михайла Восленського її назвали новим привілейованим класом. Насправді цей клан (а не клас) керівників мав абсолютну владу над підлеглими, але був цілком безправним перед начальниками. Номенклатурний клан являв собою нервову систему створеної більшовиками держави-комуни й жорстко контролював усі громадсько-політичні та профспілкові організації, які теж будувалися за принципом «демократичного централізму». Але він був не носієм, а провідником диктатури, здійснюваної керівниками партії, а в період 1929 — 1953 рр. — особисто Й. Сталіним.
Після смерті Сталіна систематичний відстріл керівних кадрів припинився, але інституційне становище компартійно-радянської номенклатури не змінилося. Як і раніше, її безмежна влада над суспільством пов’язувалася з посадою. Позбавляючись посади, людина втрачала все й ставала маргіналом. Не слід дивуватися, що крах радянського ладу представники номенклатури зустріли без жалю. Головним для них було зберегти владу. Після зникнення диктатури керівників КПРС ця влада набувала іншого, більш принадного змісту.
Тоталітарна конструкція влади наскрізь пропалила соціальне середовище в Україні. У республіці не залишилося матеріальних проявів дорадянських соціально-економічних і політичних структур. Залишилося тільки відчуття національної окремішності, яке об’єднувало атомізоване комунізмом суспільство. Незважаючи на істотні регіональні відмінності, громадяни України продовжували відчувати себе єдиним народом і проявили непохитну волю до суверенізації своєї республіки. Випестувана Кремлем компартійно-радянська номенклатура зрозуміла це. Коли в Москві почали боротися за владу М. Горбачов і Б. Єльцин, тоді вона повернулася обличчям до свого народу.
На початку 90-х рр. революція визрівала в країні, перенасиченій радіо- й телеприймачами, з розвинутою мережею газетних видань. Завдяки сучасним засобам масової інформації народ ставав безпосереднім учасником політичних подій. За цих умов громадська думка стала для представників політичної еліти більш вагомим чинником за той лад, у рамках якого вони були виховані. Найбільш яскраво це проявилося у Верховній Раді УРСР під час прийняття Декларації про державний суверенітет. Рушійні сили національної революції в Україні формувалися безпосередньо в ході революційних подій. На ходу в революцію включалися так звані неформальні організації, об’єднані Народним рухом України. Одночасно визначали свою позицію в революції мільйони громадян усіх національностей, які працювали або несли службу в структурах союзного підпорядкування. Переважна частина представників Компартії України висловилися за суверенізацію республіки й власної партії. Цього не могла не врахувати компартійно-радянська номенклатура, яка пройшла випробування першими вільними виборами до Верховної Ради УРСР та місцевих рад 1990 року, й зберегла за собою всі важелі влади. У парламенті їй протистояла Народна рада, яка складалася здебільшого з членів Народного руху України. Однак вона могла лише вносити пропозиції. Приймала або не приймала їх компартійно-радянська більшість депутатів.
Саме вона в грозовій атмосфері, яка створилася після провалу путчу 19 — 23 серпня 1991 року, діяла швидко й рішуче. 24 серпня разом з опозицією вона проголосувала на позачерговій сесії Верховної Ради за незалежність України й департизацію державних органів, установ та організацій, а також армії та правоохоронних органів. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю й забезпечити її конвертування. 25 серпня президія Верховної Ради, в якій більшість складали представники компартійно-радянської номенклатури, прийняла указ про націоналізацію власності КПУ й КПРС на території республіки, а 30 серпня — Указ «Про заборону діяльності Компартії України». Чи можна сказати, що вона діяла проти власних інтересів?
Навпаки! Радянській номенклатурі стало небезпечно залишатися в партії, яка вже не приносила дивідендів, тому що втратила державний статус. Політична еліта пересіла в радянські крісла — до Верховної Ради включно, які давали реальну владу. Тому вона легко відцуралася від своїх колег, які не встигли переорієнтуватися й продовжували займати керівні посади в компартійних комітетах.
Політична еліта була недосвідченою, тому що її раніше привчали виконувати лише вказівки союзного центру. Ринкові перетворення вона здійснювала шляхом сліпого копіювання рішень, опрацьованих або в Росії, або в країнах розвинутого ринку. Як правило, закони, що приймалися за порадами західних експертів, були відірваними від реальності. Невідповідність між новим законодавством й економічною практикою призводила до істотного послаблення впливу держави на розвиток економіки. Так в Україні створювалась основа для криміналізації народногосподарського життя.
Позапартійність пострадянської еліти була результатом заборони КПРС і низького рейтингу політичних партій. До «партії влади» увійшли лише ті представники колишньої номенклатури, які пройшли чистку виборами. Серйозних конкурентів у них не виявилося. Ті, хто намагався під антикомуністичними гаслами витіснити компартійних функціонерів, зазнавали здебільшого невдач. Кваліфікація мітингових політиків була низькою.
6. ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ
У середині 90-х рр. в Україні вже сформувався практично весь спектр політичних партій — лівого, правого й центристського спрямування. Міжпартійні суперечності набули гостроти, хоча половина партійних лідерів у минулому мала квиток члена КПРС. Багатопартійна система існувала сама собою, на певній відстані як від основної маси населення, так і від владних структур. Залишалося незрозумілим, яка партія перебуває при владі, а яка — в опозиції. Тим не менше, виникли передумови для структурування політичного життя. Суспільство переставало бути атомізованим, тобто роз’єднаним на персональному рівні.
Нездатність або небажання українських законодавців опрацювати прозорі схеми приватизації великої промисловості не зупинили цього процесу. Приватизація пішла за найбільш невигідною для основної маси населення схемою: почали виникати нерегульовані законом кланово-монополістичні об’єднання. Використовуючи зв’язки з представниками виконавчої й законодавчої влади, вони забезпечували собі надприбутки, а державі завдавали величезних збитків.
За 1991 — 1993 рр. у приватну (в тому числі кооперативну) власність були передані тільки 3,6 тис. підприємств та організацій — переважно дрібних. Кампанія приватизації, здійснювана під контролем президентської адміністрації Л. Кучми в узгодженні із законодавчою владою, докорінно змінила українську економіку. Кількість об’єктів Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, які залишилися в державній власності, наприкінці 2001 р. була такою: в промисловості — 2808 з 97637, в будівництві — 1772 з 53530. Власниками роздержавлених об’єктів ставали ті, хто мав хист до підприємництва, поєднаний із владою. Номенклатурники разом із радянськими тіньовиками, підприємливими комсомольцями та напівлегальними кооператорами доби перебудови й ватажками кримінальних структур юрмилися навколо об’єктів державної власності, відриваючи від неї найбільш ласі шматки. Тривала відсутність законів і регулюючих процедур у галузі приватизації була не випадковою: вони заважали б процесу, названому в народі прихватизацією.
Вагома частка народного господарства країни була поділена між невеликою кількістю олігархів. Виникли могутні фінансово-промислові групи (ФПГ), які об’єднували технологічно пов’язані між собою підприємства й працюючі з ними банки.
Оцінюючи результати ринкових реформ, які розпочалися 1994 року, слід узяти до уваги таке: ніхто не зміг би запропонувати раціональний спосіб приватизації заводів і фабрик, які впродовж трьох поколінь перебували в державній власності. Так само тільки пов’язані з державою потужні ФПГ, які утворилися на базі супермонополізованої неконкурентоспроможної економіки, мали шанс прорватися на світові ринки. Однак фактом залишається те, що монополістичні об’єднання забезпечували собі надприбутки завдяки зрощенню з представниками виконавчої й законодавчої влади.
Ідентичні процеси відбувалися й у Російській Федерації. Прагнучи утримати пострадянські країни в орбіті свого впливу, Б. Єльцин потурбувався про те, щоб вони діставали від РФ енергоносії за цінами, нижчими від світових. Схеми виробничих зв’язків між Західним Сибіром і Донецько-Придніпровським економічним регіоном залишилися приблизно такими, якими були в радянський час. Одержуючи дешевий газ, власники металургійних заводів добивалися здешевлення своєї продукції й могли пропонувати на зовнішніх ринках прийнятні для споживачів ціни. Якщо на початку 90-х рр. компартійно-радянська еліта прагнула відгородитися від Росії ідеологічними бар’єрами у вигляді державної символіки УНР, то на початку 2000 х рр. почав складатися союзміж державними інститутами РФ, які контролювали економічне життя у своїй країні, й тими українськими олігархами, які були, як і раніше, зацікавлені в безперебійному постачанні дешевих енергоносіїв.
Американський професор шведського походження Андерс Аслунд, який вивчав характер ринкових реформ у Росії, Україні й Киргизії, назвав український посткомуністичний режим державою вишукувачів ренти (rent seekers state). Рентою в специфічно посткомуністичному значенні цього терміну він вважав доходи, які багатократно перевищували прибуток, одержуваний від підприємництва в конкурентному середовищі. Основними шляхами збагачення представників «партії влади» було надання їм або їхнім родичам у власність за символічну ціну великих підприємств, а також отримання ними в обмін за «сприяння» в підприємницькій або політичній діяльності готівки в іноземній валюті.
Чи винні в ситуації, що склалася в Україні на початку нового століття, конкретні політичні діячі або вся політична еліта? Сумніватися в цьому не доводиться. Вони побудували на рештках суспільно-політичного ладу, що самозруйнувався, ту конструкцію, для якої А. Аслунд знайшов непривабливий термін. Але не треба, мабуть, вимагати від таких діячів того, на що вони органічно нездатні. Вони дбали про власні інтереси, а суспільство в його атомізованому стані було неспроможне перешкодити їм.
Поступово, однак, в українському суспільстві сформувалися економічні й політичні структури, здатні на повний голос заявити про свої інтереси. Конфлікт між «партією влади», яка була уособленням комуністичного минулого, й суспільством, в якому відбувався процес самоорганізації, ставав у цих умовах неминучим. Народ не допустив появи в Україні жахливого мутанта — комунофеодалізму з капіталістичним обличчям.
