Санкт-Петербург — прекрасне місце на початку літа, коли білі ночі заливають світлом імператорські палаци та проспекти міста. Тоді не дивно, що російський президент Володимир Путін любить похвалитися своїм рідним містом.
Три роки тому під час 300 їрічниці царської столиці Путін приймав близько 40 глав держав, починаючи з Джорджа Буша та Герхарда Шредера до білоруського диктатора Олександра Лукашенка та Сапармурата Ніязова з Туркменії, який величає себе «Туркменбаші», батьком туркменів. Борці за права людини піддали сумніву мудрість схвалення кандидатури лідера зростаючою в авторитарному відношенні Росії. І все ж Путін зумів одночасно відсвяткувати свою співпрацю з Європою проти війни в Іраку, примусити США проковтнути це й стати визнаним світовим лідером перед своїми місцевими фаворитами.
Цього літа Санкт-Петербург (якийсь місцевий гуморист охрестив Санкт-Путінбургом) може побачити повторення: вперше Росія головуватиме на саміті «вісімки», незважаючи на зростаючий авторитаризм, тривалу криваву війну в Чечні, а тепер ще й підтримку ядерної програми Ірану.
Відхиляючи зростаючу критику, Буш відкидає заклики бойкотувати саміт. «Мені потрібна можливість сісти з ним (Путіним) і дуже відверто поговорити про наші проблеми», — сказав Буш наприкінці березня в Будинку Свободи у Вашингтоні.
Невже Буш не правий? Питання про те, чи варто зустрічатися з неприємними, але могутніми людьми, переслідувало дипломатію з самого її початку, й обидві сторони — безкінечно обговорювали це питання — й безрезультатно. Таким чином, ймовірно, найкраще розглядати обставини кожного випадку окремо, звертаючись за керівництвом до прецедентів і намірів.
Наразі відомо, що «вісімка» була організована 1975 р. як неофіційна група, що складається з США, Європейської Великої Четвірки: Велика Британія, Франція, Німеччина та Італія, Японія, згодом приєдналася Канада. Вона розширилася, щоб 1998 року. прийняти Росію з політичних, а не економічних причин. Нещасний статус Росії як демократизованої, але все ще потенційно загрозливої колишньої наддержави, зіграв свою роль так само, як і її величезні енергетичні запаси, ось чому ніколи не запрошували вступити Китай, незрівнянно більш могутній в економічному відношенні, але неприйнятний з політичного погляду. Дійсно, хоча, як передбачалося, «вісімка» об’єднувала найбільші економічні системи світу, тепер до неї входить країна, економіка якої розміром з економіку Голландії, навіть якщо її все ще не допускають до обговорень міністрів фінансів інших країн-членів.
Озираючись назад, членство Росії, можливо, слід вважати помилковим. Росія стабілізувалася при Путіні, але явно стала менш демократичною. Її різкий економічний підйом стався завдяки нафтовому й газовому експорту, а не здоровому розвитку ринку. Держава все ще управляє економікою, як вважає за доцільне, як показує фактично ренаціоналізація ЮКОСУ.
З другого боку, Кремль утримується від міжнародного авантюризму й досить послідовно підтримує Сполучені Штати в їхній «війні з терором». У міру того як європейські економічні системи стають дедалі більш залежними від російської нафти й газу, а американські збройні сили в Середній Азії — від російської згоди, скасування рішення про прийняття Росії до «вісімки» стало нерозсудливим з політичного погляду. Саміт 2003 р. підтвердив привілейоване становище Росії. Повторення цього літа зробить це становище майже непохитним.
Чи довела свою ефективність «відверта розмова про наші проблеми», виправдання дружніх зустрічей з подібними Путіну? Можливо, ні. Проте, хоча відтоді як Путін прийшов до влади 2000 р., Росія рухається в зворотному напрямку в плані побудови демократії, його політика могла бути гіршою, якби його ігнорували. У будь-якому разі бойкот майбутнього саміту Сполученими Штатами був би російським тріумфом, бо викликав би у Заходу паніку.
Але мають бути межі терпимості Заходу, особливо зважаючи на порядок денний саміту, який включає гарантію енергопостачання, боротьбу із захворюваннями, підтримку освіти, боротьбу з тероризмом і нерозповсюдження ядерної зброї. Чи є Росія надійним партнером у цих питаннях?
Росія, по суті, є основним провайдером ненадійності енергопостачання в Європі. Її газовий шантаж України налякав весь Континент, а її новий Балтійський трубопровід до Німеччини викликав крики гніву з боку Польщі та Балтійських держав, які злостяться через втрату економічних і політичних дивідендів, які дає їм маршрут трубопроводу через їхню територію. Вони також бояться, що Росія використовуватиме енергію як зброю проти них у майбутньому, щойно новий трубопровід дозволить Кремлю робити це, не зачіпаючи Західну Європу.
Це не справило великого враження на їхніх німецьких партнерів у ЄС — недивно, оскільки Шредер тепер очолює консорціум, який будуватиме трубопровід. Як висловився колишній французький прем’єр- міністр П’єр Моруа 1981 р., коли він відмовився скасувати газову домовленість з СРСР, з приводу запровадження воєнного стану в Польщі: «Чи треба додавати страждання французам, позбавленим газу, до страждань поляків, позбавлених свободи?» Старі звички живучі.
Російське досьє таке ж сумне й у інших пунктах, що стоять на порядку денному саміту. Вона очолює список щодо поширення попереджуваних захворювань — не лише ВІЛ, а й туберкульозу при тому, що тільки минулого року 32000 випадків захворювання на туберкульоз закінчилися смертю — а її освітні норми наразі в серйозному занепаді. Щодо тероризму Росія була першою країною, яка прийняла офіційну делегацію ХАМАСУ після палестинських виборів, і вона продовжує боротися з чеченським терором і опором методами, які привели б її до Міжнародного суду, якби вона не була членом Ради Безпеки. Стосовно нерозповсюдження ядерної зброї просто спитайте аятола в Тегерані.
Росія Путіна — це не місце для проведення саміту демократичних лідерів, особливо після жалюгідних результатів останнього. Порядок денний саміту також не виправдовує місце його проведення. Тоді як політика Путіна могла б бути набагато гіршою — цілком законно віддати йому належне, де він цього заслуговує — Росії не можна дозволити приймати Захід як само собою зрозуміле. Нічого не можна домогтися, якщо порвати відносини з Росією й брати участь у конфронтації з нею, але немає ніякої причини не відповідати на «реальну політику» «реальною політикою».
Константи ГЕБЕРТ — провдіний польський аналітик і коментатор з питань безпеки
