У політичній історії України розпочався новий етап. У цьому, мабуть, не сумнівається ніхто. Уперше вибори пройшли виключно на партійній основі, вперше Кабінет Міністрів формуватиме парламентська коаліція, вперше на принципово інших засадах будуватимуться відносини в трикутнику Президент — Парламент — Уряд. Та й більшість народних обранців перебуватимуть у стінах Верховної Ради також уперше.
Але, дивлячись на те, як розгортаються події навколо формування майбутньої правлячої коаліції, неможливо подолати відчуття: попри все, багато українських політиків так і не зуміли «видавити з себе гетьмана», що вже неодноразово погано позначалося для української політичної еліти. Перевершити себе та власне бачення про те, що таке влада і навіщо вона потрібна, для багатьох із них — непосильне завдання.
Саме тут яскраво проявляється відсутність того основного чинника, без якого неможлива побудова демократичної та правової, простіше кажучи, нормальної держави, — політичної культури. У 1970-ті роки комуністи Італії були готові піти на «історичний компроміс» зі своїми непримиренними противниками — християнськими демократами — заради стабільності в країні, в Німеччині політики, хоч і насилу, та пішли на створення «великої коаліції». І таких прикладів у європейській історії чимало.
Україна ж минулого року проґавила свій перший шанс на діалог, коли на хвилі постреволюційної ейфорії нова влада не змогла до кінця усвідомити наслідки розколу в суспільстві. Сьогодні з'явився черговий шанс для нового діалогу, якщо можна так висловитися, для українського «історичного компромісу». Але, судячи з усього, охочих скористатися цим шансом поки що вкрай мало. Схоже, все повторюється знову — після оголошення результатів виборів політики забули про тих, хто забезпечив їм депутатські мандати — про виборців. А це означає, що, як і раніше, політикум буде приречений жити окремим віртуальним життям, а громадяни своїм — реальним і приземленим.
Потреба в діалозі ще більш очевидна, оскільки в результаті виборів нинішня влада перебуває в політичному нокдауні. Термін попередньої Верховної Ради підходить до кінця, нова ще не почала роботи. Судячи з того, як триває переговорний процес, до створення коаліції та формування нового уряду ще далеченько. Ніхто не може відповісти на запитання — які повноваження в нинішнього, вже одного разу відставленого уряду? За що він відповідає і чи відповідає взагалі? Досі ніхто виразно не пояснив — скільки ж у країні генеральних прокурорів. Відсутній Конституційний Суд. У пікантній ситуації опинилися місцеві державні адміністрації.
ПРОТЕСТНИЙ ВИБІР
Про підсумки виборів вже висловлені перші думки. Коротко їх можна звести до таких тез.
Перша. Вибори 2006 року учасники виборчого процесу, та й самі виборці, розглядали як логічне продовження президентської кампанії 2004 року, своєрідний «четвертий тур». У цій кампанії експлуатувалися старі гасла та старі технологічні прийоми. Нічого нового, нічого революційного. Зрозуміло, що за цих умов ніхто не цікавився передвиборними програмами і списками кандидатів. Голосували «за» або «проти», за ту чи іншу персоналію, за чергову надію на чергове диво.
Друга. Владі так і не вдалося «зшити» країну. Більш того, чим далі, тим більше складалося враження, що нинішня влада і не прагне до того, щоб розпочати хоч якісь роботи із «зшивання», відкладаючи такі важливі справи на період після виборів. Реформа системи влади на місцях так і залишилася в «підвішеному» стані. Збереглося ручне управління місцевими бюджетами. Не прозвучало хоч якесь виразне роз'яснення, яким чином повинні будуватися відносини між центром і регіонами. І що символічно, місце віце-прем'єра з регіональної політики, вперше введене в уряді, після відходу Романа Безсмертного залишилося вакантним.
Третя. Як з'ясувалося, понад 70% українських громадян — це протестний електорат. Попри те, голосували вони за Партію регіонів чи за БЮТ — вони голосували проти влади. У країні на сьогодні дві опозиції, кожна з яких ще й претендує на те, щоб бути основою владної коаліції.
Не тільки схід, а й захід незадоволені наявним станом речей. Звісно, незадоволені кожен по-своєму, але загалом результат не на користь влади.
Четверта. В умовах протистояння еліт і регіонів не знайшлося місця для ідеології злагоди та компромісу. Виборець продовжує орієнтуватися, якщо можна так сказати, на «революційні» фрази, чекаючи моментального вирішення проблем, які повинні вирішуватися протягом кількох років. Раціональні аргументи в цих умовах, дискусії про бюджет, податки, тарифи й інші суєтні речі не мають сенсу. Очевидно, що основа для сприйняття політичної філософії консерватизму ще не готова.
