Губернатор Вінниччини Олександр Домбровський на відміну від деяких своїх колег не має наміру балотуватися до Верховної Ради. За його словами, він багато років працював у місцевому самоврядуванні, розуміє, яка це сила і яка від неї може бути допомога людям, а тому балотуватиметься лише до Вінницької облради. Він палкий прибічник демократії, але вважає, що вітчизняне законодавство ще не розподілило функції між гілками влади, особливо на місцевому рівні, що може призводити до певних проблем. До «Дня» Олександр Георгійович потрапив пізно ввечері, прямо з наради в уряді, і відразу ж заговорив про те, що діється сьогодні на Вінниччині.
— Ми забезпечуємо всі теплові параметри, повністю даємо гарячу воду, в тому числі обласному центру. Регулюємо тиск газу для того, щоб збалансувати його по всій системі газових мереж, щоб було тепло і в селі, і в районному, і в обласному центрах. Ситуація в цілому нормальна, хоча трохи «перебираємо» газ проти лімітів, але, враховуючи необхідність жорсткої економії, вже перейшли на резервні види палива (вугілля, мазут), повністю або частково перевели на них такі підприємства, як Ладижинська ТЕЦ, масложиркомбінат, цукровий комбінат, призупинили спиртові заводи. Ми максимально економимо газ для того, щоб дати його населенню. Звичайно, є певні нюанси технічного характеру, тому що є тупикові газопроводи, по яких газ погано доходить, але в цілому ситуація на 99 відсотків спокійна і керована.
— Контрольне запитання: пожежі, відключення електроенергії в будинках є?
— Відключення електроенергії є. Спрацьовує автоматика. Причина дуже проста. Наші енергомережі не розраховані на таке високе споживання, як нині. Коли, 10— 20 років тому проектувався і будувався мікрорайон, ще не було ні кондиціонерів, ні такої кількості побутової техніки. Тим більше, що у разі коли температура повітря знижується, ми регулюємо тиск газу, у квартирах стає прохолодніше, і люди починають зігріватися — або запалюють конфорки, тобто йде відбір газу, або вмикають електрокалорифери — навантажується енергетична мережа. Автоматика десь може не спрацьовувати, тоді можливі пожежі, а десь вимикає напругу. Але ми прагнемо, щоб люди відчували якнайменше незручностей. Сьогодні у нас цілодобово працює 15 бригад, які ліквідують такі ситуації. Це крім чергових бригад, які працюють в кожному районному центрі. Серйозних аварій поки що не було. Було дві невеликі пожежі у школах, збудованих на початку минулого століття, неправильно спроектованих.
— Запас вугілля на Ладижинській станції достатній?
— Так, його вистачить на два тижні. На сьогодні для нас це не є проблемою, тому що Вінниця не Донецьк і не Луганськ, у нас немає ні металургійних, ні інших енергоємних підприємств.
— Але все ж, як я розумію, доводиться заощаджувати, тому що уряд обрізав ліміт. Йдеться про 10 відсотків чи більше?
— Мова іде про зменшення газоспоживання у 2006 році на 10 відсотків. У зв’язку зi зниженням температури і збільшенням обсягів споживання газу його відбір збільшився. Тому Кабінет Міністрів зараз жорстко поставив питання про необхідність зменшити витрати газу на 15 відсотків від поточного споживання. Якщо позавчора ми спалили приблизно 8,2 мільйона кубометрів, то відтепер маємо змогу використовувати не більше 7,3—7,4 мільйона.
— Тобто ви просто закручуєте вентиль. А що ще можна зробити для економії енергоносіїв?
