Уже другий рік теплий сезон у Києві має цілком завершене кінематографічне обрамлення: між двома фестивалями. Середина весни — «Контакт», середина осені — «Молодість». Перший збирає документалістику, другий — переважно ігрове кіно; обидва проводить одна команда. Але якщо «Молодість» має вже сталі традиції, досить широку аудиторію й своє місце в міжнародному календарі, то «Контакт» — лише на початку шляху. Єдине, що можна констатувати: цей фестиваль на сьогодні — єдине в СНД змагання тільки неігрового кіно з такою багатою програмою.
Уже до першого фестивалю організаторам удалося привернути загальну увагу, заангажувавши на церемонію відкриття і в журі відомих персон. Знаменитих гостей не бракувало й цього разу; ще важливіше, що упорядники знову змогли забезпечити цілком пристойний рівень програм. Поза конкурсом показували ретроспективу до 110-річчя Дзиги Вєртова, добірку біографічних стрічок про видатних митців сучасності «Сенс життя — сенс мистецтва», огляди британської та голландської документалістики. Головне ж — конкурсні програми не поступалися, а навіть переважали позаконкурс, що є ознакою дійсно якісного форуму.
Особливо це стосується міжнародного конкурсу. Варто зазначити, що тут, як і загалом на фестивалі, представлені фільми чітко ділилися на дві групи. Першу можна умовно назвати телевізійною, в дусі каналу «Дискавері». Це — пізнавальні, історико- біографічні, політичні, туристичні фільми, стрічки на соціальну й загальнокультурну тематику, часто зняті на замовлення конкретних ТБ- компаній. Серед них були й цілком якісні картини. Наприклад, «Філософ, що втік» латвійського режисера Ульдіса Тіронса (спеціальний диплом журі) — розгорнутий портрет знаменитого філософа, непересічної особистості — Олександра П’ятигорського. Також відзначений спецдипломом «Тайм-аут» (Швейцарія), режисер Жанна Берту. Фільм вигравав, як і значна частина подібних стрічок, завдяки унікальному матеріалу, зафіксованому на плівку, — в цьому випадку — життя кількох швейцарських безробітних, котрих відправили на півроку до Росії попрацювати зі збереженням грошової допомоги — просто так, заради досвіду. Інколи, дійсно, щоб уразити глядача, варто просто викласти факти: так учинили Фоско й Донателло Дубіні та Барбара Обермайєр у кінобіографії «Хеді Ламар — секрети голівудської зірки». Саме життя Хеді Ламар, кінодіви 1930 — 1940-х років, являло собою готовий сюжет для карколомного роману, так що лишалося тільки про все це розповісти. Трохи по-іншому вчинив киянин Сергій Маслобойщиков. Його «NEVSEREMOS! Люди з Майдану» (Україна — Швейцарія, диплом журі) побудована як свого роду портрети-інтерв’ю кількох звичайних людей з різних частин України, яких так чи інакше торкнулася помаранчева революція 2004 року. Знайшлося місце й екологічному кіну: «Прибережна смуга» (Нідерланди), режисери Альберт Елінґс та Еуджені Янсен, являла собою розгорнутий репортаж про унікальну для Голландії місцину, де ще лишилася дещиця майже дикої природи.
У другій (суто умовній, звичайно) групі — картини, автори яких не йдуть за матеріалом, а намагаються використати його заради створення власного мистецького висловлення, тут уже важливе не «що», а «як».
Наприклад, британець Марк Айзекс начебто нічого особливого не робить — просто ходить із камерою за дев’ятирічною героїнею «Одного дня прийде мій принц», фіксуючи всі печалі та втіхи малої Лори-Енн, і додає до того її ж нехитрі вірші. А в результаті виходить пронизлива, лірична повість про кінець дитинства, про ціну дорослішання й перше кохання...