П'ята. Попри розмови про необхідність відокремити владу від бізнесу, стався стрімкий прорив бізнесу до влади. Багато відомих і, безсумнівно, професійних політиків за підсумками виборчої кампанії опинилися за бортом. Водночас депутатські мандати отримали багато представників великого капіталу. І цей факт, мабуть, найяскравіше підтверджує незрілість громадянського суспільства в Україні, нерозуміння ним того непорушного факту, що політика, як будь- який інший вид людської діяльності, вимагає професіоналізму.
Активне залучення бізнесу в політику здатне призвести лише до посилення розколу в суспільстві. Бізнес завжди був сферою, де вміють або хоч би намагаються домовлятися. Сьогодні ділова еліта сама розподілила себе по різних політичних таборах і буде вимушена мимоволі дотримуватися не законів бізнесу, а законів політики.
Такі перші підсумки, як кажуть, видима частина айсберга. Але набагато більший інтерес породжує довгострокова перспектива. Обрані 26 березня парламент і місцеві ради працюватимуть протягом п'яти років. За історичними мірками, це вельми незначний термін, але, з огляду на інтенсивність загальносвітових процесів, п'ять років для України — досить значний часовий проміжок, здатний зіграти визначальну роль у долі держави та суспільства.
Насамперед варто відповісти на запитання — чи стали вибори на пропорційній основі кроком на шляху до формування громадянського суспільства та його політичної структуризації? Оптимістично налаштовані експерти позитивно відповідають на це запитання. Перемога на парламентських виборах п'ятьох фаворитів, на їхню думку, дає надію на те, що українська партійна система нарешті більше наблизиться до загальноєвропейських параметрів. Малі партії будуть вимушені канути в минуле, розчинитися в більших. Політику в країні визначатимуть дві-три сили, які періодично змінюватимуть одна одну при владі та формуватимуть уряд.
Однак у цьому прогнозі не врахований один із найважливіших чинників, який останнім часом дедалі суттєвіше впливає на українську політику, — регіональний. Партії-переможці жорстко прив'язані до конкретних регіонів, що фактично зводить нанівець можливість створення будь-якої коаліції, крім так званої широкої, тобто за участі як «помаранчевих», так і «біло-блакитних». Бо будь-яка інша коаліція представлятиме лише одну з частин України. Це досить ризиковано, зважаючи на те, що суспільство і без того перебуває в підігрітому стані.
З огляду на наявність досить серйозних розбіжностей між двома політичними таборами, можна припустити, що єдиним мотивом, який може спонукати їх до об'єднання, стане поява спільного ворога.
МІСЦЕВИЙ «КОЛОРИТ»
Але й саме по собі досягнення компромісу всередині еліти не означає автоматичного подолання цивілізаційного розколу в українському суспільстві. Тим паче, що вибори до місцевих рад цей розкол лише легітимізували. Політична палітра на місцевому рівні набагато яскравіша, аніж на загальнореспубліканському, проте загальна тенденція очевидна — на заході і частково в центрі перемогли представники колишньої «помаранчевої» коаліції, на півдні та сході абсолютний переможець — Партія регіонів.
Загалом можна сказати, що результати місцевих виборів показують ще менш відрадну картину, ніж результати виборів парламентських. Саме вони наочно показують, що українському політикуму ще далеко до структуризації. Насамперед тому, що реально відсутній основний елемент політичної дії — власне регіональний політик.
Можливість отримати довгождану депутатську недоторканість (яка, до речі, одразу після виборів була відмінена) та певні переваги, які дає депутатський мандат, привела в лави партій чимало представників малого та середнього бізнесу. Однак у своїй масі ці люди не мали досвіду публічної діяльності, були новачками в політиці. Відсутність повноцінних регіональних політиків призвела в кінцевому результаті до того, що роль «паровозиків», покликаних потягнути за собою кандидатів від бізнесу, почали відігравати відомі в регіонах і містах люди — журналісти, священнослужителі, діячі культури, а в кількох випадках і «розкручені» політики загальнонаціонального масштабу. Багато з них, безумовно, шановані люди, але переважно вельми далекі від регіональної політики.
