Останнім часом було багато в нас гостей і всіляких фестивалів. Які начебто треба було пропустити вперед. Але коли потік вичерпався, мені схотілося знову повернутися до літніх вражень і в такий спосіб поборотися з осінньо-зимовою сльотою. А що може бути для цього краще, ніж відчайдушно сонячне стародавнє місто Херсонес?
Це севастопольське диво вражає (Херсонес — на території міста моряків).
Ось ти їдеш у напхом напханому тролейбусі, слухаєш сердиту сварку пасажирів, вивалюєшся з полегшенням, йдеш набережною вздовж нічим не примітних сучасних будівель, поки раптом не впираєшся в древньоримську кріпосну стіну. Оце так так!
IСТОРИЧНА ДОВIДКА
Херсонес Таврійський у перекладі з грецької — Таврійський півострів. Так греки називали й засноване у VI столітті до н.е. місто й увесь Крим (у майбутньому). Їм довелося довго воювати з місцевим плем’ям — таврами. Ті були великими любителями кривавих жертв богині Діві й у еллінів ентузіазму не викликали.
Iз I по V століття місто н.е. потрапляє у залежність від Рима. I це Херсонес цілком влаштовувало — все ж таки захист від тисяч кочовиків. Гуни його не зачепили. V століття — в складі Візантійської імперії.
Потім князь Володимир Красне Сонечко підкорив Херсон (так він називався на той час). Щоб налякати візантійського імператора Василія II. Він за військову допомогу обіцяв Володимиру видати свою сестру Анну за нього заміж. Але «кинув» князя — тоді ще язичника. Довелося Володимиру для остраху захопити Херсон і пригрозити облогою Константинополя. Василій здався, й Аню здав. У Херсоні Володимир і хрестився, і вінчався з Анною, а пізніше забрав її до Києва.
У середні віки двічі татаро-монголи Херсон зметали з лиця землі. Але це ще не кінець. Доконали його генуезці, щоб він менше як порт конкурував iз їхньою Кафою (Феодосією). XV століття стало останнім у історії цього славетного містечка.
ВIД ТЕАТРУ ДО ЦИРКУ
Але заходимо всередину, подивитися, що залишилося.
Перед першою кріпосною стіною римляни змурували другу. Збереглися обидві. Зараз там активно цілувалася якась парочка. Любителі історичного романтизму!
Ліворуч від входу — давньогрецький театр. Круглий майданчик у вигляді амфітеатру з кам’яними лавками.
Глядачі, як сказала гід, спочатку ходили без квитків: стягували тільки платню за вхід. Але почалися постійні бійки за кращі місця, з’явилася спеціальна охорона. Коли вона вже не справлялася — вперше в європейській цивілізації були запроваджені квитки у вигляді глиняних табличок. Вистави тривали із сьомої ранку до заходу сонця. Серйозно відпочивали! Під час декламації розносили їжу та «прохолодні напої».
У грецькому Херсонесі йшли трагедії й комедії. За часів войовничого Рима вистави змінилися різаниною: то гладіатори один проти одного, то вони проти диких тварин. Цирк із садистським ухилом!
ХРАМ I ДЗВIН
Поступово ми добралися й до християнської теми в історії міста. Херсонес — перше місто Київської Русі, яке офіційно прийняло християнську віру. Тут також була заснована перша християнська громада.
Базиліки (ранньохристиянські храми) були у вигляді корабля, що символізував ковчег. Базилік у перекладі — царський дім. Мається на увазі Цар, який править Небесним Царством. Зовні храми не прикрашали, але всередині вони вражали розкішшю. Щоб, згідно з візантійськими канонами, людина відчула свою нікчемність перед Господом.
Наближаємося до собору святого Володимира, який зараз наново відбудовано за кресленнями старого, зруйнованого собору 1861 року. Він вражає своєю монументальністю. Перед входом декілька древніх колон, що є непоганим втіленням спадкоємності епох.
Усередині собору, в центрі купола, — гігантський голуб. Своїми стрункими формами він більше нагадує орла. Посередині його крил розташовані очі. Напевно, ця містична деталь покликана втілювати всезнання Господа.
