Сьогоднішній Кремль вважає, що демократія в Росії була побудована дуже швидко. Уряд прямо не каже, що він проти демократії, просто демократія є невчасною, і її треба відкласти; ця логіка проявляється в більшості ухвалених владою рішень.
Таким чином, демократична система політичних стримувань і противаг, що була створена в 1990-ті роки, поступово почала демонтуватися на початку поточного десятиріччя. До 2000 року існували впливові та незалежні преса і парламент, хоч і лояльні до президента, але все- таки незалежні. Рада Федерації (верхня палата Думи) також загалом була лояльна до президента, як і губернатори регіонів, але водночас і вони залишалися незалежними. До того ж існували впливові організації підприємців, залучені в процес прийняття рішень. Унаслідок зникнення цих стримувань і противаг якість ухвалених урядом рішень різко знизилася.
Сумнозвісний закон про монетизацію соціальних пільг, що замінює різні пільги на грошові компенсації, — типовий приклад цього. Попри фундаментальний характер такого кроку, закон був погано підготовлений і приведений у виконання, а уряд серйозно недооцінив його вплив на національний бюджет. Крім того, закон спровокував масові соціальні протести, що їх уряд, безсумнівно, не передбачував.
У своєму поточному формулюванні закон ніколи б не пройшов через попередній склад Державної Думи. Члени парламенту його уважно прочитали б і проаналізували, поставили б міністрам безліч запитань, а у разі потреби наполягли б на зміні деяких таблиць, поданих у проекті. Вони б самі зрозуміли, що надані розрахунки в багато разів розходяться з реальністю, і подумали б, що з цим робити.
Якщо немає незалежної преси, здатної попередити про помилки, і парламенту, здатного зробити те саме, тоді помилки зрештою проявляться на вулицях. Демократія була вигадана не найдурнішими людьми. Досвід показує: якщо не випускати пари з каструлі, то вона вибухне. Але коли ми крок за кроком затискаємо все, що залишилося від вільної преси, коли навіть малі телевізійні канали, що пускають у ефір інформацію без цензури, здаються нам небезпечними, отже, ми щільно тримаємо кришку на каструлі. Я би сказав, це гірше за злочин. Це — помилка.
Як людина, яка була якось причетна до політики, я розумію стратегію уряду сьогодні: створити надзвичайну загрозу, насамперед через незримий зв’язок із фашистськими організаціями, а потім заявити громадянам: «Ви ж самі з цією загрозою не впораєтеся, тому довірте це нам, ми з нею якось розберемося». Потім ця заява повинна постійно підкріплюватися картиною миру, сформованою ЗМІ.
Я розумію реальність загрози фашизму. Я категорично вважаю, що ми не повинні дозволяти собі брати участь у таких іграх, як і не повинні вірити в те, що фашистські організації в Росії не мають будь-якого стосунку до уряду.
Думаю, що коли влада замислює подібні стратегії, вона вважає, що результат буде керованим. Насправді це не завжди так. Коли ви відкриваєте ящик Пандори, ніхто не зможе передбачити, що трапиться. Дуже ризиковано створювати небезпечну ситуацію для досягнення політичних цілей, оскільки часто буває так, що ситуація стає неконтрольованою.
Справді, загроза фашизму реальна. Але чим більше ті, хто не приймає фашистської альтернативи, будуть політично мобілізованими, тим меншою буде ця загроза. Найважливіше питання — це не перспективи уряду, тобто його бажання прищепити страх і замінити систему стримувань і противаг на свою владу. Що справді важливо, то це дії тих, хто не бажає бачити фашизму в Росії, а замість цього просто хоче, щоб Росія була вільною. Таких людей багато — десятки мільйонів, але вони не завжди політично мобілізовані й об’єднані.
Хороша новина полягає в тому, що тих людей, які всерйоз хочуть бачити в Росії фашистський режим, якого добивається уряд, не так вже й багато. Нам треба не опускати рук, а бути політично активними й об’єднуватися. Зрештою, Радянський Союз був тоталітарною державою, що покладалася на могутню та всюдисущу таємну поліцію. І тільки погляньте, чим усе це закінчилося.
Єгор ГАЙДАР — прем’єр-міністр Росії в 1991—1992 рр., зараз — директор Інституту економіки перехідного періоду