Найгірші справи спостерігалися на районному рівні, де місцеві організації політичних партій з'явилися незадовго до виборів. У деяких районах доходило до смішного. На 11 тисяч виборців припадало майже чотири десятки партій. У результаті списки по виборах до районних рад іноді формувалися з кумів, сватів і родичів. Про професійні якості таких депутатів говорити не доводиться. У результаті, сьогодні відбулася масова депрофесіоналізація депутатського корпусу.
Варто нагадати, що попередня виборча система гарантувала рівне представництво територіальних громад у районних і обласних радах. Сьогодні склалася ситуація, коли, наприклад, в обласній раді кілька районів так і не отримали представництва.
Загалом у найгіршому становищі опинилася сьогодні саме регіональна влада. До формування нового уряду регіонами продовжують керувати колишні голови обласних державних адміністрацій. Але вже зараз виникає запитання — хто та за яким принципом призначатиме губернаторів? Якщо знову за квотним, то виникає запитання — чи зможуть «ужитися» губернатори, призначені від «помаранчевої коаліції», з обласними радами, де переважають регіонали та їхні союзники? Не треба забувати, за чинною конституційною нормою, двома третинами районні й обласні ради можуть відправити неугодного губернатора у відставку. Чи не призведе подібна ситуація до постійного паралічу влади на місцях, а в кінцевому результаті — до втрати керованості державою?
Кінцевий результат буде плачевним. Своєкорисливість і амбіційність еліти неодноразово призводила до втрати української державності. Із завидною регулярністю відхід від централізованої, в якійсь мірі навіть авторитарної моделі, призводить до посилення відцентрових тенденцій.
Повернення до централізованої моделі бути не може. Вона себе вичерпала. Але є інший вихід. Як кажуть, якщо не можна запобігти процесу, його треба очолити. Хоч як це парадоксально звучить, центральна влада, керівництво країни повинні стати ініціатором проведення політики, спрямованої на розширення прав регіонів.
Цілком зрозуміло, що це доволі ризикований крок, особливо в умовах фактичного протистояння між різними регіонами й елітами. Основою для такої реформи має стати формування в країні повноцінного місцевого самоврядування. Про необхідність його розвитку сказано чимало слів. Але водночас реально для цього зроблено вкрай мало. Але саме сьогодні з усією очевидністю стає зрозуміло — від того, в якому напрямі розвиватиметься місцеве самоврядування, залежить і розвиток країни загалом. Це не перебільшення і не високі слова.
Забувають про те, що за своєю вдачею місцеве самоврядування має двоїсту натуру. З одного боку, це — інститут влади, з іншого — інститут громадянського суспільства. Саме місцеве самоврядування дає перший досвід самоорганізації громадян, надає їм можливість усвідомити безпосередній взаємозв'язок між їхнім політичним вибором і діяльністю влади.
Як дуже часто буває, українські політики зупинилися на півдорозі. Реформувавши центральну владу, створивши нову систему стримувань і противаг, вони «не встигли» реформувати владу місцеву. У результаті, обласні та районні ради так і не отримали нових повноважень. Є шанс, що за існуючого розкладу сил у новообраному українському парламенті проведення реформи розтягнеться на кілька років. Такий стан справ призведе до того, що місцеві ради ризикують перетворитися на закриті політичні клуби, далекі від вирішення обласних, районних і міських проблем.
РОБОТА НАД ПОМИЛКАМИ
Результати виборів і сам хід передвиборної кампанії в місцеві ради вже дозволяє зробити певні висновки.
Основний із них — парламентські та місцеві вибори мають бути розведені в часі. Це сьогодні визнав Президент України, це сьогодні визнає більшість політиків і експертів. Аргументи на зразок того, що спільне проведення дозволяє економити бюджетні кошти, критики не витримують. Насправді перевантаженість дільничних виборчих комісій різко знижує ефективність їхньої роботи, створює умови для зловживань і фальсифікацій. І ця неефективність поширюється знизу вгору на роботу районних, міських і обласних територіальних комісій. У результаті все обертається додатковими фінансовими витратами та судовими позовами.
Але, крім виключно технологічної аргументації, є й політична. Місцеві вибори щонайменше повинні передувати парламентським, слугувати своєрідним політичним барометром настроїв виборців і сигналом для політичних партій; щонайбільше — повинні відбуватися частіше, аніж парламентські. Місцеві ради повинні обиратися раз на чотири роки. Це привело б до нормальної ротації в середовищі місцевої політичної еліти, наблизило б її роботу до потреб виборців.