Задумав збудувати храм Олександр I. При ньому споруда була дерев’яною. Олександр II почав зводити його кам’яним. А відкрив уже Олександр III.
Сучасний варіант — копія. Відкривали його Володимир Путін і Леонід Кучма.
За собором, у древньому городищі на березі між двох опор — дзвін, відлитий 1777 року на честь Миколи Чудотворця з трофейних турецьких гармат. Для попередження кораблів, коли лягав туман. Під час Кримської війни французи 1855 року вивезли 28 дзвонів. Зокрема й цей. Уже 1913 року його випадково знайшли на дзвіниці собору Паризької богоматері. I повернули на честь дружби між Францією та Росією (перед Першою світовою бойнею, напевно, щоб укріпити союз проти німців).
Але цікава й сучасна міфологізація цього предмета. Річ у тім, що саме цей дзвін й потрапив у фільм «Пригоди Буратіно» як атрибут Поля чудес у Країні дурнів. На його тлі заповзятливий син тата Карло закопував свої золоті монети.
Так от, Путін і Кучма не знайшли кращого місця, щоб сфотографуватися, ніж саме це. Що дуже символічно. I це чудове фото міститься серед інших в експозиції собору.
Коли дивишся на Херсонес, одразу вражає чітке планування міста, центральна площа, відгалуження. Скупченість майже як у сучасних мегаполісах. Але при цьому майже шахове розташування будівель. Чого тут тільки не було: виносховища, рибозасолювальні комплекси, склепи, житлові будинки. I все це по сусідству. Iноді одне зміняло інше.
ПОБУТ: СУЧАСНИЙ I АНТИЧНИЙ
Наприклад, найзнаменітіше місце Херсонеса, майданчик iз колонами, називається «Базиліка 1935 року». Це місце втілює Херсонес на мільйонах листівок.
Звідки така назва? Близько 400-го року базилік був збудований на місці синагоги. Однак тут відкрилася одна таємниця. Саме 1935 року тут виявили, що плити підлоги економно залишили грецькі, але перевернули їх. Зверху — мозаїка, а на зворотному боці — зображення Геракла, Еротів, Діоніса. Завдяки іудейській економії християни відкрили для себе античний світ. Як усе пов’язано!
Ми вирiшили, що тут доречно сфотографуватися у вигляді античного оратора (чи поета): в туніці, з вінком на голові. Польові квіточки згодилися для створення однієї прикраси, а пляжна підстилка — для іншої.
Але з’ясувалося, що увіковічитися тут гордо усамітненим, аби зберегти «античність» обстановки, майже неможливо. Популярне місце не простоювало! То сім’я, то дівчата в джинсах, то хлопці в блейзерах, то весільний натовп на чолі з молодятами. I ніхто не хотів поступатися п’ятьма секундами для кадру. Розігнавши буквально силою чергову групу бажаючих, я нарешті сфотографувався: в тозі й вінку, під нетерплячими поглядами тих, хто чекав своєї черги. Щоб на час стати Цицероном, довелося здійснити подвиг Геракла.
Продовжуємо подорож вулицями стародавнього міста разом iз нареченим і нареченою. Мати нареченої постійно підіймала їй поділ сукні, щоб не забруднити білосніжне вбрання. Уся трійка дуже уважно розглядала підмурівки стародавніх помешкань, наче підбирала собі житлоплощу. Теща уважно вивчала варіанти. А що? Для молодих сьогодні це проблема. Перша — де жити, друга — як прогодуватися.
Отже, повертаючись до історії, для херсонесітів основним продуктом харчування була риба. Хоча вони трохи займалися й землеробством. Рибу засолювали й складували в спеціальних приміщеннях, де її вміщувалося від 40 до 60 тонн. Риба в’ялилася у власному соку. З’являвся характерний соус. Для гостроти туди додавали тельбухи, зябра й кров. Ще та «смакота»!
