Перебуваю під враженням двох останніх сторінок «Дня» від суботи, 8 квітня ц.р. Насамперед, допису Iгоря Сюндюкова про гетьмана Павла Скоропадського та історіософських міркувань доктора біологічних наук Тетяни Палладіної. Зокрема її зауваг щодо відсутності шляхетності в нашої так званої еліти, поняття нею честі (відчуття, критеріїв дій).
Якщо освіжити словники, то доведеться констатувати, що «еліта» — це в наш час зграя можновладців від якогось рівня і вгору по всіх ділянках нашого буття: державне керівництво, мистецтво, наука... А «честь» перестала бути абстрактною, моральною категорією i асоціюється (визначається) скорше сукупністю накопиченого (награбованого) майна.
Колись Генріх Нейгауз зауважив, що можна довго сперечатися про особливості стилю музики Шопена, Шумана тощо. Натомість досить просто послухати її у виконанні Святослава Ріхтера.
Тож і собі, гадаю, замість просторікувань про поняття честі й шляхетності досить пригадати передвиборну кампанію й спостерігати поствиборну — розбудову коаліцій, розподіл різних посад.
Але перегорнемо аркуш газети. «Спогади» П.Скоропадського вийшли давно, ще 1995 року. По тому, 2004 року, була презентація книжки його доньки Олени Отт- Скоропадської. Тому мимохіть замислюєшся, чому саме зараз актуалізувалися матеріали про гетьмана?
Так, ми втратили свою аристократію. За свідченням Сергія Білоконя, її нищили, як бездомних псів, без суду і слідства. Доцільним є й співставлення доль маршала Маннергейма та Павла Скоропадського. Тож логічно піти далі й порівняти рівень добробуту і життя в сучасних Фінляндії та Україні!
Але можна пригадувати інше. Гетьман за 7 місяців свого урядування встиг не лише заснувати Національну академію наук, але й Національну бібліотеку (зараз імені Володимира Вернадського), два українськi університети й сотні українських гімназій. Також була видана вражаюча кількість книжок! Себто культурна, освічена людина розуміла, що державне будівництво слід починати не з «хатинок», а з культури!
Бувають дивні збіги в історії. Мені про гетьмана вперше дещо розповіла моя сестра — Аріадна. Її 1942 р. вивезли до Німеччини, й вона батракувала десь біля Берліна. Якось весною 1943 р. до корчми, яку тримав хазяїн купки остарбайтерів, завітав гетьман Скоропадський з почтом. Можливо, вони прагнули щось обговорити подалі від бомбардувань союзників? Аду представили гетьманові як киянку, й він обмінявся з нею кількома репліками.
Через якийсь час, коли Аду відправили до Берліна в якихось хазяйських справах, вона попутно завітала до собору й побачила там гетьмана. I він її помітив, підійшов і чемно привітався. Ось це і є демократизм і виховання!
До чого я все це веду. Давно, проходячи вулицею архітектора Городецького (колишня Карла Маркса, колишня Миколаївська), бачу якусь марy. У скверику на розі вулиць Городецького і Заньковецької, напроти кінотеатру «Україна» — бронзову постать гетьмана Скоропадського! Він безумовно заслуговує на добру пам’ять нащадків. А місце те так чи iнакше пов’язане з його ім’ям, бо саме в цирку, що стояв на місці сучасного кінотеатру, його обрали гетьманом України.
Місце тих зборів дійсно дещо екзотичне. Скільки згодом з цього приводу знущалися різні недоброзичливці! Але приміщення було найбільшим на той час. Щоправда, була й опера, але чи чутними були б там голоси ораторів без сучасних засобів підсилення?
Зрештою, всі політики тiєї доби програли визвольні змагання. Але чи можна ставити під сумнів шляхетність їхнього пориву, їхню безкорисливість, чесність перед собою і громадою? Тож усі вони заслуговують на увічнення їхньої пам’яті — й Михайло Грушевський, і Павло Скоропадський, і Симон Петлюра.
Iз нетерпінням чекаю нових номерiв вашого видання!
