Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Чому нам не цікава власна історія?»

Невеселі думки про кіно, нашу культуру та національну політику
14 квітня, 2006 - 00:00

У мене не раз виникало прикре відчуття того, що наше покоління обділене елементарним знанням української культури. Скільки чудових імен видатних діячів ми просто не знаємо, скільки творів не читали, картин не бачили… Не кажучи вже про те, як багато пам'яток культури просто знищено.

А хіба ми дійсно знайомі з іменами наших видатних вчених? Так, можемо перелічити декількох. І не підозрюємо, що славетних імен в десятки разів більше, бо багатьох з них вважають своїми наші сусіди, дехто сам відрікся від не дуже чуйної батьківщини, пам'ять про багатьох витравили з історії…

Про все це ще раз згадалося, коли недавно вдалося подивитися три серії чудового документального фільму «Червоний ренесанс» (його свого часу демонстрував телеканал «1+1». — Ред.). Скажу зразу, що я — не кінознавець, я фахівець в дещо іншій галузі — в матеріалознавстві. І начебто писати про витвір кінематографічного мистецтва мені і не пристало. Тому я взявся за перо не зразу. Тим більше, що був переконаний — українська преса буквально вибухне рецензіями на цей фільм. Адже тема наболіла — у картині розповідається про найяскравіші моменти культурного життя в Україні — від початку двадцятих років минулого століття, коли більшовики взяли курс на так звану «українізацію», до страшного для українців 1933-го року, коли офіційно було покінчено з нею та запрацювали розстрільні команди.

Та як це не дивно, хоч всі мої знайомі, яким пощастило побачити цю фундаментальну картину, в один голос говорили про потужну емоційну силу твору і глибину проникнення в матеріал (а це, на жаль, не часто зустрічається в нашому кіно), преса вельми кволо зустріла появу цього витвору кінематографічного мистецтва. Чому?..

Це питання виникає особливо гостро, коли я читаю безкінечні рецензії на «Дев'яту роту» й інші, скажімо прямо, не досить вдалі російські копії американських фільмів. Вже давно не можу збагнути: чому нам так не цікава власна історія, доля українського мистецтва, в якому сяють зірки світової величини: Лесь Курбас, Микола Хвильовий, Олександр Довженко, Павло Тичина, брати Бойчуки, Анатоль Петрицький, Максим Рильський?..

Саме про їх і їхніх друзів та колег йдеться мова в захоплюючій картині українських митців. Я був зворушений до глибини душі невідомими мені моментами з життя і переслідувань Остапа Вишні, його благородною дотепністю в страшні хвилини свого життя, вірністю його дружини…

Прекрасно виписана в картині лінія боротьби українських комуністів (як вони відрізняються від сьогоднішніх!) за справжню українську культуру. Не без гордості відмітив про себе, що ще в ті далекі двадцяті роки в українській державі шанували і боліли за культуру меншин. Отже ця сьогоднішня яскрава лінія нашої країни має глибокі корені в українській культурі.

Приємно слідкувати за змінами в поведінці вірного ленінця Миколи Скрипника, який спочатку не хотів їхати в Україну по завданню Володимира Ілліча, а потім покінчує життя самогубством, коли бачить, що виплекана ним і його однодумцями політика «українізації» добігає кінця. Мабуть, вперше глядач отримує можливість познайомитись з діяльністю ще одного видатного українського організатора — Олександра Шумського.

В фільмі ми зустрічаємось і з визначними вітчизняними вченими. Ґрунтовно виписана епопея запрошення більшовиками Михайла Грушевського з обіцянкою зробити його президентом Академії наук України, а потім підла зрада і невиконання обіцянки, коли вдається заманити великого дослідника в більшовицькі тенета. І ця доля закінчується трагічною смертю…

А скільки яскравих доль не помістилося в цей фільм! Тільки про геніальних українських математиків Миколу Кравчука, його учня Олександра Смогаржевського, хіміка Павла Епіка та багатьох інших можна зробити ще одну серію…

«Червоний ренесанс» — дуже трагічний фільм. Можливо, ми в Україні вже втомилися від крові, смерті та страждань на екрані. Припускаю, що психіка народу потребує чогось більш веселого. Але хіба картина не повертає нам відчуття гідності, віри в наші безмежні сили? Адже якщо навіть в ті страшні часи український народ за той коротенький час відносної відлиги (яка продовжувалася десь всього 5 — 10 років) зміг досягти таких велетенських висот в театрі, живопису, кіно, поезії, науці і висунути гігантів, які створили справжні світові шедеври, то хіба це не знак нам сьогодні, що й у нас все вийде, що треба зібрати сили і, не дивлячись на всі сьогоднішні негаразди, стати достойними наших дідів?

Переконаний, ще прийде час оцінити справжні якості кінофільму «Червоний ренесанс». Приємно, що в ньому приймала участь потужна команда. Серед них і видатні українські науковці: дійсний член Національної академії наук України Мирослав Попович, професор Дмитро Горбачов, а також багато інших відомих людей. Звичайно, не можна не відмітити знаних творців фільму — автора сценарію Олександра Рожена та режисерів Віктора Шкуріна і Олександра Фролова.

Прикро й те, що цей фільм показали декілька раз по телебаченню і начебто забули. Що — і це все? А де можна купити відеокасету цієї картини? Саме про це мене питали знайомі, друзі та вчені з декількох областей, які хотіли б показати її своїм учням. Чому б цим питанням не зайнятися Міністерству освіти і науки України — такий твір варто показати й навіть подарувати копію молодим людям, які закінчують українську школу і починають життя. Адже перед ними встає вічне питання: що робити, як жити далі?

Фільм, між іншим, розповідає про те, як на нього відповіли майже їхні однолітки в роздертій, розшматованій після війни і революцій країні, ім'я якої — Україна. Картина наче закликає: юні, молоді, талановиті, зробіть хоча би частину того, що створили ті, що йшли перед вами, і ви отримаєте велику, багату й культурну батьківщину, якою можна пишатися. Тоді ви проживете яскраве справжнє життя!

Станіслав ОШКАДЬОРОВ, член-кореспондент Національної академії наук України, професор
Газета: 
Рубрика: