Емір Кустуріца — ім’я, яке не потребує коментарів. Йому, колишньому югославському, а нині сербському режисеру, схоже, встигли вже присвоїти всі мислимі офіційні й неофіційні титули: «балканський геній», «балканський Фелліні», наприклад. Що до офіціозу, то в його біографії є цілих дві Золоті пальмові гілки Каннського фестивалю за найкращий фільм — завоювання, яке вдавалося тільки одиницям. I ось тепер Кустуріца приїхав до Києва — однак у не зовсім кінематографічній ролі. Однак перш ніж продовжити, варто нагадати біографію нашого героя.
Народився Кустуріца в Сараєво, Югославія, 24 листопада 1954 року в мусульманській (мусульмани — це особлива етнічна балканська група) сім’ї з православним сербським корінням. Закінчив FAMU — режисерський факультет Празької кіноакадемії. Уже перша робота кінорежисера, дипломна «Герніка» (1976), була удостоєна першої премії на фестивалі студентських фільмів у Карлових Варах. Дебютував у повному метрі 1981 року — фільмом «Чи пам’ятаєш, Доллі Белл?», який також приніс йому вагомі нагороди — премію за дебют і приз ФIПРЕССI на Венеціанському кінофестивалі 1981 року. Наступний фільм вийшов лише через 4 роки, 1985 року — «Тато у відрядженні». Фільм приніс Кустуріці «Золоту пальмову гілку», номінацію на «Оскар» і світову популярність. Третя його стрічка «Час циган» (інша назва «Будинок для повішання») також був схвалений критикою і знову удостоїтися призу за найкращу режисуру на Каннському кінофестивалі 1989 року. На початку 1990-х слава режисера досягла Нового світу, і його запросили викладати режисуру в Колумбійському університеті. Саме там двоє студентів принесли йому сценарій, який сподобався Кустуріці настільки, що він сам взявся його екранізувати. У результаті з’явився один з найбільш цікавих фільмів режисера — «Сни Арізони» («Arizona Dream», іноді перекладають також як «Мрійники Арізони», 1992 рік — наступного року отримав приз на кінофестивалі в Берліні). Наступний прорив стався 1995 року — епічний фільм «Підпілля» («Underground») став справжньою сенсацією міжнародного кіно й приніс своєму автору другу Золоту гілку в Каннах. Значним успіхом був також і колоритний циганський «Чорна кішка, білий кіт» (Срібний лев за режисуру на кінофорумі у Венеції, 1998 рік).
А свій останній фільм «Життя як диво» Кустуріца представив влітку 2004 року на Московському міжнародному кінофестивалі. У грудні в рамках європейського турне під назвою «Життя як диво і не тільки — тур», він зі своєю групою «The No Smoking Orchestra» дав концерти в Москві та Санкт-Петербурзі, й тоді ж заявив, що «більше не зніматиме кіно й не виступатиме на естраді».
Але, на щастя, обіцянки не дотримався. Уже вийшов новий фільм — альманах із семи короткометражок — «Невидимі діти»; почалися зйомки й повного метру (робоча назва «Пообіцяй мені це»); на фінальній стадії документальний фільм про Марадону, фільм-інтерв’ю з Фіделем Кастро. А головне, Кустуріца не залишив музику — якою, до речі, захоплювався ще задовго до кіно. I саме як керівник етно-рок- банди «The No Smoking Orchestra» приїхав до нас.
Їхня музика — це гримуча суміш різних жанрів: рок- н-ролу, етно-рок-фолку (в якому химерно переплетені балканські, циганські та турецькі мотиви в сучасній обробці), панка й авангарду, ритмів Заходу й Сходу. Незважаючи на те, що концерт затримали на півгодини, коли нарешті почалася програма, глядачі забули про час, активно включившись в задану гру — танцюй і отримуй задоволення. Адже «No Smoking Orkestra» демонструють не лише свою віртуозність як музиканти, а і як циркові артисти. Наприклад, грати на скрипці, тримаючи інструмент на голові або смичок, засунутий у шкарпетку...)?
У команді музикантів виступає 10 віртуозів. А перпетуум-мобiле групи є вокаліст Неле Караджлич. Цей заводний артист у спортивних штанах ні секунди не стоїть на місці, то носиться по сцені, а то вже опиняється в центрі залу й танцює з дівчатами. Караджлич чимось за шаленою енергетикою нагадує нашого лідера «ВВ» Олега Скрипку, але помноженого на три.
Неле Караджлич, як справжній ді-джей, давав майстер-клас для всіх бажаючих поспівати й потанцювати, періодично витягуючи на сцену дівчат. Вони старанно копіювали його рухи, але раптом співак знімає сорочку... Секундна пауза, й дві киянки теж скидають футболки, причому одна з них залишається топлес...
«Життя як диво» — так називається концерт. Дійсно таких веселощів стіни Палацу давно не пригадають, а музикантів «No Smoking Orkestra» можна записати до Книги рекордів Гіннеса, адже за всю багаторічну історію зал «України» не бачив такої масової дискотеки (у фіналі оркестранти запросили публіку на сцену, а хто не вмістився — витанцьовували в проходах).
