Сьогоднi в рамках VIII Київського міжнародного книжкового ярмарку відбудеться круглий стіл «Навіщо перекладати?», який, згідно iз анонсами, «не обмине питань фінансування видань перекладної літератури українською мовою». Натомість актуальним залишається й інше питання: «Чому українські твори, котрі за постановкою проблем та художнім рівнем — на рівні з закордонними, не є об’єктом захоплень іноземного читача? Невже немає кому чи немає за що здійснювати переклад?»
Про тенденції в перекладі, концепцію вишколу перекладачів в Україні, зокрема у Львівському національному університеті імені Івана Франка, «Дню» розповіла доктор філологічних наук Роксолана ЗОРІВЧАК — професор і завідувач університетської кафедри перекладознавства й контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура, дослідник теоретичних проблем перекладу, голова Комісії всесвітньої літератури НТШ.
— Роль перекладача в сучасному світі зростає так само, як і вимоги до його роботи. Талант, відданість справі та знання — ось три кити, котрі допомагають здійснювати переклад не з мови на мову, а з культури на культуру. А що є головним у вихованні перекладачів?
— Найголовніше — нашому колективу вдалося випрацювати цілісну концепцію вишколу перекладачів в Україні. В епоху прагматизму, занепаду гуманітарної освіти у світовому масштабі ми виховуємо інтелігентів. Якщо перекладач не знатиме своєї та світової культури на належному рівні, він буде простим ремісником. Слід не лише досконало вивчити англійську мову, а й повнокровно оволодіти стихією рідної мови. Ми живемо в епоху дивовижної непошани до рідної мови — пройдіться вулицями Львова, й ви побачите десятки покручів: «кнайп», «корчм», «креативів», «корнерів» та інших мовних неподобств. А моволюбам нестерпно чути звідусіль слова «тіпа», «блін» і т. д. Тому в студентів треба психологічно виховувати почуття відповідальності за кожне сказане слово. Сумне минуле залишило нам у спадщину мало словників, зокрема термінологічних. Є проблеми не тільки з науково-технічними термінами, а й з побутовими словами. Мабуть, головне — виховувати любов не просто до культури мови, але, у першу чергу, вміння зустрітися віч-на-віч із Словом, відчути те, що може лежати за глибинами того чи іншого слова. Ми можемо зупинитися на одному реченні Тараса Шевченка: «Гомоніла Україна, довго гомоніла» й роздумувати над тим, як передати смислову місткість отого «гомоніла» різними відомими мовами.
— Пані Роксолано, вам добре відома творчість Тараса Шевченка зокрема в англомовних перекладах. Адже ви — засновник англомовної Шевченкіани як окремої дослідної галузі. Дехто вважає, що вірші перекладати неможливо, оскільки втрачається особливий національний компонент. Чи так це?
— Я не поділяю поглядів скептиків щодо неперекладності поезії. Не можна Тараса Шевченка, наприклад, обмежити тільки Україною. Поступово наш поет займає належне йому місце й у пантеоні вселюдської культури, серед справжніх її велетів, геніїв невмирущої слави. Незважаючи на те, що серед тлумачень його творів різними мовами ще не так багато перекладів високомистецьких, не лише окремі знавці, а й ширші читацькі кола (у тому числі й англомовні) призвичаюються сприймати його творчість як одну з найяскравіших сторінок у світовій літературі. Дотепер над донесенням шевченкового слова до англомовного світу працювало понад 200 інтерпретаторів — не лише фахових перекладачів, а й словесників узагалі, журналістів, ентузіастів-аматорів із широкою амплітудою світоглядних коливань та різним ступенем таланту. Траплялися й просто літературні ремісники, які, у кращому разі, в міру своїх сил сумлінно переказували зміст, позбавляючи переклади художності та естетичності. Майже всі віршові твори Т. Шевченка, крім поеми «Слiпа» та віршів «Думка» («Тяжко-важко в світі жити»), «Песня караульного у тюрьмы», «За що ми любимо Богдана», «Кума моя і я» — відтворені англійською. Багато творів мають по декілька англійських інтерпретацій.
Серед перекладів — чимало шедеврів, як, наприклад, поема «Кавказ» у інтерпретації Джона Віра, що належить до одного з найвдаліших здобутків англомовної Шевченкіани.
— Сучасні перекладачі, видавництва не завжди вміють відрізнити добірне зерно від полови, керуючись виключно бажанням заробити. Відтак перекладають не завжди вартісні речі, як-то дешеві сценарії закордонних фільмів, романи про непристойні речі й т.д. Таким чином перекладачі майже не збагачують художню літературу достойними за проблематикою творами. Що можете сказати з цього приводу?
— Проблема вибору творів для перекладу — це проблема не лише смаку того чи іншого видавництва. Це часто — те, що нам свідомо намагаються нав’язати, порушуючи наш менталітет, нашу естетику. Хотілося б духовного збагачення.
