Сучасний стан українського символічного світу не виглядає оптимістично. Певним індикатором поширення українського символічного світу може бути показник вживаності української мови, її престижність та популярність.
Хоча ставити знак рівності між вживаністю мови й поширеністю відповідного їй символічного світу все таки не варто.Символічний світ може виражатися (щоправда, не зовсім адекватно) «чужою» мовою. Прикладом у цьому плані для нас може бути творчість Миколи Гоголя. Як відомо, свої твори він писав російською мовою. Але ніхто не буде заперечувати те, що ряд його творів, зокрема ті, які ввійшли до збірників «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», дуже тонко й об’ємно передавали український символічний світ. Більше того, вони створили моду на українське в Російській імперії в середині ХIХ ст. Однак ситуація з М. Гоголем — це все-таки вияв «ненормальності» в плані розвитку українського символічного світу. Все- таки варто мати на увазі, що лише через рідну мову можна найбільш адекватно виражати свій символічний світ.
На жаль, нинішня ситуація із поширеністю української мови в самій Україні виглядає не найкраще. Українська мова в нашій державі так і не стала мовою міжнаціонального спілкування. Результати перепису показують, що серед національних меншин (зокрема євреїв, білорусів, греків) більшість вважає своєю рідною мовою російську. Одним із небагатьох винятків у цьому плані є поляки. Вони здебільшого у спілкуванні використовують українську мову. Але це, певно, пов’язано з тим, що абсолютна більшість з них живуть у західних областях України — Житомирській, Вінницькій та Хмельницькій, де загалом переважає україномовне середовище. Щодо росіян, які є найбільшою національною меншиною України й становлять близько 17% населення, то абсолютна більшість із них (понад 90%) постійно спілкується своєю рідною мовою.
Різноманітні дослідження показують, що інформаційний простір України переважно є російськомовним. Відповідно, символічний світ українців представлений у ньому слабко. Це частково обумовлено тим, що основні інформаційні структури зосереджені в Києві, який є переважно російськомовним і в певному сенсі «космополітичним». Дослідження показують, що в Києві вияви нетерпимості найчастіше стосуються носіїв української мови.
Українська мова так і не стала мовою повного територіального поширення в Україні, а українців можна віднести до мовно «невлаштованих» народів.
Проте не варто впадати в паніку з приводу мовних проблем українців, як це простежується в ряді видань. Український народ переживав і набагато складніші часи. Наприклад, на початку ХIХ ст. здавалось, ніби український світ, його мова розчиняться у великому «російському морі». Принаймні така картина спостерігалася на Лівобережній та Центральній Україні. Не краща була ситуація на Заході, де чужі українству сили глушили його «національне пробудження».
Однак з’явився геній Тараса Шевченка, який дав потужний імпульс для перетворення несформованого, багато в чому ще аморфного етносу в новочасну націю. Фактична «релігієзація» українцями Т. Шевченка, навіть незважаючи на її «примітивізм», стала ефективним засобом творення новочасного українського символічного світу, який виявився життєвим в умовах функціонування сучасних засобів комунікації.
Цікавим (і водночас малознаним у сучасній Україні) є феномен Української республіканської капели під орудою Олександра Кошиця. Виникнувши з ініціативи головного отамана УНР Симона Петлюри в 1919 р., цей колектив, певно, зробив більше для ознайомлення світу з українством, ніж існування самої Української держави в той час. Ця капела протягом 1919—1926 рр. дала близько 1000 концертів у різних куточках світу. На концерті українського хору в «Пляца де Торес» (Мехіко) 26 грудня 1922 р. було зафіксовано світовий рекорд присутніх — 32 тисячі. Газети Європи й Америки із захопленням писали про цей колектив.
Отже, українці навіть у складних ситуаціях знаходили в собі сили зіп’ястися на ноги, довести, що вони є і що з ними варто рахуватися. Останнім таким «доказом» стала помаранчева революція. Фактично будучи блокованим інформаційно, українство не лише спромоглося голосно заговорити про своє Я, а й змусило говорити про себе весь світ.
Нинішня комунікативна ситуація, незважаючи на низку негативних моментів, виглядає для українців далеко не безнадійно. Інша річ, що українській національній еліті необхідно всебічно й об’єктивно проаналізувати ситуацію, визначитися з пріоритетами діяльності й цілеспрямовано працювати в цьому напрямку.