У херсонесітів, якщо ви йшли в гості, заведено було приносити рибу як презент. Вечеряли в складчину. Того, хто був «без нічого», називали «нахлібником» (хліб, напевно, був дефіцитнішим). Його не виганяли з-за столу, але він був на положенні ізгоя. Жлоб!
Вино полюбляли сухе. Жінкам пити заборонялося, щоб уникнути жіночого алкоголізму. А водою розбавляли, щоб уникнути — чоловічого.
Великі глеки робили вручну, тільки дно — на гончарному колі.
Частою окрасою приміщень була виноградна лоза. Вона ж була і символом Iсуса як уособлення безсмертя. Перейшла «у спадок» від Діоніса. Де скорiше символізувала невичерпність природних сил.
Деякі глеки слугували століттями. Діоген жив усередині глека, а не бочки, як заведено вважати. Бочка як замінник з’явилася у свідомості європейців пізніше.
Коротше кажучи, добробут міста поступово зростав, оскільки одна з музейних експозицій показує виявлені тут замки й ключі. Навіть була така елегантна штучка, як ключ-перстень.
ПОВНЕ ЗМIШАННЯ ЧАСIВ
Несподівано територія театру була огороджена поліетиленовою стрічкою. Виявляється, в древньому театрі давали виставу. На афіші було написано: «Японська казка». Потім передумали й сказали, що буде ірландська легенда. Пізніше, в Києві, я з’ясував за деякими ознаками, що це була п’єса «Гондла» Миколи Гумільова на тему ісландсько-ірландського епосу.
Народ, розібравши за 12 гривень квитки, влаштувався на тисячолітніх лавках, поклавши на них сучасні газети.
Усі актори — в туніках. Або в чомусь схожому.
Такий собі чоловік на ім’я Гондла, він же король, зібрався одружитися. Навколо нього терся друг Ахті. Але друг цей — не дуже. Начебто у короля лебедина сутність, а у його політичних противників — вовча.
Король дізнається страшну новину, що його наречена всю ніч провела з іншим. Iз таким собі Ланге, вовком паганим! Наречена — то Лера, то Лаїк — залежно від ситуації.
Гондла вимагає, щоб кривдника стратили. Суддя — за поєдинок. Лебідь iз вовком не рветься в бій. Однак добре вміє грати на чарівній лютні, вовки — у захваті. Якщо припинить грати — хижаки розірвуть на шматки.
Наречена Лера цілковито перейшла на бік вовків. Спочатку вона дуже вибачалася перед нареченим. А потім почала хвалитися ночами пристрасті з іншим. Хто цих жінок зрозумiє?!
Під впливом чаклуна всі персонажі п’єси іноді перетворюються на свої сутності. Вовки — на вовків, лебеді — на лебедів. Одні зображають варварів — ті, хто воїни-вовки. А інші — християн, місіонерів. Дві полярності.
Раптом з’явилися громадяни з рушницями й Вождем, кажуть: «Адже король — Гондла! Зараз постріляємо вовків!»
Ситуація змінилася. Принцесу вовки зібралися вбити, щоб не ділити. Тут Лера стала більше Лаїк. Каже: «Ув’язніть мене у фортецi, але так, щоб могла чути, як молиться Гондла».
Зал у черговий раз дружно зітхнув, вражений жіночою підступністю...
Сюжет ставав дедалі заплутанішим й похмурішим. Але успіху вистави почала сприяти природа. Увечері по небу розлився фіолетово-рожевий захід сонця. Античний театр при таких декораціях заіскрився. Став справжнім!
Кам’яний амфітеатр наче віддалився десь на дві тисячі років. Напевно, ті глядачі від сучасних нічим не відрізнялися. Небо темнішало, й театр все сильніше набував рис містеріального храму...
Мені шкода було спочатку платити, я ж не знав, що це за вистава? I стежив за дією з огорожі, являючи собою образ древнього «зайця».
«А що, — думав я, спостерігаючи трагічний фінал, — були й у ті часи нахабні безквиткові громадяни. А катарсис від цього відчуваєш не гірше. А може й глибше за тих, хто заплатив!»
