Нещодавно Президент України Віктор Ющенко підписав указ про нагородження орденом «За мужність» льотчиків та інженерів АНТК ім. Антонова. Про те, як у повітря було піднято одномоторний літак Ан-3Т (типу біплан), який три роки замерзав у вічних снігах на Південному полюсі, газеті «День» розповів льотчик-випробувач другого класу Валерій Єпанчинцев.
ПІВДЕННИЙ ПОЛЮС ТА ЙОГО МЕШКАНЦІ
— Польоти на полюс — спосіб повернути романтику в професію льотчика?
— Швидше, спосіб відродити могутню полярну авіацію, яка існувала колись у Радянському Союзі, — підійшов Валерій до питання з практичного боку. — У Росії досі триває негласне протистояння в цьому плані з Америкою. А Штати, між іншим, сьогодні всіх обскакали щодо полярних досліджень. І авіація тут зіграла не останню роль. Адже на Південний полюс, окрім як на літаку, нічим не добратися, нічого не довезти.
Але американці (і взагалі ніхто у світі) на полюс на одномоторному літаку не літають. Це небезпечно. Двомоторні, чотиримоторні — будь ласка. Адже, якщо відмовить один двигун, має бути гарантія, що ти все одно долетиш і сядеш десь, де є люди. В іншому випадку ані пілота, ані машину, швидше за все, не знайдуть.
— Виходить, рішення про політ на Південний полюс на одномоторному біплані було прийняте в піку американцям?
— Не лише. Росія вирішила встановити світовий рекорд з перельоту на одномоторному літаку від Антарктиди до Південного полюса і назад. Відомий полярник, віце-спікер Державної думи РФ, Герой Радянського Союзу Артур Миколайович Чилінгаров у 2002-му організував експедицію «Антарктична одіссея». До складу якої запросив із України лише одну людину: Сергія Тарасюка (командиром екіпажу), який свого часу піднімав і випробовував Ан-3Т. Вони долетіли до полюса… А коли настав час вирушати назад, не змогли запустити двигун... Своїми силами полагодити його не вдалося. І «аннушку» залишили біля американської полярної дослідницької станції Amundsen-Scott. Назад полярникам довелося повертатися на військово-транспортних літаках США «Геркулес».
— Літак залишився фактично під наглядом американців. Вони підтримували його в стані бойової готовності?
— Ні. Там принцип інший. Це не наше, воно нас не цікавить. Але, за Мадридським протоколом, полюс — нейтральна територія, яку не можна забруднювати. Тому все сміття з американської полярної станції в пакетах вивозиться на велику землю. А тут стоїть якийсь літак. Росію завалили претензіями: ваше — заберіть.
Три роки Чилінгаров готував другу (або якщо хочете п’ятдесяту українсько- російську) антарктичну експедицію для порятунку літака. Просто відлік експедицій Росія веде з того самого моменту, коли Радянський Союз уперше почав освоювати полюс. Нову нульову точку вони не встановлювали. І всі заслуги виключно собі не присвоювали. Артур наполягав на тому, щоб операцію очолили фахівці АНТК та антоновський екіпаж льотчиків-випробувачів.
— Щоб гарантувати успіх заходу?
— Якоюсь мірою. Розумієте, ніхто не знав: у якому стані літак і чи полетить він взагалі. Коли ми добралися з Нової Зеландії до Amundsen-Scott, американці були шоковані. Вони до останнього не вірили:
— Літак три роки простояв на морозі, а тепер ви на ньому збираєтеся летіти?!
— Так...
— І ви полетите?
— Так...
— Ну подивимося...
Російські техніки поміняли двигун. Підготували «аннушку». Ми зробили перший випробувальний політ. У американських полярників стільки радості було. Вони приходили, нас обнімали:
— О, полетів літак! Ну все, тепер розрізайте його і везіть назад по запчастинах!
— Та ні, ми звідси полетимо своїм ходом...
