Про користь читання древніх міфів багато сказано. Навіть якщо їх читати не дуже вникаючи в суть, вони ваблять своєю цікавістю. Історії з життя богів і людей часто схожі на детективи. А зусилля осягнути їхній прихований сенс винагороджуються розумінням вічних структур людського буття. Так принаймні часто вважають. Я ризикну показати це, демонструючи читання міфу, який переказав Протагор в однойменному діалозі Платона. Дещо в ньому прямо стосується реалій нашого нинішнього життя.
КОРОТКИЙ ПЕРЕКАЗ МІФУ
Був час, коли живих істот ще не було. Коли і для них настав час народитися, боги, створивши їх із землі, наказали Прометею та Епіметею розділити між ними здібності, належні кожному роду. Епіметей випросив у Прометея дозволу самому зайнятися цією справою. Але Епіметей був не дуже мудрим і не помітив, що цілковито витратив усі здібності, а роду людському ще нічого не дав. Приходить Прометей і бачить, що всі тварини всім забезпечені, а людина гола й боса. І ось, міркуючи, як би допомогти людині, Прометей краде премудре мистецтво Гефеста та Афіни. Так люди долучилися до божественної долі. Вони оволоділи вмінням підтримувати своє існування, але їм бракувало вміння жити громадою. Щойно вони збиралися разом, одразу починали кривдити одне одного, й навіть вбивати, а тому їм доводилося знову розселятися. Тоді Зевс, злякавшись, що так може загинути весь рід людський, посилає Гермеса дати людям сором і правду. Гермес питає Зевса, яким чином дати людям ці чесноти. «Чи так, як розподілені мистецтва? А розподілені вони так: одного, хто володіє, наприклад, мистецтвом лікування, вистачає на багатьох, що не знаються на цьому. Отже, правду й сором мені таким же чином розподілити серед людей чи наділити ними усіх?». — «Усіх, — сказав Зевс, — нехай усі мають їх. І закон запровадь від мене, щоб будь-кого, хто не має сорому й правди, знищувати, як виразку суспільства». І через це вийшло так, що всі люди, коли мова заходить про теслярювання або про яку- небудь іншу майстерність, думають, що лише не багатьом належить брати участь у раді, і якщо хтось, хто не належить до цих небагатьох, дасть пораду, його не слухають. Навіть, трапляється, виганяють. Коли ж вони починають радитися щодо громадської доброчесності, де річ у правді та розсудливості, тут вони слухають, як і годиться, поради будь-якої людини, оскільки будь- хто має бути причетним до цієї чесноти, а інакше не бувати державам.
ІНТЕРПРЕТАЦІЯ
Ми бачимо, що міф передусім подає думку про людину як істоту неприродну, радикально не схожу на інших живих істот. Ця думка очевидна, всі й завжди приймали її як факт. Інша річ — як цю неприродність трактувати. У міфі Протагора людина як вид виявилася обділеною при розподілі природних засобів існування — рогів, зубів, швидкого бігу, крил, шкур і т.д. І титану Прометею довелося красти у богів їхні божественні здібності, щоб віддати їх людині. Отже, як істота природна, людина не самодостатня, і саме через це вона частково долучилася до божественної долі. Цікаво, що через двадцять з лишком століть ця думка повториться в наукових теоріях антропологів, які пояснюють свідомість людини як надкомпенсацію її природної неповноцінності. Ці пояснення (міфологічне й наукове) я визначаю як язичницькі, в них відчувається апологія природного. Інший тип пояснення базується на ідеї творіння/розвитку. Це — іудео- християнська традиція та матеріалістична теорія антропогенезу. Тут людське вважається особливо цінним, вищим — вінцем творіння/розвитку, а земна природа людини — лише етапом цих процесів. Зауважу, що з того стану — «гола й боса», людина як недороблена тварина починає своє життя й тепер, у сучасному цивілізованому суспільстві. Гляньте на новонародженого.
Що ж саме викрав Прометей для людей у Гефеста й Афіни? Певна невизначеність статусу цих богів відкриває свободу інтерпретації. Вважаю, не буде великою натяжкою сказати, що від Гефеста люди отримали вміння трудитися, а від Афіни, крім іншого, — знання й мудрість. Отже, людина без властивостей, яка виявилася такою через помилку Епіметея, здобула завдяки дарам Прометея вміння жити в природі. І хоча під людиною ми розуміємо тут людей, але в цьому стані кожний був іще, так би мовити, окремим індивідом, ніби Робінзоном. Людям поки бракувало головного. Тут можуть заперечити: без цього головного, тобто соціальності, не може бути ні праці, ні свідомості, взагалі не може бути людини; а у вас виходить, що людське суспільство виникає як сучасне акціонерне товариство. Так, у Платона саме так: пам’ятайте, «багато людей збираються воєдино, щоб жити разом і надавати одне одному допомогу». Це про виникнення суспільства. А мене, зауважу, не цікавить, як це було насправді. Питання це вважаю безглуздим. Мене цікавлять ЦІННОСТІ, визнані вищими в нормальному суспільстві. І я вважаю, що ці цінності, відомі вже софістам, становлять базис європейської культури в широкому значенні.
