19 листопада
«Кожне сільце має своє слівце» — стверджує народна приказка. А я думаю: у моєму селі на кожнім кутку щодня таке «намисто» із тих слів в’яжеться! Столичним гумористам на заздрість.
Ну ось хоча б про «зеленого змія».
Сидить Павло на призьбі після чарчини. І так любо йому, що довкруж тихо, ніхто перед очима не снує. День іще гарний, сонячний. Жінка на городі і діти при ній. Аж гульк — найменша дочка з кошиком через леваду прямує. «О-ой, — кривиться Павло, — уже йдуть «народні месники»...
А то Федось крутиться біля наших воріт. Питає мого чоловіка: «Наллєш сто грамів?». «Та нема в мене горілки!» — сердиться чоловік. «О-о, — дивується сусід,— що ти за хазяїн? Добре, я тобі пляшку позичу, а ти мені чарку наллєш...»
Свариться Настя з сусідкою, що самогоном торгує, а «своїм», бува, й «на віру» дає. Настя: «Знов мого Івана на список взяла? Йому ж пити не можна». Параска: «А ти за ним дивись добре, а то сяк-так нагойдаєш йому вареників на три дні...»
Така ось вона усна творчість.