— Ну, ви «crazy». Ви... на цьому... туди... Ні-і-і.
Коли ми прилетіли в McMurdo, нас зустрічав Чилінгаров, посол Росії в Новій Зеландії та Австралії і представник президента США в Антарктиді. Навіть вони були шоковані, що ми долетіли.
— Значить, було від чого. Російська преса тоді писала про надзвичайну складність перельоту…
— Якщо чесно, вся складність полягала в тому, що максимальна дальність польоту Ан-3Т тисячу двісті кілометрів. Нам треба було пролетіти 1,5 тисячі. Причому десь на середині маршруту починалися гори. Щоб перелетіти їх, треба було йти на велику висоту (шість тисяч метрів). А в літаку немає кисневого обладнання. Зазвичай він вище трьох тисяч метрів не піднімається. За держстандартом допустимо летіти 20 хвилин на висоті три тисячі 900 метрів. Але це вже небезпечно для життя людини: починається дефіцит кисню.
Коли ми відпрацьовували політ, вирішили не вмикати систему опалення. Вона і гас, і кисень забирає. А палива нам і так не вистачало. Вийшло — шість з копійками годин на лютому морозі, добре, хоч без вітру.
— Змерзли?
— Ми працювали, не було у нас часу відволікатися на такі дрібниці. На землі було —40оС. З підйомом на висоту температура падала. Скільки там було за бортом реально... — знизує плечима. — Скільки в кабіні? Ми не заміряли. Напевно, теж за 40.
— Розкажіть про Південний полюс. Далеко не кожному нашому читачеві по кишені така екскурсія. Турбюро просять 50 тисяч євро лише за те, щоб пролетіти від узбережжя Антарктиди до Південного полюса, випити там шампанського і полетіти назад…
— Справді, дороге задоволення. А так, полюс — нічого особливого, суцільні сніги. Під тобою до землі три кілометри льоду. Ми й спали фактично на льоду (були, звичайно, і двоповерхові ліжка, і постіль) у звичайному брезентовому наметі.
— При мінусовій температурі?!
— У наметі стояв компресор, що нагнітає гаряче повітря. Там було настільки жарко, що ми ходили у светрах та джинсах. Американці електроенергію не економлять. На відміну від води. Н2О беруть із льодовика. І це дуже складний процес. У льодовику буром пробивається отвір, туди подають гарячу воду. Простіше кажучи, льодовик просто вимивають. І тала вода, якій 5— 6 тисяч років, по трубах потрапляє і в душ, і на кухню.
Нас дуже добре годували. Асортимент: чого душа забажає. Від національних гамбургерів та чізбургерів до варених раків. Останніх, заморожених, із Штатів привезли. Зварили. Така гидота вийшла. Тобто їж скільки хочеш, тільки недоїдків якомога менше залишай. Дуже вже сміття вивозити до Америки дорого. А так усе на території полюса безкоштовно. За все платить уряд США. Якщо ти раптом захотів піти і випити горілки, просто йдеш у бар. Кімнатка, в ній стоять спиртні напої. Вибирай, пий, але знай міру. П’яних без розмов депортують на батьківщину. А американці дуже дорожать своєю роботою, тому що отримують дуже добре.
На полюсі нас вважали героями, які приїхали і зараз подвиг здійснюватимуть. Спочатку на нас приходили екскурсіями дивитися. Хоч… Американці були категорично проти експедиції. Але у них там айсберг відколовся і перекрив суднам прохід у бухту Мак-Мерде. Якби його не пробили, довелося б евакуювати всі полярні станції на велику землю. У боротьбі з крижаною громадиною американський криголам ледве не повторив подвиг «Титаніка». Тут американці й пригадали, що найбільші криголами були в Радянському Союзі, а тепер у Росії. Почали вони кликати її на допомогу. І, звичайно, прийшли до Чилінгарова, який керує російською арктичною програмою. Артур обурився: «Ви мене на полюс не пускаєте, а я вам криголам даватиму... Не дам...» Ну, тут, звичайно, американці свою позицію переглянули: мовляв, ласкаво просимо до нас у гості... Так ми потрапили на полюс. На ньому всього 10 днів пробули. Вірніше один великий день. Вночі туди дістатися неможливо. Американці своїм дослідникам завозять продукти, паливо, і вони півроку сидять у відриві від цивілізації...
