4 лютого
Черговий раз чергова надія. Тепер уже на пільги дітям війни. І ходять по сільрадах бабусі — дізнатися, як то воно буде, які документи нести.
Тричі була я. «Чекайте. Поки нема розпоряджень із району».
Оте чекання таке гірке, як і далекий спомин.
Якось в одному з фронтових листів тато попросив намалювати йому нашу маму. Весь вечір із сестрою ми ревно трудились. Нам хотілося надіслати йому найкрасивіший мамин портрет. Журна від чекання, вона постала на папері веселою та повнощокою. Щоб приховати худенькі мамині плечі, ми «одягли» її в пишну вишиванку. Кольорових олівців не було, тому квіти на рукавах розцяцькували калиновим соком. Спідниця теж вийшла барвистою і без жодної латки. Хоч були ми голодні, давно не бачили хліба, все ж домалювали малесеньку паляничку в маминих руках, щоб тато знав, як ми на нього чекаємо. То був найточніший мамин портрет. Бо складався з найточніших наших бажань.
...Сусідський хлопчик запитує: «А хто вони — діти війни?»
Дай Боже йому не знати.
