«П’ятнадцять років тому я сів у інвалідну коляску. Ось так — учора я був здоровий мужик, а сьогодні мене вже няньчать мої літні батьки. Мені здалося, що я перший інвалід в Україні. Принаймні, досвід попередникiв мене мало торкнувся. Я відчув провину за той час, поки був здоровим, тому що тоді абсолютно не цікавився проблемами інвалідів. І зрозумів, що інші здорові люди теж не цікавитимуться мною. Наші проблеми — це наші проблеми. І я почав думати, як можна їх вирішити». Ці слова належать людині в інвалідній колясці, режисеру за професією та родом занять, голові Міжнародного благодійного фонду інвалідів «Український ІП-фонд» Миколі Подрезану. ІП — інформаційна підтримка, саме її надає інвалідам фонд. Навчає боротися за виживання. Сьогодні, у Всесвітній день інвалідів, ми поговоримо саме про «тих, що вижили», не лише в біологічному значенні цього слова, і в духовному, професійному, загальнолюдському. Про тих, хто, говорячи «ми такі ж, як ви», справді відрізняється виключно станом здоров’я.
Будь-який фахівець скаже вам, що головні проблеми інвалідів — це бар’єрність, відсутність грошей і роботи. Микола Подрезан з групою однодумців визначили головною проблемою відсутність інформації і почали з того, що стали збирати корисну для інвалідів інформацію і поширювати її. Відповідали на листи, давали поради, потім почали випускати книжечку. У ній містилися законодавчі акти та інші потрібні документи, а також позитивні приклади життя з інвалідністю. Наприклад, долі успішних інвалідів тощо. Сьогодні ініціативні групи діють у багатьох великих містах. «Припустимо, у Кривому Розі отримала людина травму хребта, як я свого часу отримав, і йому хірург дає наш телефон, мовляв, ось є кілька нормальних хлопців, вони розкажуть тобі, як можна жити», — розповідає Микола Подрезан.
Жити можна по-різному. Основних варіантів два. Або сидіти у своїй колясці, скаржитися на відсутність уваги, грошей та роботи, або привертати до себе увагу, шукати роботу і заробляти гроші. Про трудові проблеми інвалідів відомо практично кожному — сьогодні й здоровому важко знайти роботу, а вже з обмеженими фізичними можливостями тим більше. Але навіть у тих, хто працевлаштувався, виникає безліч проблем. Головна — як дістатися до роботи в інвалідній колясці, коли транспорт не має майданчиків, які опускаються, а переважна більшість будівель — пандусів. «Більш того, пандус може бути, але по ньому неможливо спуститися, — розповідає керівник секретаріату Національної асамблеї інвалідів Наталія Скрипка. — Бачили дві «рейки» на спуску до метро? По них спускатися не просто важко, а вкрай небезпечно. Бабусі сумки на коліщатках на них ледве спускають, що вже говорити про інвалідну коляску». За словами Наталії Скрипки, непридатними є більшість українських пандусів — і слизькі, і кут дуже великий, і необхідних поручнів часто немає або, що взагалі абсурдно, вони закінчуються на кілька сходинок раніше, ніж пандус.
Словом, зрозуміло, чому більшість інвалідів навіть не намагається шукати роботу і має величезні претензії до держави. А от Микола Подрезан упевнений, що головна проблема інвалідів — інертність: «Держава для нас зробила практично все, що могла. У законодавчому плані. Тепер треба боротися за свої права, боротися за себе. Так, безробітних інвалідів навалом. А вони намагалися знайти роботу? Нехай покажуть свої щоденники! Дивлячись у мої очі, жоден роботодавець не зможе мені відмовити через те, що я інвалід, тому що я подам на нього до суду. І я знаю багато інвалідів, які знайшли роботу. Що ж до пандусів, то за них також треба боротися. Зібралися п’ять колясок перед будівлею без пандуса — і вимагайте, щоб вас піднімали туди на руках. Надірвуть кілька спин і поставлять пандус. Це стосується не лише адміністративних будівель, але й, скажімо, ресторанів. Я хочу до вас у ресторан — нехай офіціанти несуть мене на руках. Відмовити не посміють».
Саме такі поради дає «Український IП- фонд». Поради для інвалідів без утриманської психології, які справді хочуть працювати. Проривом стали конкурси краси в інвалідних колясках. Уперше такий конкурс було організовано серед дівчат, якi відпочивали в інфернальному санаторії в 1994 році. Взяти участь у «Міс санаторій» погоджувалися не всі. «Більшість лякалися, але деяких дівчат ми вмовили, — пригадує Микола Подрезан. — Одна дуже красива молода жінка навідріз відмовилася брати участь. Після конкурсу, який пройшов просто чудово, вона підійшла до мене і вибачилася. Сказала, що вважала такі конкурси святотатством, блюзнірством і знущанням над людьми в інвалідних колясках. А потім побачила цих дівчат, які не соромилися, яким аплодували, на яких дивилися зачарованими очима, і пожаліла, що не брала участі. Це справді дуже яскраво, коли дівчата в інвалідних колясках танцюють, співають і розповідають, які вони класні». Позитивні приклади соціальної реабілітації інвалідів зустрілися й регіональним кореспондентам «Дня».
Продовженння теми на стор. «Т Е М А «Дня»»
