Учора ми повідомляли, що Президент України В. Ющенко підписав указ про нагородження переможців найпрестижнішої державної премії нашої країни. Її отримали 13 діячів української культури та мистецтва. Шевченківську премію почали присуджувати ще за радянських часів (з 1961 року). Досі вона викликає неоднозначні реакції серед діячів мистецтва. Одні називають її намаганням держави приручити митців, а для інших вона завжди була найвищою оцінкою справи всього життя.
— На скрижалях української історії буде записано імена багатьох діячів культури й мистецтва, які представляють різні регіони нашої країни, — вважає Роман ЛУБКIВСЬКИЙ, голова Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка. — У них різні стилі, творчі почерки, але їхній потужний потенціал — це гордість України... Нове суспільство, яке формується в складних політичних умовах, потребує Шевченкового духу, любові й живого слова. Життя й творчість національного Пророка, духовного державотворця України в нашу добу є символом єдності й згуртованості українства, його здатності ідентифікувати себе як цивілізовану європейську державу... Маю надію, що пора кобзонства відходить, а приходить доба кобзарства. Хоча ще впадають в очі чужі нашій історії та культурі символи, продовжується наступ безкультур'я на Чернечу гору. Шевченківський комітет бере на себе обов'язок боронити ім'я Кобзаря від українофобів усіляких мастей. Наша місія полягає в тому, щоб автори, чиї твори відзначено найвищою державною нагородою в галузі культури, були носіями шевченківської правди й відданості Україні — незалежній та соборній.
«День» звернувся до колишніх і нинішніх лауреатів, членів комітету, відомих митців, щоб почути від них про роль і значення Шевченківської премії, у чому її суть, за якими ознаками обирають кращих?
— Ми, львів'яни, дуже раді, що дві шевченківські премії отримали наші земляки (художник Євген Безніско за серію ілюстрацій до творів Івана Франка, й мої колеги з Театру ім. Леся Курбаса — режисер Володимир Кучинський і актори Олег Стефанов, Наталя Половинка та Андрій Водичев), — сказав актор Львівського театру ім. М. Заньковецької Богдан КОЗАК. — Для української культури ця премія є найвищою мистецькою нагородою. Вона завжди цінувалася й нині цінується. Раніше її вручали за певним напрямкам, то ж я вважаю, що це потрібно повернути. Не можна об'єднувати різні види мистецтва. Членам комітету легше буде відбирати номінантів, спостерігати за явищами, оцінювати здобутки митців у певній галузі мистецтва. Можливо, широкому загалу не всі нинішні лауреати добре знайомі, але так склалося тому, що порушено наш інформаційний простір. Ми взагалі дуже мало знаємо, що відбувається в Харкові, Запоріжжі, Дніпропетровську, інших містах, якщо живемо у Львові чи Івано-Франківську. Необхідно, щоб інформаційний простір став більше мобільним. Має ефективніше запрацювати телеканал «Культура», інформуючи про всі новинки в різних регіонах України.
— Коли я 20 років тому задумав «Господні зерна», то навіть не здогадувався, що вони отримають найвищу нагороду України, — пригадав письменник Григорій ГУСЕЙНОВ. — Я — з Кривого Рогу, а це край індустрії. За довгу історію Шевченківської премії лише такі знамениті земляки з нашого регіону, як Олесь Гончар і Павло Загребельний отримали цю високу нагороду. I от нині я опинився в дуже поважній компанії й гордий із того...
— Сьогодні не всі лауреати добре відомі широкій громадськості, але, на мою думку, вони й не повинні бути знані всіма, — вважає поет Борис ОЛIЙНИК. — Це нині їх мало знають, а вже через короткий час про них говоритимуть дуже багато людей. Комітет працює за певною системою, відбираючи кращих серед кращих. Пригадуються минулі роки. Тоді теж приймалися не завжди оптимальні рішення. Цього разу нагородили дійсно достойних майстрів. У Шевченківському комітеті є статут і розписана «партитура», за якими ознаками відбувається нагородження. Лауреати повинні працювати на державу й не бути українофобами, як інколи бувало. Так поет Анатолій Кичинський (Херсон) належить до найтонших ліриків сучасної поезії. Відмітили працю поета високого рангу, перекладача, літературознавця Iгоря Качуровського, який нині живе в Мюнхені. Чи взяти франківські ілюстрації Євгена Безніска. Його твори — це досягнення українського мистецтва. Вони збагачують інтелектуальний потенціал духовної культури нашої країни. Я поздоровляю всіх лауреатів, але, якщо бути чесним, дуже вболівав за тих митців, яких висував наш Український фонд культури — кобзаря-лірника Василя Нечепу й мистецтвознавця Зою Чегусову. До речі, всі, хто працюють із нашим фондом, рано чи пізно отримують Шевченківські премії.
