Вибір на все життя

Імперський центр у пошуках спільників проти нелояльних поляків змушений був не лише реалізувати давнє прагнення українців мати власний університет у Києві, про який ті неодноразово заявляли, починаючи від 1760-х років, спершу Катерині II (1766 р., 1767 р.), а потім й Олександру I (1802 р., 1805 р.). Йшлося й про зміцнення професорських кадрів в університеті не лише німцями, вихованцями Дерптського університету, а й місцевими вихідцями з українців і росіян. Запрошення викладати прийняв професор Московського університету М.О. Максимович, уродженець Полтавської губернії, відомий на той час ботанік-природознавець, який після смерті матері не зміг стримати туги за батьківщиною. Однак, його замість завідувача кафедри ботаніки призначили ординарним професором російської словесності й запропонували на посаду ректора університету. Він же став деканом першого відділення філософського факультету. Російську історію викладали спершу В.Ф. Домбровський, після смерті якого було запрошено М.І. Костомарова. До Києва прагнув перевестися читати лекції із загальної історії й М.В. Гоголь.

Більшість із названих професорів об’єднувалися в Комісії для розгляду давніх актів, прагнучи перетворити Київ у науковий осередок дослідження регіональної історії. Це ж бажання стало й головною причиною переїзду Т.Г. Шевченка до Києва з наміром отримати місце в Університеті св. Володимира. М.І. Костомаров зауважував, що той приїхав із Петербурга «с намерением приютиться здесь и найти себе должность». Зацікавлення історією викликало ще раніше появу в Києві П.О. Куліша. Про завдання, поставлене владою перед університетом, його політичну роль Т.Г. Шевченку було відомо немало, бо з його викладачами він підтримував тісні зв’язки, мав серед них прихильників, шанувальників і друзів. З М.О. Максимовичем він був особисто знайомий з червня 1843 р., коли той відновив свою роботу на кафедрі російської словесності, а до того знав його як упорядника збірників українських народних пісень і дум. Після закінчення Академії мистецтв він отримав 23 березня 1845 р. квиток із записом мети подорожі в Україну — «для художественных занятий». Наприкінці травня 1845 р. поет приїхав до Києва й став співробітником заснованої за ініціативою М.О. Максимовича Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, до складу якої входили переважно університетські професори. Створення цієї комісії 1843 р. підтримав київський, подільський і волинський генерал-губернатор Д.Г. Бібіков, аргументуючи її заснування потребою зберегти у Південно-Західних губерніях старожитності, як очевидні докази прав імперії на володіння краєм, що, так би мовити, споконвічно був російським.

Т.Г. Шевченко був запрошений до роботи в комісії завдяки рекомендаціям М.О. Максимовича та П.О. Куліша. Як автор виданого в Петербурзі листопада 1844 року першого випуску широко розповсюдженого в українських губерніях альбому «Живописная Украина», до якого ввійшли графічні офорти «В Киеве», «Выдубицкий монастырь» та ін., також із програмою наступних випусків, він не міг не привернути до себе увагу. Зображені ним історичні храми, могили, фортеці зацікавили членів комісії, бо художньо виконані з натури ескізи пам’яток співпадали з одним із напрямків їхньої діяльності та тим владним замовленням, для якого була створена комісія. Неофіційно Т.Г. Шевченкові було доручено змальовувати історичні пам’ятки в Чернігівській і Полтавській губерніях. Подані ним наприкінці листопада 1845 р. малюнки були належно оцінені, внаслідок чого його було зараховано з 10 грудня 1845 р. її членом-співробітником. Він працював у комісії майже півтора року, до березня 1847 р., й отримував щомісячну платню у розмірі 12 карб. 50 коп. Збереглися археологічні нотатки, зроблені ним під час подорожі Україною, в яких названі й описані давні храми, церковні старожитності, а також могили, укріплення тощо.

Т.Г. Шевченко заприятелював із М.І. Костомаровим, саме він перший привітав його з обранням на кафедру російської історії Київського університету. Поет розповів Костомарову про своє прагнення служити в Університеті св. Володимира. «Коли б то Бог дав мені притулитися до університету, дуже добре було б...», — писав він в одному з листів до М.І. Костомарова.

