Він хотів в'їхати в місто на білому коні… Припустимо, не він, а вони, і не в місто, а в парламент, але «білий кінь» для «в'їзду», тобто мінімум три відсотки голосів на виборах, нашими відомими політиками все ж передбачався. Тим більше, що сил і ресурсів на підкови, збрую і овес витрачено було неміряно. Тепер багато хто жалкує про те, що виборча кампанія так швидко закінчилася — очікування виборів виявилося куди приємнішим, ніж їхні підсумки. Загалом, «а вранці вони прокинулися», і побачили у вікнах іншу країну, інший народ — і не тому, що так змінилося все навколо. Змінилися лише обставини, в яких ті, що програли виявилися… такими, що просто програли. І вся країна протягом тижня була вимушена вислухувати і видивлятися під час численних телеефірів думки з приводу, чому ж вони програли. Причому, що цікаво, і в цьому випадкові країні відвели роль глядача, якому весь час намагаються пояснити, чому вона віддала голоси за тих, а не за цих. А дійсно — чому?
Як завжди, у нас все впирається в пошук винних. Звичайно, насамперед винні конкуренти і ті, хто рахував голоси. Загалом, до народу претензій начебто немає. Ті, хто програв, усе ще вірять у те, що народ відгукнеться, тому віддають перевагу формулюванню «вибори були прозорими і демократичними, а підрахунок голосів — фальсифікували». Наступними в рейтингу винних значаться організатори-технологи виборчих кампаній. Навіть гравці одного помаранчевого поля істотні розходження в симпатіях виборців намагаються пояснити причинами зовнішніми, агітаційно- рекламними. Однак, наприклад, визнаним хітом виборчого сезону стала програма «Свобода слова» на ICTV, що перетворилася до фіналу виборів у щось абсолютно безрозмірне, в тому числі і через довгу чергу бажаючих у ній взяти участь. Завсідниками в студії у Шустера були і «регіонали», і «нашоукраїнці», і Супрун, і Богословська з Шуфричем. Причому, останні з'являлися там частіше середнього і незмінно привертали до себе увагу. І що? Не допомогла ні «зелена» Сердючка, що кочувала містами і селами з обіцянкою «зеленіти» і «не червоніти», ні агітаційні «Маски».
З іншого боку, тому ж народові так довго пояснювали, що між численними вітчизняними партіями ідеологічної різниці практично немає (за рідким винятком), а голосують звичайно за ім'я, за особу, за особистість чи образ, що багато хто, мабуть, так і зробили. Тільки «продаж» одних іменних блоків йшов «на ура», а інші тільки й залишилися, що на рекламних бігбордах та в пам'яті. Чому? Адже так браво один кандидат-миротворець зв'язував мультяшні канати, і все начебто при ньому — і взуття чисте, і зачіска кожен день, неначе щойно з перукарні, і книжки розумні читає, і грошей на кампанію витрачено було вдосталь, а тепер навіть на задніх лавах парламентської зали його не чекають. Але череда політологів, які кочують у ці дні з каналу на канал, говорили про що завгодно, але тільки не про те, що якось би пояснило ці «чому». Мабуть, так і залишаться в історії минулі вибори як нез'ясовний прояв загадкової слов'янської душі.
У той же час, тлом по теленовинах пройшла звістка про те, що в Миколаївській області голова однієї виборчої комісії повісилась відразу ж після здачі бюлетенів. Причина самогубства — не політика, а борги, близько 8 тисяч гривень. Цей борг виявився для жінки непідйомним, несумісним з подальшим життям! Смішна, з погляду будь-якого з наших політиків, сума. У цій дистанції між вершителями доль і самими долями — відповідь на багато які запитання.
А чим пояснити, наприклад, вибір киянами нового міського голови? «Народ пожартував»? А ми думали, що в столиці живе «еліта нації», якщо вираховувати відсоток освічених і багатих на столичний квадратний метр. Не знаю, як киянам, а провінція веселиться щосили. Особливо після першого інтерв'ю Черновецького як мера на «Тонісі» у вівторок. Пісня! Пардон, «проповідь», яка стала останнім акордом цієї пісні. І чи те ще буде!
Думалося, що день гумору, який був якраз після виборів, розвіє похмурі настрої і передчуття. Не розвіяв. У Одесі 1 квітня — це вже індустрія, коли все по-дорослому, красиво і шикарно, але… не смішно. У країні до цього дня відкрили чергові пам'ятники: в Харкові — Еллочці-людожерці, в Полтаві — галушкам. З Еллочкою все зрозуміло, у неї стільки успішних наслідувачок, що дійсно варто пам'ятник ставити. Але галушки тут до чого? Судячи з інформаційних сюжетів, вони на Полтавщині ще не перевелися, можна було б і «живцем» їх напоказ і на з'їдання виставляти,з жару, замість кам'яних. Чи як?
З усієї першоквітневої телепрограми звернула на себе увагу програма «Дорога передача» на «Новому». Однак щедро поводяться її творці — багато які дійсно смішні сюжетні ескізи можна було б допрацювати, розширити, оформити в повноцінні мініатюри. Але щось у програмі телепередач вже на наступний тиждень її не видно. А найбільш забавним із буденних був сюжет у «Вікнах» на СТБ — про колекції друкарських виявів «чорного піару». І чого тільки не вигадають збочені мізки штабістів! Знову ж таки шкода, що в колекції немає позначок «Автора знайдено і засуджено». Адже навіть побіжного погляду на зібрані перли досить, щоб зрозуміти: є за що. Проте, істинні «герої» виборчих кампаній, як і «грошові мішки», які фінансують подібну творчість, майже завжди залишаються «за кадром»…