— Нині політика повинна бути однозначно спрямована на зменшення споживання газу. Думаю, в нашій області це цілком досяжно. Ми маємо надлишок електроенергії і можемо виробляти її стільки, скільки нам потрібно. На Ладижинській ТЕЦ з шести блоків працює два, іноді три. Тому ми можемо втричі збільшити кількість електроенергії, враховуючи ще й гідростанції, інші генерації, які не використовуються. Тому в цілому — і на рівні регіону, і на рівні держави ми повинні зменшити споживання газу і більше використовувати електроенергію. Та наша область є лідером в Україні за темпами газифікації населених пунктів. Ми щороку прокладаємо приблизно 1200—1400 кілометрів. А за нинішніх умов нам час уже вирішити, де ми продовжуємо програму газифікації, а де, враховуючи, що газу в нас недостатньо, а електроенергії навіть надлишок, більше приділити на електрифікацію побуту. Врешті-решт для господарки не дуже важливо, на чому готувати їжу та опалювати приміщення. Якість тепла і комфорту буде абсолютно рівнозначною. Цю думку ми хочемо перевірити у кількох селах, які називаємо модельними. Очікуємо постанову уряду щодо вартості електричної енергії, щоб прорахувати економіку. Я переконаний, що теплозабезпечення населених пунктів, електрифікація на основі електрифікації, створить нам менше проблем, ніж робота з газовою трубою.
— У що буде виливатися електрифікація для мешканців, як вона здійснюватиметься, адже для цього потрібні чималі кошти?
— Держава і відповідні бюджети створюють енергетичну інфраструктуру, можна сказати, лише до околиці села. А тут уже мешканцi збирають гроші, щоб провести газ по вулицях і завести його у свої подвір’я. На таких ж принципах відбуватиметься і електрифікація. Сільська рада може виділяти певну частину коштів для того, щоб здешевити ці програми. А ми будемо інвестувати в реконструкцію енергетичних мереж, в оновлення трансформаторних підстанцій, а люди вже самі будуть робити розводку, купувати котли. Але, можливо, для певних соціальних категорій ми будемо пропонувати фінансові інструменти, щоб їм допомогти. Такий досвід ми вже набули в ході газифікації.
— Ви сказали про інвестиції. А хто їх робитиме — обласна влада чи обленерго?
— При газифікації інвестором в основному виступає держава — виділяє так звані газові субвенції, які закладено в державному бюджеті. Інвестує також обласний бюджет, районні й місцеві бюджети. І тут є над чим подумати: побудувавши мережі за кошти населення і обласного бюджету, ми їх потім передаємо на баланс газовикам, які починають їх експлуатувати, тобто продавати свій товар і отримувати гроші. Тому тут є питання, які потрібно розв’язати на державному рівні. З електрифікацією буде така ж ситуація...
— Ви вважаєте це в області основним напрямком енергозбереження?
— Ні, маємо й інші плани й відповідні наробки. У Вінницькій області є досить потужні можливості отримувати екологічно чисту енергію — це малі ГЕС. Їх свого часу було зруйновано, але тепер вони відновлюються, на них монтується нове обладнання. Це дуже дешева екологічно чиста електроенергія. Ще ми впроваджуємо когенераційні технології на теплових мережах, там, де ми продукуємо тепло. Це установки, де газ одночасно переробляється і в тепло, і в електричну енергію. За рахунок цього відбувається здешевлення обох видів енергії. Такі установки працюють на підприємстві теплових мереж, на заводі «Маяк», на підприємстві «Облжитлотеплокомуненерго». Це — значний резерв енергозбереження.
Я також переконаний у тому, що ми можемо протягом найближчих років мінімізувати свою залежність від поставок нафти в Україну принаймні на 30—40 відсотків. Є дві дуже серйозні програми, які сьогодні реалізуються у Вінницькій області і повинні бути серйозно підтримані на рівні держави. По-перше — це виробництво етанолу, екологічно чистої біодобавки до нафтопродуктів. 2—3 відсотки етанолу додаватимуться до бензинових сумішей, і це зменшуватиме викиди в атмосферу СО 2 і підвищуватиме октанове число пального, а разом з тим і ринкову вартість цього продукту. Освоївши цю продукцію, ми зможемо не тільки повністю завантажити роботою всі спиртові заводи України, а й ставити питання про необхідність побудови нових потужних підприємств. Сировина для цього в країні є — це кукурудза, ячмінь, інші продукти аграрного комплексу. Ми зразу суттєво розширимо зони внутрішнього збуту продукції і замкнемо технологічний ланцюг. Таким чином область буде сама вирощувати сировину, сама виробляти з неї етанол, постачати його на нафтопереробні заводи, і завдяки цьому матиме десятки тисяч тон нафтопродуктів.
