Володимир Анатолійович Лукашев, народний артист України, професор, художній керівник Національної філармонії України, сьогодні ювіляр — йому 70. Рівно стільки років тому Володимир Лукашев з’явився на світ у своєму рідному місті Харкові. Сім’я його батьків — Анатолія Даниловича та Марії Олександрівни — професіонально не була причетна ні до театру, ні до музики. Однак із дитинства він був оточений музикою. Музика долинала з маленької естради в саду Т. Шевченка — там грав невеликий оркестр. Приятелька мами, тітка Поля, яка працювала капельдинером в Оперному театрі, пропускала його на вистави, де багато-багато разів він слухав видатних І. Паторжинського та М. Литвиненко-Вольгемут. Музика взяла його в полон у хоровому колективі, де він співав навіть соло. Музика замкнула на собі весь його світ, коли він почав вчитися грати на акордеоні. Тому цілком логічним здавалося для всіх, для батьків і для самого юного таланту, вступ у музичну одинадцятилітку, а потім — у Харківську консерваторію на вокальний факультет. Подальші п’ять консерваторських років стали новим формуючим началом — спілкування з педагогами (а це були останні представники безповоротно втраченої «галантної доби»), їхній досвід, манери, інтелігентність, знання й уміння налаштовували та скеровували початківця-вокаліста на певний шлях у мистецтві; мало того, — на певний рівень у ньому.
1960 рік — рік закінчення Харківської консерваторії й час початку вокальної кар’єри — став одночасно часом деяких, можливо, несподіваних відкриттів у собі самому. У якусь мить Володимир Лукашев раптом зрозумів, що йому затісно в рамках однієї ролі, одного образу, простір його інтересу значно ширший — це вся вистава, повномасштабна оперна вистава. Тоді ж, імовірно, визріло рішення вивчати режисуру. Але в ті часи вищі творчі навчальні заклади не готували режисерів музичних театрів, тому залишався лише театральний факультет. У 1964 році він закінчив режисерський факультет Харківського театрального інституту, і відтоді почалося «доросле» творче життя. Харківська консерваторія, точніше — її оперна студія, з того ж 1964 року і, мабуть, до 1973 стала стартом його театрального зльоту. Володимир Лукашев — педагог, режисер-постановник кафедри оперної підготовки, згодом — доцент і завідувач цієї ж кафедри.
Він був молодий, азартний у творчості, зухвалий у планах. Цей енергетичний коктейль почуттів, якостей, манер і уявлень якнайкраще відповідав часу тієї знаменитої, хоч і короткої, доби відносної свободи і вільнодумства, охарактеризованій весняним словом «відлига». 60-ті роки дарували йому головне: театр — на все життя і любов — назавжди. Він і в цьому виявився несхожим на багатьох. У далекому 1962 році в життя Володимира Лукашева дружиною ввійшла Алла Карпова, і ось 44 роки вони разом. Саме РАЗОМ — у цьому, ймовірно, й криється така проста розгадка таємниці їхнього сімейного довголіття. А ще, напевно, в тому, що Алла Михайлівна зрозуміла та прийняла свою роль і місце в житті чоловіка. Вона йому не заважала, переходячи часом на «другі» ролі, «перші» добровільно залишаючи для театру. Він же із головою поринав у свою стихію — поставивши за роки роботи в оперній студії близько 20 вистав (1964—1973 рр.).
1973 рік — Володимир Лукашев затверджений на посаді головного режисера Харківського театру опери та балету ім. М.В. Лисенка. Для нього принципово важливим було вивести свій театр у розряд провідних, відомих, значущих на творчій карті колишнього СРСР. Навряд чи варто пояснювати, якою складною для вирішення виявилася ця задача. Він багато ставив сам (за 20 років — близько 40 вистав) і не боявся запрошувати інших режисерів, вважаючи «чужу руку» корисною ін’єкцією в організм театру. У результаті — репертуарний листок заблистів найяскравішими іменами та назвами: П. І. Чайковський — «Іоланта», «Євгеній Онєгін», «Пікова дама», «Чарівниця»; Дж. Верді — «Аїда», «Дон Карлос», «Травіата»; Ж. Бізе — «Кармен»; Р. Леонкавалло — «Паяци» тощо. Він ставив опери сучасних композиторів на сучасні сюжети, не завжди, втім, керуючись власним творчим вибором. Увагу Володимира Лукашева привернула опера В. Бібіка «Біг». Він загорівся нею, розробив постановочний план, словом, практично вся робота, що передує репетиційному процесу, була завершена. Але... «пильне» Управління культури (в ті часи подібне втручання було нерідким) визнало недоцільною появу булгаковських героїв на сцені. А замість цього твору режисеру настійно рекомендували ставити оперу О. Білаша «Прапороносці». Почався поєдинок із чиновниками. І не тому, що опера «Прапороносці» була погана, а, насамперед тому, що подібний натиск обов’язково й абсолютно в усіх породжує дух сперечання. У результаті режисеру запропонували своєрідний компроміс — зараз, мовляв, ставте оперу О. Білаша «Прапороносці», а в наступному сезоні — «Біг» В. Бібіка. В. Лукашев пристав на цю умову. Щоправда, досить скоро зрозумів, що реалізація його режисерської версії булгаковської історії відсувається на дуже (!) невизначений період. Що ж до опери популярного українського композитора, відомого публіці насамперед своїми піснями — Олександра Білаша, — то її доля в режисерській інтерпретації В. Лукашева склалася гідно. Із погляду практичного втілення для режисера — складно, а з погляду глядацького успіху — вельми щасливо. Цей випадок став для Володимира Анатолійовича великим уроком, і надалі, помудрішавши, він не допускав таких незаперечних «рекомендацій» ззовні в творче життя театру.
Найменше сам В. Лукашев, вирушаючи в планове відрядження до Києва, чекав якихось, а тим паче — кардинальних змін у своєму житті. Тому наказ по Міністерству культури про призначення його на посаду генерального директора та художнього керівника Національної філармонії України був відвертою несподіванкою. Столичне життя спершу замкнулося на надзвичайно важких проблемах реконструкції філармонії, на не менш складних завданнях удосконалення творчого складу. Успішно подолавши ці випробування, він нарешті отримав можливість зосередитися на художньому керівництві філармонією та серйозній режисерській практиці, а ще — на педагогічній роботі. Відтепер він міг свій цінний досвід режисера музичного театру передавати студентам Київської консерваторії факультету режисури музичного театру. Залишається лише здогадуватися (бо сам ювіляр говорить про це побіжно), скільки праці вклав він у той, зовнішній і внутрішній, вигляд філармонії, яким ми сьогодні милуємося. Це по-перше. По-друге ж, скількох зусиль вартувало йому утвердження на столичному творчому подіумі. А він став відомою та значущою фігурою в творчому житті країни.