Ще один прийом документалістів — зосередження на певній спільноті, зв’язаній незвичними захопленнями або інтересами. Нідерландський режисер Анна Марія Бучетті предметом своїх «Зачарованих числами» робить одну з найдавніших та найдивніших неаполітанських традицій — місцеву лотерею, що існує там кількасот років. За цей час розвага обросла неймовірною кількістю забобонів, легенд і ритуалів. Але режисер зосереджується не на екзотиці — й це найцінніше, а на долях людей, які в той чи інший спосіб беруть участь у лотереї. І ця стримана чорно-біла хроніка звичайних людських життів чомусь запам’ятовується більше за деякі ефектні політико- культурні картинки...
Екзотики вистачає й у «Хіпі Масала. В Індію назавжди» (Швейцарія). Дует режисерів — Ульріх Гросенбахер, Дамаріс Лютхі — неквапно й без зачарування досліджує феномен хіпівського бунту, який урешті-решт привів до появи в Індії прошарку європейців, які осіли там. Власне, враження досить дивне. Колишні поборники свободи свідомо обрали місце на глибокому маргінесі цивілізації, але й самі виявилися нездатними жити самостійно навіть у таких умовах — вічні діти, яким уже добряче за 40, вони зробили свободу чимось на кшталт власного іміджу.
«Копенгаґен ремікс» (Данія) присвячений діаметрально протилежній субкультурі — вуличним художникам- графітістам. Співрежисерам Ульріку Ґуткіну та Рунару Ґуднасону вдалося, стежачи за своїми відчайдушними героями, створити дуже цікавий, нетиповий портрет сучасного міста — свого роду мапу території, де не діють загальноприйняті правила, де гострі кути графіті відлунюють у шпилях старовинних будинків, де губляться сліди тротуарних геніїв у безлюдних і безкінечних нічних переходах, де просто посеред газону можуть вирости величезні дерев’яні літери.
А німець Константін Файґле вирішив дослідити, не більше не менше, — власну країну, чи навіть так званий національний характер. «Велика депресія — зроблено в Німеччині» — це такий собі дуже іронічний, на межі знущання, екскурс країною на берегах Рейну. Файгле, узявши за пункт відправлення національну схильність до меланхолії, послідовно порівнює її зі смутком (смутками (?!)) інших народів, шукає причини й рецепти подолання. Тобто питання «що робити?» виявляється актуальним не лише для далеких східноєвропейських сусідів. Відповіді дотепно втілюються на екрані. Повернути монархію? Звернутися до релігії? Спрагло припасти до фольклорних джерел? Режисер кепкує й із себе, й з інших, удаючись навіть до суто постановочних сцен із піснями, танцями та іншою буфонадою. Кінець кінцем, веселий і не надто злий нігілізм не перешкодив 35-річному шибайголові дійти висновку, що не все так погано в німецькій хаті. Журі з герром Константіном погодилося, заохотивши його 2000 доларів США та статуеткою як автора найкращого повнометражного фільму.
З усіх категорій випав призер (ті ж 2000 плюс статуетка) серед коротких метрів — 12-хвилинний «Бар’єр» (Іспанія), режисери Рікардо Іскар та Начо Мартін. Це — у своєму роді довершена картина. Саме картина: тут немає ані сюжету, ані головних героїв. Демонструють лише ловлю тунця десь у Середземному морі. Нічого зайвого — лише кілька човнів, що оточили косяк величезною сіткою, й поступово звужують коло. Величезних рибин виловлюють просто руками. Біхромне, тоноване під старовинні дагеротипи, зображення. Вигуки рибалок. Частий стукіт риб’ячих хвостів, що раптово уривається. Картина настільки вишукана й майстерна, що її можна було б просто вивішувати на стіні галереї, — тут якраз той випадок, коли візуальна якість сама по собі продукує сенси, що також є властивістю саме живопису...
Окремо слід згадати три фільми: «Годуючи качок» (Нідерланди), режисер Еуджені Янсен; «Один день у ПНР» (Польща — Франція — Німеччина), режисер Мачєй Дриґас; «Блокада» російського режисера Сергія Лозниці. Такі роботи зазвичай не надто вдало називають монтажним кіном. Насправді, режисери тут, користуючись лише архівними матеріалами, застосовують набагато ширшу палітру засобів, аніж просто монтаж, й отримують у підсумку самодостатній витвір.
