Наприкінці минулого тижня українські громадяни мали непересічну нагоду спостерігати на каналі ICTV яскравий зразок прояву «демократії», «високої» культури, а також «поваги» до громадян сусідньої держави, притаманні деяким політикам Російської Федерації. Такого шабашу безпардонності, підкресленого презирства до глядачів, безстидства й майже патологічного безглуздя, які влаштував пан Жириновський на українському телебаченні, важко собі й уявити. Єдине, чого не зробив високий московський гість у ході «інтелектуальної дискусії», так це, перепрошую, не зняв штани. Спинити ж хвастливі й бурхливі, як каналізаційний потік, монологи високого гостя могли би, може, лише санітари- геркулеси зі спецлікарні, та їх на диспут чомусь не запросили. А дарма — принаймні, можна було би захистити наших закордонних гостей, які люб’язно взяли участь у ТБ- шоу, від скандальних інсинуацій цього представника Москви.
Як відомо, Жириновський не є непомітним чи неосвіченим політиком. Він давно «на плаву» й зараз як віце-спікер Державної думи Росії займає в табелі про ранги своєї держави третю чи четверту позицію — десь після президента та голови Держдуми РФ. І через те всі його публічні висловлювання сприймаються за кордоном як такі, що йдуть від імені російського істеблішменту, адже не той у Росії рівень демократії, аби кожен високий політик плів на весь світ усе, що йому спаде на думку. Тому не дивно, що багато хто розцінив останній «театр абсурду» Жириновського в Україні як ще один сигнал Кремля: мов, кінчайте, хохли, зі своєю «нєжалєжностю» — погралися й досить. Адже все одно зметемо.
Як усім відомо, твори Миколи Гоголя — великого російськомовного письменника — виразно поділяються на дві групи. Твори однiєї групи присвячені його «милій Малоросії», її природі, історії, звичаям, землякам, другої — Росії, холодному й чужому Санкт- Петербургу. Для письменника це були різні світи, різні сюжети, а головне — різні герої. І якщо сьогодні Україну М. Гоголя не так легко, на жаль, знайти й побачити, то його «північні» герої все ще залишаються плоттю від плоті російського суспільства.
Спостерігаючи клоунаду Жириновського, мимоволі згадувався незабутній гоголівський Ноздрьов із «Мертвих душ», який хвалиться тим, «что в продолжении обеда выпивает 17 бутылок шампанского» й якого більшість знайомих називає «скотоводом и свинтусом». М. Гоголь пише, що «Ноздрев имел страстишку нагадить ближнему, иногда вовсе без всякой причины. И нагадить так, как простой коллежский регистратор, а не как человек со звездой на груди... Кто ближе сходился с Ноздревым, тому, скорее всего, он насаливал: распускал небылицы, глупее которых трудно выдумать, и при этом, что интересно, вовсе не почитал себя вашим неприятелем... Он мог громко сказать в обществе любому дворянину: «Если бы я был твоим начальником, я бы тебя повесил на первом дереве! Это тебе говорю не с тем чтобы обидеть, а просто по-дружески! Известно также, что пригласив Чичикова в гости и проиграв ему в шашки, Ноздрев закричал своим слугам: «Бейте его!», как во время великого приступа кричит своему взводу какой-нибудь отчаянный поручик... Он постоянно шокировал общество. Был, например, случай, когда его просто-напросто вывели с губернаторского бала — таким скандалезным стало его поведение. Подумать только — посреди котильйона он сел на пол и стал хватать за полы танцующих, что было уже совсем ни на что не похоже». Дуже цікава сцена, де Ноздрьов показує Чичикову свої володіння: «Вот граница. Все, что ты видишь по эту сторону, все это мое! И по другую сторону границы — все тоже мое!» М. Гоголь зауважує: «Может быть, назовут его характер избитым, станут говорить, что теперь нет уже Ноздрева. Увы! Ноздрев долго еще не выведется из мира. Он везде между нами, только, возможно, ходит в другом кафтане». Так воно й є — «кафтан» зараз інший.
Утім гоголівському Ноздрьову, попри неабияку «оригінальність» його поведінки, вельми далеко до Жириновського. Та й масштаби не ті — дійсно, що таке провінційний поміщик у порівнянні з віце спікером Держдуми Великої Росії?! Тієї країни, що незабаром, за словам того ж Жириновського, буде заправляти світом, щоправда, разом із Китаєм, якому сьогодні вона щедро продає ядерну зброю. Ось тільки забув пан Жириновський сказати (правильніше — прокричати) телеглядачам, що сьогодні Китай налічує більш як один мільярд населення проти 140 мільйонів росіян (це значно гірше співвідношення, ніж між Росією та Україною). І якщо (коли) Китай буде готовий публічно сповідувати експансіоністські ідеї (наприклад, стосовно «безлюдного» Сибіру), подібні тим, які сьогодні так натхненно озвучує віце-спікер Держдуми РФ, Росії не позаздриш.
«Ток-шоу з Жириновським» справило неабияке враження в нашій країні (легендарний спектакль «Мертвые души» в МХАТі мав менший успіх). Воно ще раз поставило акценти на тому, що росіяни й українці — таки різні люди, з різними менталітетами, й тому їм аж ніяк не варто мешкати в одній комунальній квартирі. Краще спокійно роз’їхатися, щоб у випадку необхідності можна було щільно закривати двері перед жириновськими. От би тільки мати нам мудру й чесну еліту.
А загалом, маємо дякувати всім, подібним до Жириновського, московським гостям за науку, за той наглядний урок, який вони дають українським крайнім націоналістам та радикалам, від супротивного демонструючи, що за жодних обставин і ніколи не можна таким самим чином поводитися із національними меншинами України або зі своїми менш чисельними сусідами.
А щодо пана Жириновського, то він добросовісно заслужив в Україні «почесний» статус persona non grata — його вже давно треба було вивести під білії руки за поріг України. Можна й без гоголівського стусана.
