Шановна редакціє! Я, Заболотна Валентина Ігорівна, ваш майже постійний автор з питань театрального мистецтва, пишу до вас цього приватного листа, вважаючи за потрібне дещо прокоментувати, пояснити і попросити.
20.01.2006 року газета «Киевские ведомости» опублікувала матеріал невідомого мені автора Мирослава Журби «Взыскательный вкус или закулисный укус», в якому, посилаючись на мою статтю «Театральний півень», надруковану у вашій газеті 29.12.2005 року, автор звинувачує мене у критиканстві, «вкусовщине», відсутності елементарної етики і професіоналізму, вульгарному соціологізмі та ще в багатьох мало не смертних гріхах. Тобто закреслює мене як фахівця разом з усім моїм півстолітнім театрознавчим доробком і, смію думати, певним авторитетом у театральних колах.
Я не схильна відповідати на подібні безпідставні (майже безпідставні, про це — нижче) звинувачення. Тим більше, що пан Журба (чи той, хто стоїть за ним) сам припускається багатьох недолугостей. Скажімо, він цілком позбавлений почуття гумору — моя стаття написана у незвичному для сучасного театрознавства жанрі фейлетону, а її вважають грунтовним критичним оглядом. Автор не поінформований щодо творчого стану Донецького українського музично-драматичного театру, а пише, що там головні режисери змінюються «как перчатки», а їх там давно, в принципі, нема. Втомившись від низького професійного рівня більшості української режисури, директор театру Марк Бровун узяв на себе художнє керівництво і блискуче впорався, вивівши театр із повної прірви до ряду найкращих театрів держави. Не без певних творчих невдач, право на які має кожна мистецька особа й утворення.
Захищає Мирослав Журба від мене і Національний театр опери, піддаючи сумніву мою обізнаність із сучасними течіями в оперній режисурі на тій підставі, що я далі хутора Михайлівського давно не виїжджала. Я не знаю особисто пана Журбу, наразі він, виявляється, уважно слідкує за моєю біографією — просто детектив якийсь. Але Журба забуває, що сучасні інформаційні технології значно спрощують нам усім одержання вражень, різних концепцій і фактажу з будь-яких сфер життя і творчості. Можна бути прикутим до ліжка і знати, що відбуваєься у світі. Наразі я з великою цікавістю прочитала у газеті «Дзеркало тижня» інтерв’ю з Кирилом Карабицем, думка якого про сучасне оперне мистецтво утвердила мене у власній позиції щодо пана Корраді та інших проблем Київської опери.
Чому Мирослав Журба так перелякався моєї думки про парадокс статусу НАЦІОНАЛЬНОГО, який має Київська РОСІЙСЬКА драма? Я ж на цей статус даного театру не зазіхала, а тільки озвучила те, з чого сміялася більшість української театральної громади. А те, що не роблю професійного критичного аналізу творчого стану цього театру, викликано небажанням самого театру йти на подібні розмови. Так само не хочуть займатися цим й інші мої колеги-критики, щоб не наражатися на войовничу щодо захисту власного реноме позицію Театру російської драми. Театр давно вже зацікавлений лише у рекламно-панегіричних статтях про себе. Та й сам пан Журба стверджує (див. заголовок), що в Україні відсутня професійна критика — така епоха нині. Десь я вже чула це, давно й недавно. Навіть пам’ятаю, хто казав. То навіщо ж так серйозно відбиватись від непрофесійної статті «старійшини критичного цеху» (дякую за визнання) Заболотної — це ж взагалі не критика, то ж хай собі караван іде, а собака гавкає (хоча за гороскопом я — Кіт).
Щодо «державності» мого розуму. Я лишаюсь на тих позиціях, що мистецтво театру є могутнім засобом впливу на душу й серце народу, засобом формування на рівні підсвідомості людини моральних, духовних цінностей, в тому числі й національного самопочуття поруч із загальнолюдськими ідеалами сьогодення. І мені дуже гірко, що звичайний здоровий глузд пересічного театрознавця виявляється більш державним, ніж у тих фахівців, які зобов’язані мислити й діяти по-державницьки.
А тепер про головне. Мені завжди боляче говорити про творчі невдачі рідного мені Театру імені Івана Франка, за кулісами якого я виросла. Але саме через таку близькість до франківців не можу мовчати. Що поробиш, не поділяю я думки Мирослава Журби, ніби театр активно веде пошук сучасної сценічної мови. Не з тими і не в тому напрямі йде цей «пошук». Але це моя особиста, можливо помилкова, думка й тема для окремої грунтовної розмови, якої й цей театр не прагне. А от у чому пан Журба абсолютно правий, це щодо слова «мусор» (сміття), яке стоїть у тексті моєї статті. І тому, шановна редакціє, я ПРОШУ і навіть вимагаю: дати спростування і публічно вибачитись переді мною і перед Театром ім.І.Франка щодо НЕВІРНОГО ПЕРЕКЛАДУ на російську мову вживаного в українському оригіналі слова «ПОЛОВА». Достатньо жорстке слово, але природне в історії байки про півня, який шукав «жемчужное зерно». Полова — це «мякина», інколи ще «отруби», та оболонка, в яку «одягнене» зернятко. Пам’ятаєте: «на мякине стреляного воробья не проведешь». Та, мабуть, у програмі комп’ютера- перекладача такого старого слова не знайшлося, а відповідному редактору ліньки було (або часу не вистачило) простягти руку до словника. Але Я НІКОЛИ НЕ ВЖИВАЮ ЛАЙКИ у своїй професійній діяльності і вчу цього своїх студентів-театрознавців, що моєму біографу пану Журбі мусить бути відомо. То ж прошу газету ВЗЯТИ ВИНУ НА СЕБЕ. З мене достатньо і тієї жорсткості, яку я собі дозволила у статті «Театральний півень».
Чи не вперше у житті я там публічно назвала речі своїми іменами, бо вже терпець у відчаї урвався. То й ретязь мій урвався також (шукайте слово «ретязь» у словнику й у Лесі Українки). Чомусь театрально-критична думка, у тому числі й моя, більше цікавить провінційні театри. Може, через те, що провінцією від початку називали передову територію. А, отже, саме там більше пошуку, живих паростків, переосмислення власного шляху й творчості. А столичні національні театри нехай мають спокій — я не прагну фахового діалогу з ними, бо час його сплив. Не з моєї вини. Але власну думку про їхні здобутки (яким щиро радію) і невдачі (від яких мені щиро боляче) ховати не збираюсь. Бо «не можу мовчати».
І на останок. Режисер світового масштабу Пітер Брук у книжці «Порожній простір» твердить, що на критику ображатись не слід — критики з останніх сил тримають планку. А обожнюваний мною Сергій Кримський, геніальний український філософ сьогодення (я пишаюся тим, що є його сучасницею), вважає, що «з усіх прав людини найважливішим є право бути ІНШИМ».
Я — інша. Що поробиш.