— Премія дуже важлива, але генії не народжуються кожного року, — підкреслив художник Iван МАРЧУК. — Та коли є премія, то комусь її все таки треба давати...
— Шевченківська премія дуже рідко потрапляла до геніїв. Наприклад, М. Хрущов не був генієм, а Шевченківським лауреатом став. То була профанація, — нагадав голова Спілки театральних діячів України Лесь ТАНЮК. — Спочатку вручали три премії, потім нагороджували п’ятьох чоловік... Нині 13 митців отримали звання лауреатів. Та мені здається, що не кількість важлива. Ця премія не може поєднати в собі всі галузі культури. Зараз кожен лауреат отримує 100 тис. гривень і це — добре. Але мені здається, що треба підняти премію ім. Леся Курбаса й зробити її державною. Нею відмічати театральних майстрів. Премією ім. О. Довженка потрібно відмічати кращих кінематографістів. Варто відокремити художників, а на Шевченківську премію висувати письменників, літературознавців — тобто щоб вона була літературноцентриською. Бо зараз виходить, що літератори присуджують премію художникам, артистам, музикантам, хоча самі члени комітету не дуже добре знаються на цих видах мистецтва. Хоча, наприклад, нагородження Є. Безніско — гарне рішення. Він дійсно прекрасний і дуже точний художник...
— Коли комітет очолював Iван Дзюба, він дуже високо підняв планку Шевченківських лауреатів, — підкреслила мистецтвознавець Неллі КОРНIЄНКО. — Тоді не було жодної рекламації. Але цього року дали премію хорошим акторам із Театру ім. Леся Курбаса, хоча нині їхній колектив фактично розвалився... Але я рада, що їхню працю нарешті відзначили. Та вже рік режисер Володимир Кучинський не працює як керівник цього самобутнього творчого колективу, актриса Наталя Половинка давно перейшла лише на разові контракти, та й сам театр нині не в кращому стані. Виходить, дали премію за минулі досягнення (10—12 років). Вирішили якось підтримати колектив. А вийшло, що коли вони ставили й показували високоінтелектуальні вистави — їх не помічали, а коли театр жевріє — відмітили премією...
— Я дуже багато років є членом комітету з Шевченківської премії й жодного разу не було випадку, щоб влада впливала на мою думку, — підкреслив академік Микола ЖУЛИНСЬКИЙ. — Ми голосуємо завжди таємно. Безперечно, є багато недосконалостей у присудженні самої премії. Час вносить свої корективи й, на мою думку, нам потрібно змінити ситуацiю. Передусім зміни повинні стосуватися самого факту присудження Шевченківської премії. Я переконаний, що висунення на премію творчими спілками й громадськими організаціями, різними колективами — недосконале. Нам потрібно створити іншу процедуру, прикладом може бути те, як відбувається відбір кандидатів у номінації на Нобелівську премію. Вважаю, що треба створити цілу групу незалежних експертів, які протягом року відслідковуватимуть літературний, художній, увесь мистецький процес. Після детального вивчення саме вони пропонують на розгляд комітету кандидатури на відповідні номінації. Думаю, що нам треба відмовитися від громадського обговорення, бо воно, на жаль, неефективне. Одні номінанти можуть організувати рецензію в ЗМI на свої твори, а інші — ні. Премія повинна вручатися щорічно. Iнша справа — яким чином її присуджувати, яка система висунення претендентів, обговорення, оцінка...
До речі, перед врученням премії Президент В. Ющенко й прем’єр-міністр Ю. Єхануров відвідали Iнститут літератури ім. Т. Шевченка НАНУ, який я маю честь очолювати. Вони оглянули рукописи наших класиків, обговорили питання про будівництво спеціального науково- дослідного, культурного й інформаційного центру «Шевченківський дім», де було б не лише приміщення для зберігання цінних рукописів, а де міг би розміститися Шевченківський комітет, де б організовувалися виставки, проводились концерти. Поки комітет детально й аналітично не вивчає все культурне поле України. Треба вивчати культуру інших етносів — те, що твориться кримськотатарською, російською та іншими мовами. Нема у нас такої домінанти, що Шевченківська премія стосується лише україномовної культури! Ми відмічаємо здобутки кращих митців, які працюють на славу України. I сьогоднішні лауреати — гарний вибір комітету, хоча мені шкода, що декілька літераторів так і не стали лауреатами...
