Китай має намір прийняти свій 11-й п’ятирічний план, створюючи умови для продовження, напевне, найбільш вражаючої економічної трансформації в історії людства та підвищення рівня життя майже чверті всього населення планети. Ніколи раніше світ не бачив такого стійкого зростання; ніколи раніше не спостерігалося таке масштабне скорочення бідності.
Частковим поясненням тривалого успіху Китаю є притаманне йому майже унікальне поєднання прагматизму та бачення. Тоді як у результаті Вашингтонського консенсусу більша частина країн світу, що розвиваються, була спрямована по шляху здобуття вищого рівня ВВП, Китай ще раз дав ясно зрозуміти, що його метою є стійке та більш рівномірне підвищення реального рівня життя населення.
Китай усвідомлює, що вступив у фазу економічного зростання, коли останнє чинить величезний — і нестійкий — вплив на довкілля. І якщо країна не змінить свого курсу, це в кінцевому результаті негативно позначиться на рівні життя. Саме тому в новому п’ятирічному плані великого значення надають охороні довкілля.
Темпи зростання навіть у багатьох більш відсталих регіонах Китаю такі, що могли б здатися дивом, якби економічне зростання в інших частинах країни не було б ще швидшим. Тоді як це привело до зменшення бідності, так само збільшилася нерівність за рівнем доходів, і розрив за рівнем добробуту між містами та сільською місцевістю, а також між прибережними регіонами та внутрішньою частиною країни неухильно зростає.
У «World Development Report» (Доповідь про світовий розвиток) Світового банку поточного року пояснюється, чому нерівність (а не лише бідність) має слугувати причиною для неспокою, і в 11-му п’ятирічному плані Китаю прямо поставлене завдання вирішення цієї проблеми. Протягом кількох років уряд говорив про створення більш гармонійного суспільства, і в плані описується амбіційна програма з досягнення цієї мети.
Китай також визнає, що менш розвинені країни від більш розвинених відрізняє не лише наявність ресурсів, а й наявність знань. Тому уряд виробив сміливі плани не тільки зі скорочення розриву за рівнем знань, а й зі створення основи для незалежної інноваційної діяльності.
Роль Китаю у світі та світовій економіці змінилася, і це також окреслене в плані. Майбутнє зростання Китаю має ґрунтуватися більше на внутрішньому попиті, аніж на експорті, що зажадає підвищення рівня споживання. Справді, в Китаї існує рідкісна проблема — надлишок заощаджень. Люди накопичують заощадження частково через неадекватність урядових програм соціального страхування, тому зміцнення системи соціального забезпечення (наприклад, пенсійних виплат), а також державної системи освіти й охорони здоров’я приведе до скорочення соціальної нерівності та підвищення рівня життя населення, а також сприятиме зростанню рівня споживання.
У разі успіху (а досі Китай майже завжди перевершував навіть власні високі очікування) таке коректування курсу може створити серйозні проблеми для глобальної економічної системи, вже виведеної з рівноваги величезним фіскальним і торговим дисбалансом Америки. Якщо Китай робитиме менше заощаджень — і якщо, як оголосив китайський уряд, він переслідуватиме більш різносторонню політику інвестування своїх резервів, — хто фінансуватиме торговий дефіцит Америки, що становить понад два мільярди доларів на день? Це запитання майбутнього, але це майбутнє може бути зовсім не за горами.
За такого чіткого бачення майбутнього проблемою стане здійснення окреслених планів. Китай — велика країна, і він не міг би досягнути успіху без широкої децентралізації. Але з децентралізацією також пов’язані певні проблеми.
Наприклад, викид парникових газів є глобальною проблемою. Тоді як Америка говорить, що не може дозволити собі зробити щось у зв’язку з цим, уряд Китаю повівся більш відповідально. Протягом місяця після прийняття плану були введені нові податки на автомобілі, бензин і лісоматеріали: Китай використовує ринкові механізми для вирішення внутрішніх і глобальних екологічних проблем. Але тиск на органи місцевого самоврядування з вимогою забезпечення економічного зростання та створення робочих місць буде величезним. І тому чиновники на місцях цілком зможуть заявити: якщо Америка не може дозволити собі екологічно прийнятне виробництво, необхідне для збереження нашої планети, то як можуть вони? Для реалізації свого бачення китайському уряду знадобиться жорстка політика, як, наприклад, уже започатковане ним введення податків на забруднення довкілля.
На шляху Китаю до ринкової економіки в країні з’явилися проблеми, характерні для країн, що розвиваються, а саме — наявність особливих інтересів, що висувають егоїстичні аргументи під маскою ринкової ідеології.
Так, деякі з них висуватимуть аргументи на користь економічної теорії «просочування благ згори вниз»: мовляв, не переживайте за бідних, у кінцевому результаті всі отримають користь з економічного зростання. І деякі противитимуться політиці в галузі конкуренції та жорстким законам у галузі корпоративного управління: мовляв, хай працює дарвінівська теорія природного відбору. Аргументи зростання висуватимуться у відповідь на жорстку соціальну політику та політику в області охорони довкілля: наприклад, вищі податки на бензин занапастять зароджуване автомобілебудування.
Така політика, ймовірно, спрямована на посилення економічного зростання, не лише не приведе до зростання економіки, а й створить загрозу для всього бачення майбутнього Китаю. Існує лише один спосіб запобігти цьому — відкрите обговорення економічної політики для того, щоб виявити помилки та надати місце для творчих вирішень багатьох проблем, перед якими сьогодні стоїть Китай. Джордж Буш продемонстрував небезпеку надмірної секретності й обмеження процесу прийняття рішень вузьким колом лизоблюдів. Більшість людей за межами Китаю не усвідомлюють міри, в якій його лідери, всупереч існуючій думці, залучені в широкі обговорення та консультації (навіть з іноземцями), намагаючись знайти вирішення величезних проблем, що стоять перед їхньою країною.
Ринкова економіка не є саморегуляційною. Її не можна просто поставити на автопілот, особливо якщо уряд бажає широкого розподілу благ серед населення. Але управління ринковою економікою — нелегке завдання. Це процес балансування, що повинен постійно реагувати на економічні зміни. 11-й п’ятирічний план Китаю є дорожньою картою для такого реагування. Увесь світ із трепетом і надією спостерігає за тим, як продовжує змінюватися життя 1,3 млрд. людей.
Джозеф СТІГЛІЦ — лауреат Нобелівської премії з економіки, професор економіки Колумбійського університету; в минулому — голова ради з економічних питань при президентові Клінтоні, а також головний економіст і старший віце-президент Світового Банку
