12 січня цього року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення». Прийняття цього закону викликало практично одностайну негативну реакцію української громадськості. Звичайно, найбільш активними були представники електронних ЗМІ, яких цей закон безпосередньо стосується. Його піддали нищівній критиці учасники українського телевізійного ринку на зустрічі 2 лютого, яку я ініціював. Узагалі, при достатній кількості публікацій на цю тему в ЗМІ я не можу пригадати жодного позитивного відгуку. Закон засудили та рекомендували Президенту накласти на нього вето такі правозахисні організації: Українська Гельсінська спілка з прав людини та Інститут медіа-права. З такими ж оцінками та пропозиціями виступили Міністерство юстиції та Державний комітет телебачення та радіомовлення. Сам я у відкритому листі звертався до Президента України із закликом застосувати до закону право президентського вето.
Не зважаючи на це, Президент Віктор Ющенко все ж таки 10 лютого підписав нову редакцію Закону «Про телебачення та радіомовлення». Щоправда, одночасно він доручив прем’єр-міністру забезпечити підготовку законопроекту про внесення змін до цього закону, не конкретизуючи при цьому, про що саме йдеться. Отже, на сьогодні не відомо, в який бік буде змінено цей закон, і чи буде його змінено взагалі. А тим часом це вже діючий закон, і як такий він уже сьогодні шкодить інтересам України.
Тележурналісти та правозахисники привертають увагу до того, що головна небезпека закону — в загальних антидемократичних тенденціях, які в ньому закладені. Під виглядом так званої нової редакції відбулася зміна філософії регулювання діяльності в сфері ЗМІ. Старий закон регулював ліцензування права використання каналу мовлення, відтепер же ліцензується право мовлення, тобто зміст та форма мовлення, а тим самим — творчі права виробництва й розповсюдження програм. Тобто створюється ситуація, за якої державний орган у вигляді Національної ради з питань телебачення та радіомовлення отримує право «ліцензувати збирання, вироблення та поширення інформації», що суперечить базовим принципам свободи слова. Із тексту нової редакції закону навіть викреслено такі поняття як «журналіст» і «кореспондент».
Принцип свободи слова порушується також положеннями про обов’язкове подання інформації про «офіційно оприлюднену в будь-який спосіб позицію всіх представлених в органах влади політичних сил», про «вмотивоване» втручання органів влади чи місцевого самоврядування у сферу професійної діяльності телерадіоорганізацій, про фактичну заборону політичної реклами.
Узагалі, складається враження, що однією з головних цілей закону було встановлення необмеженої бюрократичної диктатури Нацради з питань телебачення та радіомовлення, надання їй, усупереч Конституції, повноважень «єдиного органу державного регулювання» аудіовізуальних засобів масової інформації. Нацрада може свавільно розподіляти та анулювати ліцензії, оскільки підстави для цього у законі надзвичайно широкі або не мають точного визначення, тобто під них теоретично може підпасти переважна більшість передач і практично всі телерадіокомпанії. Зрозуміло, які можливості для корупції виникають при цьому. Необмежені можливості для корупції створює ще один пункт закону, згідно з яким статус обласних державних телерадіокомпаній може бути змінений лише на статус громадських ТРО, створених фізичними та юридичними особами з метою обслуговування інформаційних потреб населення. Адже ця норма фактично узаконює механізм прихованої передачі державних телерадіокомпаній у приватні руки.
Але чи не найбільшу небезпеку становлять ті положення закону, які визначають мовну політику щодо програм телебачення та радіомовлення. Так одна зі статей закону встановлює, що для загальнонаціональних каналів, незалежно від форми власності, частка ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою, повинна складати не менше 75 відсотків від загального обсягу мовлення. Інша стаття взагалі зобов’язує канали провадити 100-відсоткове дублювання всіх фільмів та радіопередач державною мовою. Інакше кажучи, навіть титрування російськомовного продукту українськими субтитрами стає незаконним.