Фактично нинішні місцеві вибори відбулися в тіні виборів парламентських. Це призвело до того, що позиція виборця значною мірою визначалася тим, як він сприймає ту чи іншу політичну силу на загальнодержавному рівні. Саме тому місцеві політики прагнули або прив'язатися, або дистанціюватися від певного партійного бренду. А виборець у масі своїй не цікавився ні складом партійного списку, ні тією програмою, з якою виходить партія або блок на місцевих виборах.
Чи могло бути інакше? Чи був би іншим результат місцевих виборів, якби вони відбувалися окремо від парламентських? Упевнений, що так. Навіть первинний аналіз результатів показує, що на виборах в обласну, міську, районну раду виборець набагато охочіше голосує за сили, які на загальнодержавному рівні є аутсайдерами. Завдяки цьому місцеві ради більш чітко відображають політичні уподобання виборців.
Саме підсумки місцевих виборів показують, що малі партії не кануть у минуле, поступившись місцем політичним гігантам. Частина з них міцно займе свою нішу на місцевому рівні. Більш того, ці партії стануть вельми важливим елементом громадянського суспільства, що формується в Україні.
По-перше, саме ці малі партії можуть стати хорошою школою для нових поколінь політиків як місцевого, так і загальнодержавного масштабу. Монополія сприяє економічному та політичному прогресу лише на первинному етапі. Приклад комуністів, які спершу акумулювали симпатії протестного електорату, а на останніх виборах зуміли лише переповзти тривідсотковий бар'єр, — яскраве підтвердження цього. Відсутність нових людей і нових ідей призведе до того, що політичні гіганти перетворяться на відсталі структури, нездатні адекватно реагувати на виклики сьогодення. Замість розвитку громадянського суспільства Україна отримає його стагнацію, наслідком чого стане розподіл держави на зони впливу між кількома фінансово-економічними угрупуваннями.
По-друге, вибори показали — у суспільстві відсутня боротьба ідей і ідеологій. У принципі, це правильно, якщо виходити з тези, що практика первинна. Разом із тим, досвід показує, що аж ніяк не завжди політичний прагматизм дає бажані результати. Без бачення стратегічної перспективи навіть найправильніші із формального погляду кроки не приносять бажаного результату. Часто саме малі партії здатні залучити креативно налаштовану частину інтелектуалів, які з тих або інших причин не змогли знайти, куди прикласти свої знання та досвід у рамках партій-корпорацій.
Більш того, саме регіональний рівень часто дає можливість для появи нових ідей. Стратегія розвитку держави повинна будуватися не тільки на основі загальнодержавних програм, а й шляхом конвертації регіональних проектів у національні. В Одеській області були успішні приклади такої конвертації.
Очевидно, що цей шлях здається сьогодні найбільш прийнятним. Більш того, він дозволить з'єднати регіональні ініціативи із загальнодержавними, органічно вписати вирішення місцевих проблем у національний контекст.
В основі нової регіональної політики повинен лежати принцип солідарної відповідальності. На практиці він повинен втілюватися через укладання угод між регіональною владою й урядом на термін роботи органів місцевого самоврядування, підсумком яких має стати відповідна постанова Кабінету Міністрів. У ній повинні бути чітко виділені пріоритети розвитку регіонів, аж до конкретизації об'єктів із чітким визначенням того, з яких джерел здійснюватиметься фінансування: з державного бюджету, з місцевого бюджету чи за рахунок залучення інвестицій.
З одного боку, такий документ дозволить підвищити рейтинг інвестиційної привабливості регіонів, оскільки як внутрішній, так і зовнішній інвестор матимуть певну гарантію для вкладення капіталів. З іншого, він примусить серйозніше поставитися до галузевої проблематики, підступитися до вирішення проблеми структурної перебудови промисловості, в тому числі з урахуванням регіонального чинника.
Безумовно, що подібний механізм може працювати лише за однієї умови — за наявності повноцінного регіонального самоврядування, проведення бюджетної та податкової реформ. І, що не менш важливо, необхідно провести судову реформу. Сьогодні незалежність судів зведена до абсолюту настільки, що робить суддів часто незалежними від закону. Вплив судів на політичні процеси зростає. І часто саме вони, а не виборець, вирішують, хто буде депутатом, мером, головою обласної ради. Подібну ситуацію назвати нормальною не можна.
Українській еліті час усвідомити — відсутність регіональної політики призводитиме до того, що від виборів до виборів повторюватиметься одна і та сама картина — наростання протистояння між регіонами, нові тріщини та лінії розколу.
Час у кінцевому результаті перестати із завидною завзятістю наступати на одні і ті ж граблі. Інакше голова не витримає.
