Не лише для Iвана Франка знаковими є роки, які закінчуються на цифру «6», також для ще одного галичанина — Iларіона Семеновича Свєнціцького, який народився в древньому княжому містечку Бужську (тепер Буськ) 7 квітня 1876 року у так званому передмісті Довга сторона (нині вулиця Маркіяна Шашкевича). Помер він у Львові 18 вересня 1956 року й похований там же на знаменитому сьогодні Личаківському цвинтарі.
Хатина, в якій він народився в сім’ї народного вчителя, стояла за кількадесят метрів від досить незвичайної, унікальної восьмигранної дерев’яної церкви св. Параскеви, яку зараз датують 1708 роком. Цілком очевидно, що Бог саме тут почув перші молитви цього чоловіка.
Прихатні городи тут і зараз спадають униз до заливних луків невеличкої річечки Солотвини, яка петляє помiж низькими й високими берегами. Вочевидь, саме тут у дитячі роки малий Iларіон міг запримітити буяння різноманітних квітів: від цвітіння літом у річці шувару до численних квітів на заливних луках, на вищому сухішому березі, які ще змінювалися залежно від пори року. Пізніше все це виллється у велику любов до квітів, які він буде плекати біля свого дому у Львові.
У Великодні свята, коли всім дозволялося дзвонити в церковні дзвони, він, напевно, як і всі хлопчаки цієї вулиці, любив їх пошарпати за шнури на дзвіниці. Адже «своя» церква на вулиці створювала якусь особливу ауру, свою домашню атмосферу й, можливо, певну вищість над іншими вуличними громадами цього міста.
Від тієї церкви заливні луки значно розширюються, а нижче за течією Солотвини була збудована гребля з мостом (нині вулиця Київська); під час весняно-літньо-осінніх повеней вода виливалася на луки й не так скоро спадала, хоч як би цього хотілося. Утворювалося велике озеро-море. I доводилося міщанам Довгої сторони робити великий гак дорогами, щоб потрапити до своїх домівок із центра міста чи навпаки.
Iз XIX століття вже відомо, що через ці луки йшла довга, понад 100 метрів кладка, шириною дві-три дошки, якою міщани користувалися під час повеней. Кладка піднімалася над землею майже на метр і не мала зовсім поручнів. Вочевидь, при досить вітряній погоді пройти нею було досить складно. Ще й зараз у кінці вулиці Шкільної, яка з’єднувала центр міста та ці луки, можна помітити «горбки» під асфальтом. Ці горби — це залишки стовпчиків від цієї кладки, земля тут піщана й дає осадку, а залишки стовпчиків не осідають.
Можливо, що ця доситьтаки небуденна за масштабами споруда вплинула на свідомість малого Iларіона. Вплинула тим, що стовп до стовпа, дошка до дошки — і можна бути зверху, і не дуже то боятись такої руйнівної стихії, як повінь. Адже часто бували великі повені, які запросто руйнували «тісні» мости, зносили кладки, несли копиці накошеного сіна, не просто затоплювали городи, а знищували на них урожай.
Пізніше, мостячи дошку до дошки, вкопуючи стовпець біля стовпця, цей чоловік спокійно, без руйнівної паніки, без дзвінкого пустослів’я буде роками будувати свою кладку, яка поведе його народ через грізні повені чужої брехні, ненависті, рятуючи від загибелі мову, пам’ятки давнини, відстоюючи честь і достойне місце серед інших народів світу.
Три роки напруженої праці (1993—1996 рр.) знадобилися бібліографу Наукової бібліотеки Львівського університету ім. I. Франка Людмилі Миколаївні Панів для того, щоб скласти біобібліографічний покажчик «Iларіон Семенович Свєнціцький». У невеличкій передмові вона напише таке: «Даний покажчик виходить до 120-річчя від дня народження та 40-річчя з дня смерті професора I.С. Свєнціцького — видатного вченого-славіста, палеографа, відомого мистецтвознавця, дослідника історії болгарської, сербської, польської, чеської, російської та інших мов i літератур, вченого, наукове й дослідницьке поле діяльності якого було неосяжним».
З останніх слів передмови зрозуміло, що майже зовсім не змінилося за останні десять років ставлення до творчості й діяльності цієї людини в Україні. От це речення: «Архівні, рукописні матеріали та епістолярна спадщина видатного вченого чекають на свого дослідника».
Загалом, мене цікавила тільки одна робота нашого славетного земляка, яку принагідно у своїй книзі «Iсторія України» (Львів, 1990 р.) згадує львівський історик Iван Крип’якевич. Мої нелегкі пошуки з допомогою пані Людмили завершилися успіхом, і роботу вдалося відшукати, називається вона «Русь і Половці».
У «Передньому слові» I. Свєнціцький присвячує цю свою роботу Олексію Олександровичу Шахматову (1864— 1920 рр.): «Присвята цього досліду йому нехай буде висловом власного почування автора, що мав щастя довгі літа користуватися дружньою увагою цього речника об’єктивної наукової правди. Йому ж належиться од Галичан щира дяка за врятування в часи революції 19I7 р. у Петрограді дорогоцінного архіву Галицької митрополії ХV — ХIХ ст., вивезеного зі Львова російською жандармерією 1915 р., а в ньому чимало важливих документів з архіву Національного музею. Українська наука давно зайняла своє окреме становище супроти О.О. Шахматова, як знавця історичного розвитку мови й життя українського народу та оборонця його прав».