Автори закону начебто керувалися бажанням підтримати розвиток та сферу функціонування української мови в державі. Але запропоновані методи можуть тільки зашкодити цій меті. Чи подумали автори закону про те, що відчуватиме російськомовний громадянин України, коли його позбавлять можливості слухати мову улюблених акторів? Та й не тільки російськомовний: російську ми знаємо всі, й кожен українець зі здоровим глуздом віддасть перевагу живому мовленню Смоктуновського чи Ульянова, а не недолугому перекладу. Практично витісняючи російську мову з радіо та телебачення, закон брутально порушує права російськомовних громадян і тим самим прямо суперечить статті 10 Конституції України, що гарантує вільний розвиток, використання й захист російської та інших мов. Можна чекати у відповідь справедливого обурення російськомовних громадян, тобто зростання напруги та підвищення рівня конфліктності в суспільстві.
Прийняття цього закону суперечитиме також міжнародним зобов’язанням України. Хочу в зв’язку з цим нагадати, що Україну вже багато раз критикували міжнародні організації саме у зв’язку з її мовним законодавством. Так навіть значно м’якші норми відносно мови мовлення у попередній редакції закону зазнали жорсткої критики у висновках Дорадчого комітету з Рамкової конвенції по захисту нацменшин Ради Європи, які було прийнято 1 березня 2002 р., а також у резолюції Комітету Міністрів Ради Європи у 2003 р. У тих же документах відзначалося як позитив, що реальна практика в Україні більше демократична, ніж закон, і владу закликали наблизити закон до цієї практики.
У 2003 р. ПАРЄ прийняла два документи, у текстах яких закликала усі країни Ради Європи взагалі відмовитися від будь-якої мовної регламентації у приватних ЗМІ. В одній з цих рекомендацій вимагається скасувати встановлення будь-яких мовних квот для приватних телерадіокомпаній як таких, що «суперечить 10-й статті Європейської Конвенції прав людини, як було доведено Європейським судом із Прав Людини». При прийнятті останньої рекомендації Україна піддавалася найжорсткішій критиці серед усіх країн, що приєдналися до рамкової конвенції про права нацменшин, за тенденцію до 100% українізації ефіру. Як зазначалося в доповіді, в усіх інших державах-учасницях конвенції аналогічна регламентація або була відсутня, або була незрівнянно м’якшою. До речі, в Європі — зокрема Європейським судом — під свободою поширення інформації мається на увазі не лише зміст інформації, а й її форма, включаючи й мову.
Таким чином, у багатьох своїх положеннях нова редакція закону про телебачення та радіомовлення суперечить Конституції України, а також ратифікованим нею міжнародним нормативно-правовим актам, зокрема Конвенції про захист прав людини та основних свобод, Конвенції про транскордонне телебачення, Європейській хартії регіональних мов або мов меншин. Додамо, що остаточний текст закону не проходив жодної експертизи міжнародних організацій, а рекомендації міжнародної організації Артикль 19, подані до тексту, ухваленого в першому читанні, не були враховані.
Як це можна розцінити? Тоді, як керівництво України так наполегливо повторює тези про нашу європейськість, про прагнення до повноправного входження до Європи, Верховна Рада приймає, а Президент підписує закон, що веде нас у бік, повністю протилежний європейським цінностям.
Президент, підписуючи закон, доручив підготувати до нього зміни. Але я повністю погоджуюся із викладеною на зустрічі думкою керівників телерадіокомпаній щодо того, що ця редакція неприйнятна в принципі й не може бути доопрацьована. Єдиний вихід — розробка нового законопроекту.
Досвід прийняття цього закону засвідчує: всі гілки нашої сьогоднішньої влади виявили неспроможність самостійно створювати законодавство, яке б відповідало демократичним європейським критеріям. Це той випадок, коли ми потребуємо допомоги міжнародних організацій, яку вони нам люб’язно пропонують.
Керівники телерадіокомпаній виступили з ініціативою звернутися до Ради Європи з проханням провести експертну оцінку норм нової редакції Закону «Про телебачення та радіомовлення». Я повністю підтримую цю ініціативу й маю намір її реалізувати.
