Материнський подвиг Зої Переяслової, жiтельки м. Красний Луч Луганської області, важко переоцінити. За 15 років вона виховала 35 дітей: троє своїх і 32 прийомних. Чому в наш час, коли двоє дітей вважають межею можливого для сім’ї, коли постійно збільшується кількість покинутих у дитбудинках, ця мужня жінка вирішила взяти на себе відповідальність за долі стількох людей?
— У далекі 70-ті роки ми з чоловіком були романтиками, — згадує Зоя Володимирівна. — Хотіли багато дітей. Але після того як я народила третю дитину, лікарі заборонили мені народжувати. І ми пішли іншим шляхом. Будинок, у якому тоді жили, перепланували, зробили 30-метрову кухню. Після того написали заяву в Дитячий фонд імені Леніна й узяли на виховання чотирьох хлопчиків і одну дівчинку. Спочатку привезли двох Саньків. Молодший з них уже одружився, його сину скоро рік. Старший без п’яти хвилин випускник, улітку одружиться на моїй же вихованці. У нас не перше таке весілля, коли молодята обоє наші.
Потім наша родина поповнилася Ромою, Едиком та Вікою. Ми знали, що десь у дитбудинках залишилися їхні рідні брат і сестра. Розшукали їх і теж усиновили, адже негоже розривати сім’ю.
На початку 90-х років до Красного Луча привезли групу вихованців дитбудинків із Молдови. Я прийшла, познайомилася й кажу: «Хто хоче, приходьте до нас». Першим прийшов Іван, зараз він працює будівельником у Харкові. Прийшов, сів у крісло й ні з ким не розмовляв. Їв у нас, спав... І мовчав! А через півроку заговорив і одразу назвав мене мамою. Деяких ми всиновили, деякі просто гостювали у нас. Зараз пишуть, приїздять...
— Таку велику сім’ю важко було утримувати в усі часи. На що ви розраховували, коли брали на виховання стільки дітей?
— Матеріальних проблем ми не знали, були молоді та дужі, до того ж отримували значну допомогу від держави, тож сім’я росла рік за роком. Але сталося так, що десять років тому, коли країна переживала найтяжчі часи, від нас пішов тато, залишивши мене саму з 18 неповнолітніми дітьми. Тоді й почалися труднощі. Проте мені завжди допомагало керівництво міста й області — виділили нам приміщення дитсадка, допомагали продуктами. Та й просто добрі люди є на світі. Ось нещодавно я позичила кругленьку суму, бо треба було дати копійку й до копійки студентам — їх у мене четверо. І не було чим віддавати. Сиджу, журюся, аж раптом приїздить бізнесмен і каже: «У мене дитина хвора, уві сні мені хтось сказав, що я повинен вам допомогти». І дає гроші, яких якраз вистачило, щоб борг повернути. Я йому так дякувала! Діти, які вже працюють, допомагають, хто чим зможе, молодші підробляють. Кому із сусідів треба город скопати, кому з ремонтом допомогти.
— А як допомагає вам держава?
— Зараз офіційно за мною числяться восьмеро неповнолітніх дітей. Загалом на місяць я отримую на них від держави 2300 гривень. Як директор дитячого будинку сімейного типу, отримую 287 гривень на місяць. Основні витрати, звичайно, на продукти: щодня моя сімейка з’їдає два відра першої страви й відро другої, не враховуючи чаїв та бутербродів. На жаль, продукти не дозволено купувати на ринку, тільки у визначених тендером фірм. Це виходить дорожче. Але я повинна строго звітуватися за кожну витрачену копійку. До того ж держава сплачує комунальні послуги.
— Чи є у вас нагороди?
— Так, ще давно Міжнародний фонд матері Терези відзначив мене нагородою «Українська мадонна». А днями патріотичне об’єднання «Родина — Восток» вручило мені знак «Золотий лелека» за заслуги перед регіоном.
— Ви сказали, що офіційно у вас нинi восьмеро дітей. А неофіційно?
— 18, зараз оформлюю документи щодо всиновлення 19 ї — дівчинки. Старшідіти зі своєю малечею також мешкають у мене. Не всі вони заробляють великі гроші, але хіба я залишу їх без скибки хліба? А в мене ще «кенгуреня» є...
— Тобто?
— Так ми, «професійні мами», називаємо дівчинку, яка стала мамою. Моя вихованка, 16-річна циганка Ліда, два роки тому народила донечку Ксеню. І згідно із законодавством перестала вважатися неповнолітньою. Тепер гроші на неї держава не нараховує. Ліда отримує тільки допомогу як самотня мати — 218 гривень. Це обурливо. Де ж тут логіка?
— До речі, всі ваші діти з неблагополучних сімей. Чи були у вас проблеми з вихованням?
— Звичайно, були. І з дому тікали, і красти починали... Але таких перевиховуємо всім загалом. Старші діти слідкують за тим, щоб хатню роботу всі виконували сумлінно, щоб старанно вчилися. Безнадійних дітей немає! До мене приходили такі, які пройшли й Крим, і Рим. А зараз усі закінчили школу, технікум, семеро закінчили ВНЗ. Працюють, ростуть порядними людьми.
— А як оточуючі ставилися до вашої сім’ї?
— Звичайно, розуміли не всі, багато хто засуджував. Ставилися упереджено — як тільки щось лихе станеться, одразу на моїх звалювали. А справжні проблеми почалися, коли ми взяли двох негренят — Артура й Максима. Сталося так. Мої діти побачили по телевізору передачу про те, як цькують негренят у дитбудинках. І попросили мене: «Мамо, давай хоч одного візьмемо, нехай йому живеться краще!» Я спочатку не хотіла, а потім піддалася на умовляння. Поїхала до Києва й привезла хлопців. І почалося: у школі дражнили, сусіди мало не хрестилися, коли їх бачили. Потім звикли, ми зламали стереотип. Тим більше, що хлопці талановиті: Артур грає в театрі, виступає зі шкільною командою КВК, працює діджеєм на дискотеках, Максим — серйозний, спокійний, займається боксом. У нас узагалі той ще «інтернаціонал»: росіяни й українці, є молдавани, татари, білоруси, цигани...
— Що найбільше тривожить вас у майбутньому?
— Звичайно, мир і лад у суспільстві. Якщо не так глобально — те, що я не можу забезпечити своїх дітей житлом. Кредити їм узяти поки що не під силу. Коли всі виростуть, планую продати цей будинок, а гроші розділити між вихованцями.
— І останнє запитання. А що лишилося від тієї романтики, з якої все починалося?
— Нічого. Натомість прийшло розуміння: дитина — не іграшка, награєшся — на полицю не покладеш. Це дуже серйозно, на все життя. І ще: будь-яка дитина — великий дар Божий і велике щастя. Власне, я не шкодую, що вибрала досить-таки не безхмарну долю. Моє життя наповнене любов’ю.
ПIСЛЯМОВА
Зараз до великого й затишного дому Переяслових прийшла біда: одного із онуків пані Зої, чотирирічного Фіму, визнали інвалідом із дитинства. У нього хворі нирки. Щодня хлопчикові треба робити уколи, кожний із яких коштує 108 гривень. Пані Зоя звертається до всіх небайдужих людей із проханням допомогти в лікуванні дитини. Кошти перераховувати на розрахунковий рахунок 186031 в Ощадбанку України 3115/00 код 364133, для Зої Володимирівни Переяслової.