Цими цінностями є: ОСОБИСТІСТЬ, ВЛАСНІСТЬ і СОЦІАЛЬНИЙ ПОРЯДОК. Вказати на них — у цьому сенс розглянутого міфу. А тому його треба «проходити» в шкільному класі, в студентській аудиторії та на курсах підвищення кваліфікації вищих державних чиновників.
ОСОБИСТІСТЮ є людина сама по собі. Нічого не має, «гола й боса», але особистість. Коли з серйозним виглядом розписують міри реалізації людини (індивід, особистість, індивідуальність і т.п.) — усе це філософські забави. Відрижка минулого — щось, що нагадує розподіл людей за щаблями досконалості, табелі про ранги і т.п. Ні, все це існує — і щаблі і табель, існує як реальність, мені особисто несимпатичне. Це стосується деяких спеціальних умінь. Людина ж є особистістю безвідносно до будь-яких умінь. Людина не може бути чиєюсь, її не можна примушувати робити те, чого вона сама не хоче робити. Для того й існує держава, щоб затверджувати ці принципи.
ВЛАСНІСТЮ є те, про що людина каже «моє». Це — плоди її праці або божественного мистецтва. Божественного, бо серед земних істот ніхто на це не здатен. Отже, вміння Гефеста й Афіни лежать в основі двох видів праці — фізичної та інтелектуальної.
Тепер про третю цінність. Нашим пращурам бракувало вміння жити суспільством. Подивіться, яким важливим є це вміння. Премудрості Гефеста й Афіни здобуті для людей крадіжкою. Зробити це було порівняно легко. А вміння жити громадою Прометей викрасти не міг. Воно зберігалося у самого Зевса — головного бога, царя богів, а його помешкання охоронялося вартою в особі Влади й Сили. Отже, це — найбільша цінність. І от коли Зевс зрозумів, що людському роду через розрізненість загрожує загибель, він послав Гермеса — бога, який виконує посольські функції, щоб передати людям сором і справедливість. Це саме божий дар, а не таємно викрадена цінність. Гермес уточнює, як розподіляти цей дар: дискретно — одній людині дати, а іншій не давати, або безперервно, тобто всім без винятку? — Усім, відповідає Зевс. І закон встановлює: «будь-кого, хто не матиме сорому й правди, знищувати як виразку суспільства». Тут є одна тонкість. Отримати щось у дар — справа не важка, бери, користуйся й дякуй. З дарами Зевса інакше. У словах «нехай усі їх (сором і правду) мають» відчувається вимога, обов’язок. Дар Зевса існує в можливості, володіння соромом і правдою досягається старанням і навчанням. Утім, з усіма іншими вміннями так само: людина не народжується теслярем або лікарем. Але важлива відмінність: уміння жити в суспільстві мусить освоїти кожний. А не освоїш — знищать як виразку суспільства. Може не одразу, якийсь час навчатимуть, тобто каратимуть. А коли зрозуміють, що навчити не можна, тобто людина невиправна — вб’ють.
ПОЛЕМІКА З ДАРИНОЮ
Якось міркував я публічно про ці речі і спитав: «Хто є професіоналом у частині справедливості?» — «Юрист», — відповіла аспірантка Дарина. — «Так, може і юрист. Тільки мені несимпатичне суспільство, влаштоване так». — «І що з того? — відповіло юне створіння. — Юрист знає закони й вирішує в суді, хто відступив від справедливості». — «А мені до душі суспільство, де це питання вирішують прості люди — присяжні засідателі. Саме вони судять по правді й совісті. Технарі, тобто фахівці та професіонали в подібних сферах, не повинні бути головними. Бо йдеться про СПІЛЬНУ СПРАВУ. А «спільна справа» — ця переклад вислову «res publica». Спільної справи не може бути при монархії або тоталітарному правлінні. А в житті республіки мусить брати участь кожний, хоч би ким він був — теслярем, ковалем або юристом.
Слухаєш, бува, людей з вищих сфер влади й бачиш професіоналів зі щастя народу, як за монархії або тоталітарного правління. І хочеться нагадати їм про божий дар, про те, що всім і кожному дане вміння жити громадою, тобто дотримуватися законів і брати участь у їхньому запровадженні. У чому сенс справжньої політичної реформи? У просуванні до суспільного устрою, в якому цілковито реалізовано проект Зевса.
