Гастролі театру Еймунтаса Някрошюса «Мено Фортас» — це, певним чином, не тільки мистецька подія, а й ритуал. Публіка вже заангажована певними очікуваннями. Усі знають, що Някрошюс — режисер видатний і незвичайний, особливо коли йдеться про славетну шекспірівську трилогію, здійснену «Мено Фортас» — «Гамлет», «Макбет», «Отелло». Театральний Київ минулого року був уражений «Гамлетом» і «Макбетом»; тепер черга «Отелло».
Ця трагедія Шекспіра — одна з найскладніших, тому що драматургічно суперечлива. Легкість, iз якою Отелло повірив намовлянням Яго й стратив Дездемону, стала тим порогом, який не вдалося подолати дуже багатьом постановникам. Iсторія театру переповнена збідненими, мелодраматичними потрактуваннями цієї п’єси, спільними зусиллями посередніх інтерпретаторів перетвореної на такий собі репертуарний хіт. Власне, вище згадані очікування якраз і полягали в тому, що Някрошюсу вдалося виявити силу й багатство цього тексту.
Що ж, манера дійсно пізнавана з перших же сцен. Знову напівпорожній кін iз мінімумом необхідної машинерії; знову акцент на активному рухові акторів, на різноманітності їхньої пластики, складному сплетенні фізичних дій. Змішуються гарнізонні жартики, каскади кокетування, ледь відчутний еротизм. Отелло (Владас Багдонас) неначе оточує якесь потішне військо, а загальна атмосфера — ні, не свято, а наче його передчуття, всі аж підстрибують, аби його поквапити. А втім, інтриги Яго починають брати гору, й ось під завісу першої дії Отелло й Дездемона танцюють якийсь неймовірний, переповнений пристрастями вальс — у якому відштовхування більше, ніж поєднання: герої розлітаються по різних кутках сцени, проте їх знову невблаганно тягне одне до одного — надзвичайно сильний фрагмент.
Тут варто зупинитися на виконавцях головних ролей. Усі вони абсолютно нетипові, геть чисто випадають iз канонів. Отелло-Багдонас — аж ніяк не емоційний мавр, шляхетний дикун — це білий, немолодий, сповнений власної гідності вельможа, справжній генерал. Яго- Казлас аж світиться доброзичливістю й простою людською привабливістю. Що ж до Дездемони, то на її роль режисер обрав балерину (найкращу в його країні) Iгле Спокайте. Останнє рішення — дуже точне. Ця Дездемона запам’ятовується відразу й назавжди — втілена грація й жіночність, незахищеність і водночас пристрасність; увесь малюнок цієї ролі виконаний настільки вишуканою палітрою рухів, що виглядає часто-густо як спектакль у спектаклі.
I ось після згаданого вальсування головної пари щось у спектаклі не те що зламується, а перестає працювати, хоча, здавалося, має бути навпаки. Начебто й усі сцени вирішені ефектно, сповнені глибокого, суто някрошювського символізму й поетичності, проте сама дія ніби зупиняється. Окремі режисерські рішення хвилюють, знаходять відгук і в розумі, й у серці, проте як єдине ціле не спрацьовують. Теж саме й з героями — доброзичливість Яго так і не зривається в безодню його ненависті, шляхетна виправка генерала погано корелює з жорстокістю розправи над Дездемоною. Практично кожна з мізансцен окремо стала б перепусткою в безсмертя для будь- якого театру. Деякі з епізодів — воістину ударні, запаморочливо майстерні: танець Отелло й Дездемони, зворушливе побачення Б’янки (Едіта Зілайте) й Касіо (Кестутіс Якштас) під цокання й передзвін купи будильників у фіналі другого акту, нарешті, розв’язка — вбивство Дездемони в третьому, котре неначе перегукується з тим вальсом. Ці, вкрай важливі моменти, Някрошюс прописав iз усією переконливістю свого дару, майже нокаутувавши зал. Але, на жаль, вони так і лишаються окремими спалахами.
Загалом, «Отелло» Някрошюса схожий на необроблене дорогоцінне каміння. Наче збиралися зробити з нього вишукану, досі небачену прикрасу, але останньої миті передумали, так усе й лишили; так і лежить цей коштовний розсип — тішить око, водночас засмучуючи своєю недозібраністю, недовершеністю.
I все ж, це — невдача генія. Одна з вершин, побачити яку було справжнім глядацьким щастям...