З ординарним професором кафедри законів державного благоустрою М.Д. Іванишевим за завданням комісії Т. Шевченко улітку 1846-го брав участь в археологічних розкопках давніх скіфських могил Перепет (Переп’ят) і Перепетихи поблизу Фастова у Васильківському повіті. Результати розкопок, опубліковані у виданні «Древности, изданные Комиссиею для разбора древних актов», мали високу наукову цінність. Співпраця з М.Д Іванишевим сформувала в Т. Шевченка стійке переконання про важливість археології, яку він назвав «таинственной матерью истории», а також велику пошану до вченого, якому Тарас Григорович подарував 1860 р. примірник «Кобзаря». Він і надалі подорожував Полтавщиною, Чернігівщиною, Київщиною, Волинню й Поділлям, роблячи «знімки з археологічних пам’яток». Безпосереднє спілкування з університетськими вченими, дослідниками місцевої історії, постійні наукові екскурсії, осмислення зібраних речових та писемних пам’яток старовини, історичних пісень, легенд сприяло духовному зростанню поета, глибокому усвідомленню історичних коренів українського народу.

Російській імперській політиці деполонізації та зросійщення краю Т.Г. Шевченко й М.І. Костомаров протиставили ідею відродження та єднання слов’ян в одну федерацію держав- республік. Вона була чітко висловлена в програмному творі «Книга буття українського народу» («в однім союзі нерозділимо і незмісимо») й покладена в основу діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Його членами й однодумцями були особи, які мали безпосереднє відношення до Київського університету: колишні студенти університету, учителі В.М. Білозерський, Д.П. Пильчиков, студенти Юрій Андрузький, Олександр Навроцький, Іван Посяда, Опанас Маркович, Олександр Тулуб.

1846 року Т. Шевченко взяв участь у конкурсі на заміщення вакантної посади вчителя малювання університету, сподіваючись суміщати її з роботою в комісії. Художник К.С. Павлов, який обіймав цю посаду в університеті, за вислугою років і станом здоров’я пішов у відставку. Незважаючи на те, що були три претенденти — академік Петербурзької АН Й. Габерцетель, який мешкав у Лондоні, колезький реєстратор та художник П.І. Шлейфер із Київського інституту шляхетних панянок, художник та власник приватної Київської школи малювання Н. Буяльський з Поділля, — міністр народної освіти дав згоду призначити на цю посаду Т. Шевченка. Проте здійснити свою мрію й скористатися цим призначенням через арешт 5 квітня 1847 за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства йому не довелося.

1859 року під час останньої подорожі в Україну поет не міг не побувати в Києві й не зустрітися зі студентами університету. На квартирі у І.М. Сошенка він познайомився з К.В. Болсуновським, який повідомив, що попри все, твори поета знайомі студентам. У відповідь Т.Г. Шевченко палко відгукнувся на заснування київськими студентами перших у Росії недільних шкіл і надіслав 1860 р. для них 50 примірників «Кобзаря». Адресу-подяку від 8 січня 1861 р. підписали 65 осіб, серед яких більшість становили студенти університету. У день смерті Т. Шевченка 26 лютого 1861 р. саме студенти Університету св. Володимира зібралися в університетській церкві на громадську панахиду. А коли труну з тілом Т. Шевченка перевозили з Петербурга до Канева, вони 6 травня 1861 зустріли процесію перед Києвом на Лівому березі Дніпра. Перед мостом коней розпрягли й самотужки принесли дроги з труною в місто. Намір виставити труну в університетській церкві не підтримала університетська адміністрація, тоді вона була поставлена в церкві Різдва на Подолі. Незважаючи на осторогу адміністрації, чутливі студенти, не обтяжені службовим обов’язком, становили основну масу учасників жалобної маніфестації, що відбулася в Києві 7 травня 1861 р., коли труну з тілом поета везли узбережжям Дніпра на пароплав «Кременчук». Процесія не раз зупинялася, й над прахом поета виголошували промови, зокрема, студенти університету М.І. Драгоманов, О.І. Стоянов. На похорон у Канів із Михайлівської гори прибув і колишній ректор університету М.О. Максимович. Студенти М.В. Лисенко, М.П. Старицький, Т. Рильський, П.Г. Житецький, М. Малашенко, П. Вишневський і М. Ковалевський супроводжували труну до Канева й допомогли Г.М. Честахівському упорядкувати могилу поета.

Прагнення Тараса Шевченка служити Україні, а не імперським інтересам Росії, стали причиною того, що поет був позбавлений права жити й працювати на рідній землі. Хай із запізненням, але все ж його ім’я 1939 р. присвоєно університетові, але це, швидше, зовнішнє пошанування. Із сьогоднішньої перспективи видно, що справжнє настане тоді, коли його вихованці так само будуть перейматися інтересами України...