— Американський стиль життя не змінюється залежно від природних умов...
— Там на зимівлю залишається близько ста чоловік. Їм побудували новий модуль. Таке відчуття, коли на нього дивишся, що потрапив у фантастичний фільм «Чужі». Модуль стоїть на палях, підіймаєшся по сходинках, а там два чи три поверхи. Взагалі, американці витрачають 360—380 мільйонів доларів на рік на підтримку станції на полюсі. Це мільйон доларів на день. У них навіть є представник президента в Антарктиді.
— А українські станції на полюсі є?
— Одна. Нам її, по-моєму, англійці подарували. Начебто її хотіли закривати, а потім вирішили, що Україні подарувати дешевше буде. Якщо закривати надумає, то нехай сама все обладнання й вивозить. До того ж, наша станція не в Антарктиді. Вона десь на острові. А на материку тільки американські та російські вчені.
— Що ж вони вивчають, адже ні життя, ні рослинності на полюсі немає?
— Чорні діри, нейтрино (дрібні частинки, які потрапляють у атмосферу з космосу). До речі, скупчення нейтрино — це південне або північне сяйво.
«УКРАЇНА УНІКАЛЬНА ТИМ, ЩО ЇЙ НІЧОГО НЕ ЦІКАВО»
— У американців дуже розвинений дух патріотизму, — продовжує з сумом розповідати Валерій. — Вони цінують героїв, пишаються своєю країною. Цього року вони повинні були демонтувати купол, який покриває полярну станцію. Купол ще стояв, а три музеї вже боролися за право забрати його собі.
Авторитет батьківщини в очах народу сьогодні активно піднімають росіяни. Подвиг звеличують. Коли ми повернулися з полюса, у них галас такий був, що нас ледве не проголосили національними героями Росії. Ми йшли містом, а люди виходили і брали у нас автографи. А приїхали ми додому, в Україну... нікого це не цікавить.
— Та ось Президент про вас згадав і вирішив нагородити?
— Президент, можливо, й не згадав би. Тільки от Артур Миколайович Чилінгаров та губернатор Омської області завалили його і на той момент ще прем’єра Юлію Тимошенко листами. Через рік нас нагородили орденами.
Щоб людина працювала на совість, їй потрібні стимули. Їх існує два види: грошові та моральні. От ордени якраз — моральний стимул. Це показник того, що твою роботу оцінили. І є сенс прагнути до чогось більшого. Тільки стимулювати треба вчасно.
— Якщо не секрет: скільки ж отримує льотчик-випробувач?
— У мене 1460 гривень. Іноді трохи більше, але, втім, усе одно не дуже багато. До 400 доларів. Кожен, хто сьогодні обирає професію льотчика-випробувача, йде по стопах батьків. А всі інші тільки здивовано кліпають очима.
— А який оклад у російських льотчиків-випробувачів?
— Від 70 до 90 тисяч рублів (понад три тисячі доларів).
— У вас не було думки поїхати туди?
— Прямих пропозицій змінити роботу не надходило. І потім, у мене ж є обов’язки перед фірмою. Я пишаюся АНТК. Адже після розвалу Союзу це практично єдине конструкторське бюро, яке не просто залишилося на плаву, але й продовжувало створювати літаки. Вони мене вивчили. Між іншим, льотчиків-випробувачів сьогодні страшенно не вистачає. Будучи на МАКСі (Московському аерокосмічному салоні. — Авт. ), я спілкувався з багатьма фірмами. Вони це підтверджують. Знаєте, навчити одного пілота коштує понад мільйон доларів, і для будь-якої компанії, нехай навіть великої, це дуже великі гроші.
