Ліворуч від пожвавленої автомагістралі, що веде від Хмельницького до Вінниці, — мале село Марківці. Село «вписалося» до новітньої історії православного світу. «Ось вона, хата, де Блаженніший народився», — мовить про свого молодшого брата 75-річний Степан Сабодан.
З охайного подвір’я проглядається садок, далі — Південний Буг, що розлився в оцих місцях розлого й глибоко. «звідси йшли до річки, пасли худобу на вигоні. Батьки від зорі до зорі — на колгоспній роботі, а хазяйство на наших плечах трималося», — згадує Степан Маркіянович.
У цій хаті жили та були три покоління Сабоданів: «Дід наш на ім’я Арсен поставив. Хата була дерев’яна, у 1946-у почала осідати. Зробили капітальний ремонт — замінили балки, стовпи...». Вдруге відремонтували вже після того, як митрополита Володимира обрали предстоятелем УПЦ: «Із Києва возили всі будівельні матеріали. Ми вирішували: новий будинок на цьому місці ставити чи цей перебудувати? Вирішили залишити. Пам’ять, аякже».
Там, де була клуня, тепер — літня трапезна. «Блаженніший прибуває із своєю свитою. Ми ввечері відпочиваємо у трапезній. Зозуля кує, жаби кумкають. Благодать! Усі слухають, дихають свіжим повітрям, наче у Раю», — говорить про свої весняні враження Степан Сабодан.
Блаженніший прибуває у Марківці на другу неділю після Пасхи. На Проводи. На сільському цвинтарі — найдорожчі його серцю могили: там знайшли собі вічний спокій батьки предстоятеля УПЦ. Потім править службу у Свято Архангело-Михайлівському храмі, де він, як пише біограф митрополита, «із дев’яти років ніс різний послух».
«Батьки наші були глибоко віруючі люди. Це ж, не забудьте, було у роки войовничого атеїзму, коли ми із братом повиростали, я пішов до армії служити, а Блаженніший відправився на навчання до Одеської духовної семінарії. Вчителі, довідавшись, що він у семінарії, почали щодня ходити попід нашу хату. Вимагали, аби він повернувся додому. Погрожували, що мене з армії виженуть, якщо він не повернеться. Аж поки мама наша не розсердилися. Вийшли із кочергою у руках, зажадали, аби вони, вчителі, забули дорогу до нашої хати. На тому й закінчився цей терор», — продовжує Степан Маркіянович.
Охайне подвір’я засіяне квітами, що вже давно відцвіли. «Блаженніший про ромашку написав вірша, на музику сам поклав. То ми тут, коли він прибуває, співаємо», — розповідає брат митрополита Київського і всієї України. Відтак запрошує до оселі, де багато ікон, під якими пристрасно молилися покоління Сабоданів.
Звичайна сільська хата, що «оживає» лише тодi, коли у Марківці прибуває Блаженніший. Тоді на зустріч із братом сюди приїжджає із сусіднього села Новокостянтинів цього ж таки Летичівського району Степан Маркіянович, який присвятив своє життя світській роботі ветеринара. У дні, коли братів «немає удома», зразковий порядок на обійсті підтримують сусіди. Доглянуті й клумби, молодий сад, посаджений братами. «Восени зібрав перший урожай яблук iз отих дерев, які Блаженніший посадив», — радіє Степан Сабодан.
Церква у Марківцях цього дня була на замку. «Отець Олександр править службу через неділю: у сусідніх Гречинцях і тут, у наших Марківцях», — повідомила 62-річна Галина Малиновська, двоюрідна сестра Сабоданів: «Їхня мама і мій батько — рідні». Вона каже, що отцю Олександрові часто-густо доводиться відспівувати покійників, а хрестини у Марківцях востаннє були років два тому, вінчання — ще раніше: «На всі Марківці залишилося 45 виборців».
Ровесників, які пам’ятали б, як кажуть, босоногого Віктора Сабодана, у Марківцях, на жаль, уже немає. «Там вони всі», — показала у бік сільського цвинтаря Галина Малиновська. Цвинтар, де знайшли собі вічний спокій і батьки братів Сабоданів, не такий, як в інших селах. У центрі — встановлений турботами Блаженнішого пам’ятник усім померлим, поруч — меморіал загиблим за визволення села у березні 1944-го. На чорних мармурових плитах викарбувано 208 прізвищ визволителів. «209-й залишився невідомим. Аж улітку спливло його тіло на поверхню річки», — згадує Степан Маркіянович.
Пенсіонерка Маліна Молчанюк розповідає, що, коли Блаженніший прибуває на свою малу батьківщину, у Марківцях панує велике піднесення. Тоді сюди з’їжджаються звідусіль: «Люди зустрічають їх біля церкви. Це не розказати словами — слухають службу уважно, переймаючись загальною любов’ю і вірою».
«Звертаються до нього за благословенням, за добрим словом, за порадою. Він приймає усіх — і старих, і малих. Знаходить час для кожного, дуже розумна людина», — говорить Маліна Молчанюк. Відзначає, що завдяки Блаженнішому «у церкві оновлено іконостас, розпис». Церкву у Марківцях побудовано ще у XVI столітті. Коли почалася колективізація, як повідомив Степан Сабодан, «атеїсти хреста зняли, зробили із церкви комору, однак у роки німецької окупації будівлі було повернуто її законний статус».
Представник переважаючого у Марківцях покоління середніх літ Ігор Ліповус говорить, що він і його ровесники «йдуть до церкви лише на великі свята». Либонь, тому він передусім відзначає мирські турботи Блаженнішого про Марківці: «За дорогу їм велика подяка від усього села. Тепер двічі на день автобус курсує. До Хмельницького і до райцентра, Летичева».
Оцей зв’язок із світом для Маркiвцiв, наче «дорога життя». Бо в результаті агрореформ мала батьківщина Блаженнішого тепер не знає, що ж то їй робити із своїми земельними паями. Тому спрямувала свої трудові зусилля на неозорі городи й у хліви. Те, що виробляє, вивозить громадським транспортом на продовольчі ринки і живе із отієї виручки.
Дорогою до рідної хати Степан Маркіянович звернув увагу на риштування: «Один чоловік має брата у Санкт-Петербурзі, в якого лантух грошей. От він тут хоче побудувати пансіонат, зробити причал і пустити човни на річку. Аби сюди приїжджали люди звідусіль і гарно відпочивали. Природа дозволяє, аякже».
Хоча Марківці й не впевнені, що ця інвестиція дасть бажаний результат.
А молодий голова Летичівської райдержадміністрації Андрій Сельський перебуває у пошуках інвестора, який дав би раду земельним паям марковецьких селян. У тому ж, що вони, марковецькі, перебувають під благодатним впливом святої віри, голова не має жодного сумніву: «Село вдячне долі, що дало православному світові Блаженнішого Володимира (у миру — Віктора Маркіяновича Сабодана). Нещодавно мені випала нагода зустрітися і поспілкуватися із митрополитом України. Він — iз обраних, з отих, хто сповнений віри і за все дякує Господу».