Друга подібна тема — біодизель. Тиждень тому я повернувся з Німеччини, де брав участь у міжнародній конференції. Європі дуже цікава Україна з точки зору виробництва біодизеля. Для цього потрібні рапс, соя, інші олiйні культури. З них вичавлюється олiя, а з нього виробляється екологічно чистий біодизель, який за параметрами не поступається нафтовому. Але це відновлюване енергетичне джерело. Вінницька область у 2005 році посіяла озимий ріпак майже на 40 тисячах гектарів, найбільше в Україні. Тож плануємо побудувати три заводи з виробництва біодизеля. І таким чином зменшити залежність від нафти, нафтових заводів, які на сьогодні є монополістами.
Якщо в Україні впровадити обидві програми хоча б на 50 відсотків, це суттєво зменшить нашу енергетичну залежність. У тому числі від Росії.
— Ви прораховували, скільки коштуватиме біодизель?
— Так. Ціна на нафту постійно підвищується, її барель на Нью-Йоркській біржі коштує вже більше 70 доларів. До того ж нафти у світі залишилось на 30—40 років, і з кожним роком ціна на неї буде і далі зростати. Наприклад, у Німеччині, щоправда, при державній дотації, біодизель продається на кожній заправці. Ми до цього також прийдемо. У нас просто немає альтернативи. Сьогодні економіка вже готова займатися цим питанням. Приміром, у нас є холдингові компанії, які вирощують зерно, переробляють його, у них є значні транспортні перевезення. Для них, без сумніву, справа виробництва власного біодизеля є не просто рентабельною, вона для них прибуткова. Але найголовніше, щоб держава створила певну систему преференцій і мотивацій. І тоді й етанол, і біодизель дадуть можливість для потужного енергетичного прориву.
— Я чув, що нафтопереробники без ентузіазму ставляться до етанолу.
— Цьому є дуже просте і зрозуміле пояснення. Якщо ми додаємо 2-3 відсотки етанолу, то треба на стільки ж зменшити кількість нафти, яку ми імпортуємо з Росії. На цьому заробляються колосальні кошти. І в даному випадку йдеться лише про інтереси відповідних фірм. Ми ж маємо думати про стратегічні інтереси держави та наших людей. Більше того, виробництво етанолу дуже сприятиме піднесенню економіки сільського господарства, підвищить рівень життя і заробітну плату, яку люди отримують сьогодні у селі. Це дуже серйозна комплексна інтегрована програма.
— Чи є у нашої держави важелі для того, щоб впливати на нафтопереробників, які значною мірою «не наші»?
— Це питання не зовсім до мене, і хоча я вважаю, що на господарські структури та їх власників держава не може ні тиснути, ні втручатися у їхні справи, але певні державні регулятори мають бути. Це роль держави. Без сумніву, її потрібно посилювати за рахунок економіко-адміністративних методів.
— Оскільки ваша область сільськогоподарська, я хочу запитати, в якому стані посіви?
— Зараз ми чекаємо на потепління, щоб взяти проби, але є дуже серйозні побоювання за стан озимих. Гадаю, за тиждень-два ми зможемо зробити експертизу. Без сумніву, доведеться пересівати слабку озимину. Ми до цього готуємося. І постає два принциповi питання: за які ресурси і по якій ціні. За останній місяць ціна на мінеральні добрива, наприклад, зросла більш ніж на 100 доларів. А селяни не можуть підвищувати ціни на базові продукти для населення. З іншого боку, витрати сільгоспвиробників у 2006 році можуть суттєво вирости. А ще нас хвилює ситуація з кредитними ресурсами. Якщо ми будемо кредитувати село під 20—22 відсотки — це кабальні умови.
За результатами роботи у 2005 році Вінницька область, яка є однією з найпотужніших аграрних областей України, має 13,1 відсотка приросту обсягів промислового виробництва, а по сільському господарству ми маємо 5 відсотків, в тому числі у приватному секторі — майже 9 відсотків приросту сільгосппродукції. Минулого року ми створили непогані умови для того, щоб вийти на нормальну посівну кампанію і урожай 2006 року. Але питання ціни, фінансових ресурсів сьогодні є пріоритетним. Це потрібно вирішувати на рівні держави.