Соціальний катаклізм, пов’язаний з президентськими виборами 2004 року, не всі вважають революційною дією. Ми звикли, що «справжня» революція супроводжується громадянськими війнами й великою кров’ю. Однак у ці місяці ми пережили катаклізм, який змінив усіх нас, а не тільки поміняв керівників.
На початку ХХI ст. у середині «партії влади» стали помітними зміни, викликані процесом самоорганізації суспільства. Ці зміни не мали інституціоналізованої або персоналізованої чіткості. Керівник антикомуністичної партії або так званий олігарх міг бути наближеним до центру влади й стояв з одного боку барикад, але назавтра він виходив із президентського оточення й переходив на інший бік. Такі переходи були й є частиною загальної трансформації суспільства.
Свідченням визрівання громадянського суспільства стала нова розстановка політичних сил напередодні парламентських виборів 2002 року й президентських виборів 2004 року. Суперечності в лівих партіях зазнали якісної зміни: вперше комуністи й соціалісти опинилися по різний бік барикад. Суперечності в «партії влади» так само зазнали якісних змін: уперше вона поділилася на тих, хто під гаслами повернення в Європу підштовхував країну до зворотного шляху, і на тих, хто пов’язував своє політичне майбутнє з утвердженням демократії. Під час парламентських виборів 2002 року визначився поділ ФПГ на два табори.
Монополістичні об’єднання, які контролювали важку промисловість і створили потужні банки, були такими само елементами самоорганізації суспільства, як і політичні партії правого спрямування, незалежні профспілки та всі інші «неформальні» (використовуючи термінологію кінця 1980-х рр.) структури. За швидкістю й результативністю самоорганізації вони закономірно випереджали інші структури суспільства, які могли б обмежувати їхні гіпертрофовані претензії на власність і владу. Прагнучи закріпити це випередження, олігархи почали створювати власні політичні партії, здатні вписатися в конституційну систему й захищати їхні інтереси в органах влади. Першим на цей шлях став П. Лазаренко, який за лічені місяці розбудував регіональний блок «Громада» й спромігся подолати з ним чотиривідсотковий бар’єр на парламентських виборах 1998 року.
Самоорганізація самих ФПГ також відбувалася з різною швидкістю. Спочатку сформувався дніпропетровський клан, у представників якого були давні, з радянських часів персональні зв’язки з центрами влади в Москві та Києві. Пізніше зміцнів донецький клан, який розвинувся на тій же виробничій базі. Донецько- Придніпровський економічний район, що утворився внаслідок трьох послідовних фаз розвитку (в дореволюційній імперії, під час перших п’ятирічок і в 50 — 60-х рр. ХХ ст.), був одним із наймогутніших в Європі. У 1990-х рр. він врятував народне господарство України від краху, заробляючи валюту продажем на зовнішніх ринках напівпродуктів важкої промисловості. Клани рятували власний регіон і всю країну, але, в першу чергу, дбали про власні інтереси.
Передвиборний блок «За єдину Україну!» після утвердження при владі закономірно розпався на свої складові частини. Так само закономірно передвиборний блок «Наша Україна» після перемоги на виборах, яка трансформувалася в поразку, організаційно зміцнився навколо В. Ющенка. Поразка пояснювалася тим, що головною, за Конституцією 1996 р., була президентська посада, а блок «Наша Україна» перебував в опозиції до президента України. Подальше згуртування блоку В. Ющенка й зміцнення зв’язків останнього з іншими супротивниками Л. Кучми було необхідною умовою можливого успіху на президентських виборах 2004 року.
Протистояння політичних сил у зв’язку з президентськими виборами майже без перерви перейшло в протистояння, пов’язане з парламентськими виборами 2006 року. Сюжети нового протистояння ускладнилися цілком прогнозованим розпадом «помаранчевої» коаліції «Сила народу». Цей блок розпався так само закономірно, як блок «За єдину Україну!», сформований для участі в парламентських виборах 2002 року. Ті, хто зазнає поразки, згуртовуються, сподіваючись на реванш. Ті, хто перемагає, не можуть поділити між собою здобутки перемоги.
Вселяє оптимізм те, що після помаранчевої революції представники політичної еліти навчилися випрошувати посади при владі в рядових громадян, які не можуть їх контролювати щоденно внаслідок відсутності розвинутих інститутів громадянського суспільства, але мають суверенне право сказати своє слово на виборах.
З року в рік атомізоване комунізмом суспільство стає все більш різноманітним за своїми параметрами. Не слід дивуватися тому, що під час розпаду радянського ладу контроль над суспільством захопила колишня компартійно-радянська номенклатура. Є закономірним однак те, що в змаганні між державою, уособленою «партією влади», й суспільством перемагає в кінцевому підсумку, за відсутності диктатури, якраз суспільство. Усі чиновники — спочатку червоні, потім синьо-жовті, ще далі — поділені на помаранчевих і біло-блакитних, і, нарешті, змінені в яку-небудь іншу кольорову гаму — повинні працювати не з населенням, яке чекає від них благ, а з громадянами, які знають, що утримують їх завдяки податкам.