«Годуючи качок» зрежисований на основі аматорських зйомок, здійснених у різні часи в одному й тому ж парку. Люди просто годують качок. А за кадром — коментар, котрий починається із зауважень щодо поводження з качками, а потім переводить фільм на рівень узагальнень щодо людського буття як такого. Досить просто, глибоко й гірко.
Фільм Дігаса — то реконструкція одного дня в Польщі 1962 року. Такий свого роду екватор спокою — шість років після першого антикомуністичного повстання в Познані, стільки ж — до студентських заворушень у Варшаві. Режисер використовує зйомки тих часів — самі по собі нейтральні сцени побуту, вуличного руху, уривки розважальних телешоу, й накладає на це голоси, які читають тексти тих же часів. І ось, власне, поєднання текстів і кадру спричиняє просто вибуховий ефект. Рапорти агентів безпеки. Доноси. Скарги на несправедливість у вищі інстанції. Лист солдата до матері. Листування закоханих. Вірші, переписані рукою того-таки агента. Усе, що діється за лаштунками тої зовні впорядкованої реальності, яка струменить крізь об’єктиви давніх операторів. Жодних звинувачень, але зворушує не менше за «Архіпелаг ГУЛАГ».
Але найкращою в міжнародному конкурсі (Ґран-прі імені Лариси Роднянської — 5000 доларів і статуетка; особливо приємно те, що Сергій Лозниця майже 20 років жив, учився, працював у Києві) визнали саме «Блокаду». Режисер начебто взагалі не втручається в матеріал. Лише добирає необхідні фрагменти та ще накладає необхідні звуки — кроки, шум вантажівок, постріли, тріск пожежі, далеку канонаду, гомін юрми, чийсь крик, гуркіт цегли, що осипається в руїнах... А в сукупності створюється по-справжньому моторошний ефект присутності. Блокадний Ленінград перестає бути фактом історії, виникає настійливе почуття, що дивишся сьогоднішню хроніку, що це відбувається за кілька годин їзди залізницею...
У національній програмі конкуренція, на жаль, була не такою гострою. Більшість режисерів удовольнялися лише відшукуванням більш- менш гострого, видовищного чи просто цікавого матеріалу. Відповідно, фільми виглядали прив’язаними до вищезгаданої пізнавальної телематриці. Справді обпікають «Жовті води» Олександра Шейка (диплом журі) про містечко в Дніпропетровській області, побудоване поблизу уранових копалень, про яке, на відміну від Чорнобиля, ніхто навіть не згадує. Приз за найкращий короткометражний фільм здобули туристично-видовищні «Замки України», в яких режисер Артем Сухарев спробував поєднати панорами стародавніх будівель із комп’ютерною анімацією. Другим лауреатом стала «Олександра Екстер і світова сценографія» (режисер Валентин Соколовський) — стандартна екранна біографія знаменитої української художниці.
За великим рахунком, тільки один національний фільм відповідав за рівнем найкращим із закордонних конкурсантів, а в дечому й переважав їх. І дуже приємно, що журі оцінило його належним чином: Ґран-прі 5000 доларів США та статуетка за найкращий фільм національної програми присудили «Подорожнім» Ігоря Стрембіцького. Про цю дійсно непересічну картину вже багато писали. Варто лише зазначити, що таке визнання на Батьківщині — особливо цінне для молодого обдарованого режисера навіть після каннської «Золотої гілки». Заохочення (не тільки моральне) знімати далі — саме те, що Ігорю зараз потрібне.
За всіма ознаками, другий «Контакт» підтвердив здатність своїх організаторів підтримувати його статус повноцінного форуму документалістики. Лишається кілька дрібниць — зробити його більш привабливим для масового глядача, додати йому більше презентабельності, заохотити ще кількох інвесторів... Ну й, звичайно, щоб вітчизняні режисери не пасли задніх.
