Поряд із численними водевілями, зарубіжною драматургією ХХ століття, українською класикою, доволі очікуваною, можна вважати появу російської п’єси Івана Тургенєва «Місяць на селі» на сцені театру «Колесо», яка декілька років тому стала предметом чергового творчого експерименту Андрія Жолдака.
Незважаючи на те, що сам І. Тургенєв вважав свій драматичний твір малосценічним, постановка Ірини Кліщевської, яка за свою режисерську діяльність не вперше звертається до текстів російського класика, довела, що тургенєвські персонажі досить гармонійно існують навіть у такому невеликому сценічному просторі на Андріївському узвозі.
Конфлікт вистави може сприйматися в різних площинах, проте стосується він, насамперед, внутрішнього світу кожного з персонажів — так, саме персонажів, адже «Місяць на селі» позбавлений головного героя: в такому беззмістовному світі, зображеному в п’єсі І. Тургенєва, немає місця героям і вчинкам, лише своєрідний коловорот маленьких внутрішніх подій.
У маленькому замкненому середовищі, як-то кажуть, у «власному соку» існують дійові особи, які, власне, й не діють, лише намагаються реалізувати свої почуття, потяг до любові, пристрасті, інтриги в буденному та одноманітному житті, сповненому побутової брутальщини, бездіяльності та відсутності будь-якого сенсу. Лінощі й туга — ось основні лейтмотиви такого буття — вони перетворюють душевні пориви кожного з персонажів на справжній фарс. Недаремно Михайло Ракітін (Сергій Ладєсов) вимовляє досить важливу для розуміння характерів вистави репліку: «Туга — це те, що приховати не можливо». Тому життя дійових осіб п’єси І. Тургенєва та вистави І. Кліщевської таке повільне, надто розміряне. Вони за внутрішнім менталітетом так нагадують героїв чеховського «Дяді Вані», адже власними переживаннями зводять себе нанівець, бо їхні примітивні амбіції не мають виходу та гідного застосування.
Увесь сенс існування персонажів полягає у «витраті» життя, у завоюванні сердець протилежної статі, хоча певний момент ліризму, прагнення любові можна помітити й у цьому, адже, за великим рахунком, кожний учасник цієї історії прагне кохання, незважаючи на вік та соціальний статус.
Персонажі сценічного твору не еволюціонують, проте, все ж таки, зазнають деяких внутрішніх коливань, що відбивається на їхній поведінці та розумінні себе в цьому суспільстві, залежно від виявлених до них почуттів.
Страждаючи від мук власної гідності, закохана в молодого юнака, Наталя Петрівна (Валентина Бойко) ніяковіє та приховує власні почуття, здається жалюгідною та беззахисною. Проте, усвідомивши, що їй відповіли на кохання, виглядає гордою, самозакоханою королевою, жіночі амбіції якої задоволені. Разом із тим, вона не бажає відпускати від себе свого друга серця Ракітіна, тримаючи його немов про запас, застерігаючись від самотності й туги.
Лякливий, зовсім молоденький, дещо закомплексований сирота Олексій Бєляєв (В’ячеслав Стасенко), нещодавно він ніяковів і по-дитячому боявся господині будинку Наталі Петрівни, спершу сприймає її як дорослу владну жінку. Проте зрозумівши, що ця жінка в нього закохана, змінюється просто-таки кардинально як внутрішньо, так і зовнішньо. І от він уже не грайливий безпосередній юнак, по- хлоп’ячому наївний та дещо нерозсудливий, а поважний молодий чоловік у солідному костюмі, що насправді є його єдиним святковим вбранням.
Молода Вірочка (Марія Грунічева) відчуває непідробні страждання, розуміючи, що сподіватися на кохання Олексія марно, та й з такою суперницею, як Наталя Петрівна, яка свого часу погодилась її утримувати та виховувати, їй, зважаючи на власне становище, не варто змагатися.
Найбільшу міру абсурдності всього, що відбувається в житті персонажів, розуміє Михайло Ракітін, адже більш тонко відчуває гру кожного, особливо Наталі Петрівни, в яку закоханий. Образ Ракітіна, можливо, найтрагічніший у цьому трагікомічному сценічному просторі, тому що його розуміння ситуації найбільш адекватне.
Проте, крім бездіяльності, пошуку сердечних пригод та туги, всіх цих героїв об’єднують ще й велике бажання любити й невгамовний страх перед самотністю, що підтримує ліричне начало вистави. За жанром вистава є, скоріше, трагікомедією з фарсовими елементами, оскільки героям важко співчувати: їхні дії, монологи та діалоги викликають або ж доброзичливу посмішку, або ж іронію. Деякі персонажі ніби призначені додавати в цю історію іскрометність, гумор, динамічність та невимушеність. Наприклад, навіть серйозні діалоги за участю Шпигельського (Віктор Шестаков) звучать комічно, тому сама вистава набуває іншого темпоритму. Й Олена Іванова, виконуючи роль доброзичливої, безпосередньої та веселої служниці Катерини, здобула під час вистави «Місяць на селі» не одного прихильника.
Проте перераховані учасники сценічного дійства, страждаючи та відчуваючи душевну дисгармонію, не намагаються протистояти обставинам, адже вони звикли саме до такого розміреного способу життя, тому будь-які екстремальні ситуації для них неприпустимі. Саме тому іронію викликає й той факт, що Іслаєв (Станіслав Колокольніков) так і не помічає того, що робиться за його спиною, а закохана Вірочка дає згоду на шлюб із забезпеченим, старим та комічним Большинцовим (Олег Лепенець), що логічно перетворить цю безпосередню та милу дівчину на хитру «збирачку коханців».
До речі, вся дія відбувається в наївно-реалістичних сценографічних апартаментах — дерева, кущі, квіти в стилі паркової культури (художник- постановник Світлана Заікіна). Декорації дозволяють сприймати переживання персонажів у зовсім іншому ключі — не співчуваючи, а споглядаючи все те, що відбувається на сцені. Таку ж роль відіграє й оригінальна музика заслуженого діяча культури Юрія Шевченка, ліризм якої в цій театральній ситуації несе легку насмішку. А костюми дозволяють глядачеві просто отримати естетичну насолоду. Головне в цьому сценічному дійстві — його акторська, художня та змістова цілісність, завдяки якій вистава сприймається на одному диханні. Та той сміх крізь сльози, який виникає завдяки тексту І. Тургенєва та постановці Ірини Кліщевської з гострими акторськими спеціями, дає глядачеві рецепт від духовної та інтелектуальної деградації: не задовольнятися спокоєм, активно діяти в житті й, звичайно, вміти читати класику так, як це робить творчий склад театру «Колесо».