«Передача чужоземної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми й вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст розуміння й спочування між нами й далекими людьми, давніми поколіннями», — так уперше в передмові до своєї збірки «Поеми», що вийшла друком 1899 р., І. Франко ствердив значення перекладної літератури в націєтворчих вимірах. Історії світового перекладу ще не написано. Не написано й історії українського перекладу, зокрема художнього. Але деякі його специфічні риси окреслилися досить чітко, у першу чергу, його націєтворча функція. На жаль, у нас буває таке ще й дотепер, що замість оригіналу перекладають із російського перекладу, й не зазначають прізвища перекладача. І ще одна, не менш шкідлива тенденція: дехто твердить, що український художній переклад уже відіграв свою роль, бо вже є українська держава, й для нас основним тепер став науково-технічний переклад.
— Тобто тепер багато перекладачів працюють у галузі технічного перекладу через його попит і, мабуть, прибутковість? Наскільки важливим є збереження давніх традицій художнього перекладу?
— Не заперечуючи вагомостi науково-технічного перекладу — він дійсно важливий, але це велика помилка — віднести художній переклад на місце другорядне. Чому? По-перше, наша нація ще далеко не повністю сформувалася, і людям необхідний оцей переклад український на високому рівні слова, аби вони звикали не примусово до мови, не тільки тому, що вона державна, а й тому, що нею вони можуть читати той чи інший твір. По-друге, треба далі розвивати лексичні, фразеологічні, граматичні, просодичні засоби мови. Мене страшенно бентежить, що сьогодні в школах скорочують курс викладання світової літератури. Коли ми обмежимося тільки своєю оригінальною літературою, то в нас не буде ні художніх смаків, ні творчого мислення, а це — необхідні складові особистості. Без особистостей немає Держави (слухнянi гвинтики — не державотворчий матеріал). Жодна, навіть найбагатша література, не може складатися тільки з оригінальної літератури, вона мусить мати перекладну. Адже, наприклад, В. Шекспір українською мовою — це не просто англомовний Шекспір, це вже україномовний Шекспір — велике надбання української літератури, яке вводить нашого читача в широкий світ прекрасного.
— Роксолано Петрівно, розкажіть які завдання українського художнього перекладу ви вважаєте першочерговими?
— Загалом, аби українська література стала відомою, мають бути добрі її переклади. Було б помилкою сказати, що їх зовсім нема. Їх уже є чимало, але вони розпорошені. У минулому багато перекладачів не мали словників у достатній кількості, можливості побувати за кордоном. Але навіть у тих надзвичайно несприятливих умовах люди зробили чимало й видали багато творів української літератури іноземними мовами. Для справжнього розвитку перекладацької діяльності потрібна активна державна підтримка, й не тільки фінансова. З української мови мовами світу, у першу чергу, такими, як німецькша, французька, англійська, мовами Сходу, орієнтальними, варто відтворити такі вершинні твори української літератури, як новели Г. Тютюнника й В. Стефаника, прозу Ю. Мушкетика й О. Гончара, Р. Іваничука та Р. Федоріва, А. Содомори та Н. Бічуї. Може багато кого перелічити, але, на жаль, дуже часто ті автори, яких перекладають, не повністю цього заслуговують. Можливо, їхні твори вагомі для певного прошарку суспільства, але вони не відображають загальної ментальності, загального художнього мислення нашого народу, яке має дуже глибокі й благородні корені.
— Роксолано Петрівно, розкажіть про сучасні труднощі перекладачів та перекладознавців.
— Ми ще не повністю обізнані з досягненнями світового перекладацтва й світової перекладознавчої думки. Хоча завдяки тому, що перекладознавство було розвинене в Радянському Союзі, при всіх ідеологічних обмеженнях, маємо свої значні здобутки. Наукова бібліотека нашого університету намагається для нас закупити якомога більше літератури, але все ж таки фінансові можливі обмежені. Тому багато книжок до нас не доходять. Університет відряджає наших фахівців на конференції. Але ви знаєте, яка тепер традиція: ті конференції на Заході мають не чисто науковий характер, а велику увагу приділяють тому, щоб проводити їх із пишнотою (у вишуканих готелях, серед пальм). Тому вступні внески настільки високі, що людині, яка цінує копійку, просто якось незручно їхати туди. Наступна проблема — це загальна якась неповага до мови в суспільстві, що породжує свої труднощі. Навіть журналісти наші надто мало піднімають питання культури мови. Маємо чимало таємних ворогів української мови або просто недолугих людей, які часто бідкаються, що наша мова начебто не володіє потрібними лексичними й стильовими ресурсами, тому нею не можна передати велич шедеврів світової літератури. Це — абсолютна брехня. Просто за переклад іноді беруться люди, недостатньо лінгвістично компетентні, без належного культурного рівня...