Передусім варто мати на увазі, що нинішній світ вступив у період так званої четвертої комунікативної революції, коли новітні технології формують нову комунікативну реальність. Українцям, якщо вони хочуть зайняти достойне місце в новому комунікативному світі, потрібно сміливо йти назустріч новаціям, адаптуючи їх до своєї ментальності.
На жаль, доводиться констатувати, що в розвитку новітніх медій ми запізнюємося. Згідно з даними Державного комітету зв’язку та інформатизації, на 1 січня 2005 р. послугами доступу до інтернет користуються 8,4% населення України. У той час як у розвинутих країнах цей показник на кілька порядків вищий. Тішить те, що в Україні мережа інтернет динамічно розвивається. Однак ця динаміка не настільки висока, щоб найближчим часом наздогнати розвинуті країни чи навіть ту саму Естонію.
Певне розуміння значення нових комунікативних технологій спостерігалося в національно орієнтованої політичної еліти України під час помаранчевої революції. Політичні сили, які підтримували В. Ющенка, більш інтенсивно використовували інтернет, ніж їхні політичні противники.
Утім, незважаючи на те, що в Україні з 2000 р. існує Національна програма інформатизації, говорити, ніби наша держава приділяє належну увагу цій важливій сфері, не доводиться. І річ не лише в нашій бідності, недостачі бюджетних коштів. Справа у нерозумінні важливості цієї проблеми.
Розроблена ще одна державна програма «Електронна Україна» (на 2005—2012 рр.), головним завданням якої є розвиток інтернет-індустрії. Ці плани вселяють певний оптимізм. Але наскільки вони будуть реалізовані, наскільки під них виділятимуться кошти? Судячи із риторики як колишнього, так і нинішнього керівництва держави, лідерів політичних партій, авторитетних політиків, для них це питання не є актуальним. Якщо таке ставлення до даної проблеми з боку української політичної еліти збережеться, то ми станемо безнадійними аутсайдерами у світовому комунікативному просторі, що в нинішніх умовах створить проблеми і для економічного, і соціального розвитку, не кажучи вже про розвиток культурний.
Для українців розвиток свого сегменту інтернету має не лише суто технічну сторону. Доводиться констатувати, що українська мова, а разом з нею український символічний світ представлені в мережі дуже слабо. Станом на кінець 2003 р. в Україні тільки 14% веб-сайтів були україномовними, 4% двомовними, а російськомовними — 82%.
Доводиться також констатувати, що на сьогодні традиційні засоби масової комунікації в Україні у основній своїй масі виявилися відчудженими від українців. Ми ніби в черговий раз опинилися «на нашій не своїй землі». Не дивно, що в такій ситуації медії не працюють на творення українського символічного світу. В кращому випадку займають нейтральну позицію в цьому плані, в гіршому — деструктивну. Іноді простежується бажання представити український символічний світ у карикатурному вигляді. І чи не найкращий приклад тут — створений Андрієм Данилком сценічний образ Вєрки Сєрдючки.
Хто винен у такій ситуації? Звісно, все можна звалити на «воріженьків». Мовляв, українцям не дають розвивати свій символічний світ, свою мову, яка є чи не найважливішим його елементом, інші держави та етноси. У цьому є певна доля істини. Але варто пам’ятати, що життя — постійна боротьба. Боротьба не лише окремих особистостей, соціальних груп, але й держав, народів. І ставитися до цієї, здавалось би, банальної істини треба з розумінням. Сьогодні у світі, де різко зросло значення комунікаційних засобів, мирне змагання етнічно-культурних гегемоній має не менше, якщо не більше значення для існування народів, ніж гарячі війни минулих десятиліть і століть.
Одні народи в цьому змаганні уміють «тримати удар», інші — ні. Українці, на жаль, швидше відносяться до других, ніж до перших. Маленька Естонія не побоялась піти на непопулярні й навіть «нецивілізовані» кроки, в т.ч. й законодавчого характеру, в захисті своїх прав. Ми ж у цьому плані демонструємо безмежну «толерантність», яка сприймається нашими конкурентами (і сприймається справедливо) як вияв слабкості.
Якщо шукати причини нашої «недолі», то варто передусім глянути на самих себе, чесно вказати на ті риси нашого національного характеру, які не дають нам успішно відстоювати себе, свій символічний світ, і, в міру можливостей, намагатися змінити їх, адекватно пристосуватися до сучасних реалій.