— Навіщо вчити? Адже льотні бази постійно скорочують, розформовують, переносять, об’єднують...
— А льотного складу все одно не вистачає, і, я думаю, років через 5—6 буде такий дефіцит, що просто жах. Навчати молоде покоління державі не по кишені. І в 90-х воно просто перестало фінансувати льотні навчальні заклади. Там набрали студентів-контрактників. Розповіли їм теорію, а в повітря підняти не змогли: дорого. Випускалися пілоти, які не тримали в руках штурвала.
— Сьогодні в Україні льотчиків- випробувачів взагалі не готують?
— Ну чому ж. Була створена школа на базі АНТК. І навесні цього року вона зробила перший випуск. А спеціальних ВНЗ з підготовки льотчиків-випробувачів в Україні не існує і не існувало ніколи. Всіх дотепер навчали в Росії в Жуковському. До речі, наступного року виповниться 60 років тепер російській школі льотчиків-випробувачів. За весь цей час вона випустила близько 500 чоловік, розкиданих по всьому пострадянському простору.
СУТО ЧОЛОВІЧА ПРОФЕСІЯ
— Як починався ваш шлях у небо?
— Льотчиком-випробувачем мріяв бути ще зі школи... На мій погляд, це суто чоловіча професія.
— Жінка за штурвалом літака, як жінка на кораблі — до нещастя?
— Ну, не скажіть... — сміється. — Ось, наприклад, із Нової Зеландії на полюс нас везли на американському військовому літаку. Так там командиром була жінка — Марта. Вона нас везла, довезла… Але, напевно, у випробувальну авіацію немає сенсу йти жінці. Феміністки можуть зі мною не погодитися, але я просто не розумію: навіщо це їм. Адже це нескінченні перевантаження: фізичні, емоційні. А у жінки зовсім інше покликання в житті. Хоча...
— До речі, а космольоти вам не хотілося випробовувати?
— Ні. Випробувальна робота в межах земної атмосфери, по-моєму, набагато цікавіша. У Радянському Союзі всі космонавти автоматично ставали льотчиками-випробувачами. Виходить, льотчик випробувач — першасходинка туди. Але мене ніколи це не приваблювало.
— Адже випробування літака не завжди проходять гладко. Як ви зазвичай виходите із складних ситуацій?
— Згідно з інструкцією: таким собі переліком дій у екстремальних ситуаціях. Відмова двигуна або інші неполадки — цілком нормальні речі — звичайні скази нового літака. Існує величезна книжка «Руководство по летной эксплуатации», де все описано.
От коли готувалися до експедиції на Південний полюс, в Омську було розроблено цілу програму випробувань Ан-3Т. Ми хотіли зімітувати запуск двигуна на певній висоті. Адже тиск, склад кисню з підйомом змінюються. Американці на полюсі взагалі не глушать двигуни. Через дефіцит кисню вони не запускаються. Тому в Омську на різній висоті ми вимикали двигун і дивилися: як він поводиться. На одній із висот він просто не запустився. Нам довелося садити літак без двигуна.
— Коли мотор глохне, страшно?
— Ніколи вивчати свій внутрішній стан: усі працюють. Поки Сергій Тарасюк заходив на посадку, я намагався вкотре зробити запуск двигуна. Що відбувалося? Чи повністю він поламався? Ми були не в курсі. Але точно знали одне — запуск не відбувається. Коли виконуєш свою роботу, просто немає часу боятися. Немає часу зупинитися і подумати: а що ж буде далі. Робота випробувача якраз і полягає в тому, що ми всі працюємо до самого кінця.
— Працювати, працювати… Звучить майже як девіз життя…
— Не зовсім так. Просто, коли щось відбувається, не можна опускати руки. Там, угорі, чекати допомоги нізвідки. Треба щось робити самому...