Далі йде примітка, в якій I. Свєнціцький говорить, що роботу «Русь і Половці» укладено з лекцій університетського курсу, який він читав 1938 — 1939 років, а результати цієї роботи-дослідження він виклав у доповіді на засіданні Наукового товариства ім. Т. Шевченка 1 квітня 1939 року.
Рівно через чотири місяці весь західний світ почне помалу занурюватись у страшну вогненну повінь Другої світової війни. Про те, що війна буде, у ті часи ні для кого не було секретом, тому й, можливо, у цій своїй праці «Русь і Половці» I. Свєнціцький подав усе досить сконденсовано, не розписуючи що й звідки взялося, куди поділося, на ширшу й змістовнішу працю він просто не мав часу. Та й цілком очевидно, що з його висоти ці речі йому були очевидними й зрозумілими.
Ось сторінка 34 з праці: «Князі, дружина й літописець — усі вони вірні християни. Тим- то мотиви діяльної релігійності в творах староруського письменства стають рівно ж признаками зв’язку даного літературного твору з життям».
Порівняйте «Слово о полку Iгоревім» і справжні літописні сторінки — різниця величезна, у «Слові» немає жодних християнських тогочасних атрибутів, згадок і т.п.
У другому розділі «Проблема змісту й форми у «Слові о полку Iгоревім» автор пише: «Сьогодні, однак, мусить вражати кожного читача «Слова» прекрасне знання історії ХI — ХII ст., у подробицях, що їх можна було засвоїти собі тільки за згармонізованим зводним літописом. Таку гармонію історичних відомостей і географічних даних знає тільки доба діяння круга російських історіографів часу Катерини II».
Але очевидно, що сьогоднішніх «Слово»-любів ці факти зовсім не вражають.
А ось ще одне досить виважене речення стоїть, як міцний стовпець, що тримає кладкові дошки, а навколо нього зараз хлюпається справжнє море повеневих казуїстичних вод (стор. 38): «Джерелом сумнівів постає: таємничість появи пам’ятки після безслідного існування її в староруському письменстві продовж стількох віків; недоступність пам’ятки для досліду й копії од дня відкриття 1795 р. і до дня її безповоротної загибелі в часі пожару Москви 1812 р.».
I. Свєнціцький зауважує (стор. 39), що язичницькі боги тільки інколи згадуються в літописах, а в повноті своїх функцій вони, немов у повному зборі, виступили вперше в «Слові». Слідом за цим зауваженням йде ще одне й досить цікаве речення з літературознавчої сфери: «Дуже добірне оточення пам’ятки, серед якого вона найшлася, рівно ж заронює своєрідний сумнів через неповторність такого збірника, хоча їх із часу ХVI — ХVIII ст. є велика сила».
I. Свєнціцький подає спочатку (стор. 53) математичну формулу для своїх доказів, адже він закінчив спочатку математичний факультет Львівського університету.
Давно відомо, якщо математика не точна у своїх розрахунках, доказах, висновках, то вона вже не математика! А історія більше схожа на хитрюще мистецтво факірів, в якому замовчуються, недобачаються й спростовуються цілком очевидні речі й факти, які не вписуються в старі віджилі схеми. Цікаву задачку витягує на світ божий Свєнціцький (стор. 55): «Повну непам’ять української території про Половців від часу татарського лихоліття засвідчує таки відсутність хоча бдрібної згадки про них або подію 1185 р. в «Синопсисі» Iнокентія Гізеля».
Наприкінці своєї праці Iларіон Свєнціцький зазначає: «Проте велику й дуже важливу роль припало «Слову» виконати в історії староукраїнського письменства. Його поява дала привід до всебічного ж виявлення складу, змісту й суті русько-українського письменства зі становища мови, літературних форм та зв’язків навіть із народною словесністю. Досліди неясних місць у «Слові» обняли таки історію й культуру староруської доби. Отож увесь досліджений матеріал став справжньою основою суцільного огляду староруського письменництва як могутнього зародка національного й суспільного життя на землях первісної Русі й зв’язаних із нею князівств».
На жаль, нинішня ситуація дуже змінилася, немає сьогодні жодної галузі української культурології, якоїсь її частинки, де б ви не зустріли посилання на «безсмертний, геніальний твір» кінця XII століття «Слово о полку Iгоревім».
Тепер зрозуміло, що велика проблема буде полягати не в тому, щоб переконати більшість у фальшивості «Слова», а в тому, що сучасній українській науці доведеться докласти максимум зусиль, щоб очиститись від багаторічного, чужого «Слову», фальшивого бруду й намулу.
Зараз першим серйозним критиком «Слова» у світі вважається французький учений-славіст Андре Мазон, який 1940 року видав книгу «Слово про Iгоря» французькою мовою...
Хоча, як говорить східне прислів’я, «Я та час подолаємо будь-якого ворога», до того ж із таким Видатним Земляком, то ця величезна вербалістична армія обов’язково буде розбита.